Бернард Вільямс. Відчуття минувшини: Есе з історії філософії.

by Diana

Переклала Наталія Саміляк

Джерело

Народження метафізики

Грецька філософія зародилась на околицях Грецького світу: на континентальних островах та на західних берегах Малої Азії – В Іонії – аж до далекого заходу, та в грецьких колоніях в Південній Італії та Сицилії. Останні, звісно, не могли не потрапити під Іонічний вплив. Після загарбання Іонії персами в VI столітті до н.е, більшість сприймала нових колоністів з Іонії, як співвітчизників філософа Парменіда та його учня Зенона(так званих «Елеатів»); зокрема, це стосувалось жителів міста Елея в Південній Італії, яке заснували переселенці з Фокеї, що масово емігрували туди з Іонії.

Питання про те, чому в той час у Іонії виникла систематична космологічна думка, яка втілює елемент критичного раціоналізму, неодноразово обговорювалось, але досі залишається відкритим. Великі Східні імперії володіли чималою кількістю інформації про систему мір, сферичну астрономію і про такі питаннях, з якими у вавилонян виникали значні труднощі, зокрема в галузі математичних обчислень, але, все таки, вавилоняни от-от зрозуміли б апріорні засади математики. До того ж, ці різноманітні методи, співіснували з уявленням про походження і будову всесвіту, яке було абсолютно міфологічними. Можливо, знання про ці уявлення, які передавалися Перською імперією, зіграли роль у формуванні Іонічної космології, але, якщо і так, то вони були істотно змінені в більш критичному і менш міфологічному напрямі. Імовірно, в розвитку критичного та рефлексивного мислення зіграло роль відносно автономне політичне життя маленьких грецьких міст. На противагу «Азійській туманній неосяжності», як писав Вільям Єйтс про великі імперії.

Відкритий дискусійний пошук істини був необхідною умовою для розвитку грецької філософії, але було б помилкою вважати, що все, що вони зрештою дізнавались є в повній мірі прикладом цієї відкритості. Мілетці та Елеати засновували «школи», але школи лише в тому сенсі, що ці мудреці були пов’язані один з одним в плані інтелектуального впливу та навчання. З іншої сторони, Піфагорійська школа, заснована під кінець VI ст. до н.е в місті Кротон, що в Південній Італії, більше нагадувала релігійне братство або таємне товариство. Історія цієї школи та її засновника оповита таємничістю та легендами, але ми знаємо, що сам Піфагор теж був одним з вихідців з Іонії – з міста Самос, де він народився та заробив свою репутацію. Піфагорійська школа відіграла значну і досить дискусійну роль в розвитку математики, хоча сумнівно в якій мірі ці дослідження фігурували на початку існування школи. Її діяльність приділяла більше уваги аскетичній релігійній практиці сконцентрованій на концепціях очищення душі та реінкарнації – ідеях та практиках, на які вплинули шаманські вірування, що імовірно потрапили до Греції від фракійців і скіфів.

Піфагорійські ідеї зіграли важливу роль у розвитку концепції розумної, нематеріальної душі відділеної від тіла. Ця концепція була розвинена Платоном, згодом її перейняв Августин Блаженний і вже через нього вона стала основою Декартової філософії дуалізму. Хоча вона і була втрачена в контексті механіки ХVII ст., основна особливість, яка споріднює її з усіма грецькими уявленнями про «душу», залишилась – концепція про наявність душі, яка дає життя усім істотам. (Декарт відзначив різницю, коли сказав те, що Піфагорійці, Платон та Арістотель все одно не були б в змозі сприйняти: «Тіло помирає не через те, що його покидає душа, а душа покидає тіло, тому що воно померло».) У що б ранні Піфагорійці не вірили і що б не робили, вони тримали це в таємниці, і, в їхньому випадку, концепція втаємничення була важливішою, ніж відкриті раціональні дискусії. Їх існування паралельно з мілетцями нагадує нам також ось що: з часів зародження західної філософії, в ній було два основних мотиви, які також існували поруч один з одним – прагнення до порятунку, та бажання дізнатись як влаштований світ.

Ми вже припустили, що при тому, що питання про те, наскільки Мілетські уявлення були філософськими, є безнадійним, кращим варіантом може бути задуматись над тим, наскільки раціональним був їхній запит на істину. Звичайно, існують різні критерії раціональності, та, безумовно, одне дуже важливе її вираження можна знайти в роздумах, які керуються загальними принципами щодо тих питань, які потребують відповіді. Існує дуже яскравий приклад такої думки у відомому аргументі Анаксімандра, який працював в першій половині VI ст. до н.е і, за словами античного письменника, був «першим з відомих нам греків, який був досить сміливим, щоб видати книгу про природу ». Аргумент стосується питання, яким задавались інші досократики: що утримує Землю на своєму місці? Досократики апелювали до різних видів матеріальних опор, проте Анаксімандр стверджував, що Земля симетрично розташована в центрі Всесвіту, тому не потребує ніякої опори. Цей аргумент є раннім використанням чисто раціонального принципу – Принципу достатньої підстави. Якби Земля рухалася в певному, а не в іншому напрямку – для цього була би потрібна причина, у вигляді якоїсь відповідної асиметрії або відмінності: так, якщо такої асиметрії немає, то Земля не рухатиметься в жодному з напрямків, тобто залишатиметься на місці. Не зважаючи на те, що цей вражаючий аргумент оснований на примітивному космологічному матеріалі, він ясно показує нам застосування раціонального принципу і виділяється на фоні міфологічного світогляду.

Інший, істинно абстрактний, приклад раціональності, ми можемо знайти в досить незвичній праці Парменіда. Він виразив свою філософську думку в віршах – вибір менш ексцентричний для того часу, ніж для сьогодення, але все таки його власний(адже мілетці писали в прозі). Спроба передати абстрактні і логічні міркування за допомогою гекзаметра, яким послуговувались для написання епічних поем, справляє сильне, хоч і трохи хибне враження, і його досить погано сприйняли в давнину. Він мав на меті настільки все прояснити, на скільки це взагалі було можливо, але синтаксичні неясності, які не були спланованими, але мають місце через мовне вираження, сильно спотворили безпрецедентний зміст його праці. Але його неточності є зовсім іншого роду, ніж викривальні каламбури Геракліта. Навіть попри те, що порівняно з 154 віршами Парменіда, до нас дійшло набагато менше з робіт Геркліта, ми бачимо, що він був більш стриманим і досвідченим автором, проте Парменід хотів написати щось абсолютно відмінне від того, що вже було написано раніше. Тобто означити засади основних властивостей реальності, повністю аргументуючи це з очевидних раніше посилань до їхнього вираження. Фактично одне з посилань Парменіда(5 фрагмент) вказує на те, що немає різниці звідки починати. Що ми точно можемо сказати про мілетців – це те, що в цьому положенні ми, безперечно, можемо прослідкувати перший приклад виразного метафізичного міркування і воно залишається одним з наймасштабніших міркувань такого типу.
Поема Парменіда описує богиню, яка відкриває йому істинний шлях до пізнання. Ключ до пізнання, який вона йому дає, звучить так: «Бути – реальне, а Не-бути – це не можливо». Ми повинні не роздумувати над «не можливим», адже «тобі не дізнатись того, що Не-є(це не реально), ні сказати про це(фр.2). Мислити й бути – це одне й те саме(фр.3) Те, що можна сказати й помислити – Є. Бо є тільки Бути, а Не-бути – не є.(фр.6)»

Але поки ми облишимо питання про те, що означає «це» в «Це є» і «Цього немає»(оскільки в грецькій мові дієслово «бути» не прив’язане до займенника). Перший висновок Парменіда полягає в тому, що немає ніякого ясного або можливого пошуку істини в тому, чого немає, або в тому, щоб обдумувати те, що «Не-є». Все через те, що «мислити й бути – це одне й те саме», а роздумувати над тим, що «Не-є», тобто нічим, не видається можливим. Те, чи повністю Парменід підтримував цю концепцію важко визначити з абсолютною точністю і це досі є предметом суперечок. Вважається, що його основний аргумент(фр.6, 1-2) звучить так: те, про що можна мислити або говорити – правда(щонайменше є ймовірність, що це так) і це може переконати навіть тих, хто вважає, що є речі, про які ми можемо говорити і думати, але насправді вони не існують(єдинороги, наприклад). Але вважається, що «ніщо» саме по собі це не правда і не його може бути. Тому ми не можемо ідентифікувати з «нічим» те, що можемо сказати чи про що можемо помислити. В такому випадку це має бути чимось, тому усупереч тому, що ви спершу подумали – воно повинне бути.

Це, щонайменше, явна помилка. Та, в цій дивній фразі, перекладеній як «є тільки Бути» концепція Парменіда є набагато примітивнішою, ніж охоплює даний варіант перекладу; поняття мови і мислення має сенс лише тоді, коли вони стосуються або контактують з поняттям «Бути». З ідеями Парменіда, які були виявлені при розгляданні того, що могло би бути, краще спрацьовує чуттєва і візуальна модель думки і значення. Однак, як би ми не намагались відтворити його відмову від думки про те, що «Не-є», вона є зрозумілою та абсолютною, і він продовжує виводити з цього цілий ряд несподіваних наслідків. «Бути» може не мати початку чи кінця, але якщо воно його має, то цього може не бути і воно фактично зникає. Він підтверджує те, що «Бути» не має початку, використавши першокласний приклад вживання Принципу достатнього обґрунтування: «Яка необхідність змусила це, рано чи пізно, існувати, якщо це почалось з нічого?»(фр. 8, 9-10).

«Не було, не буде, але є і зібрано разом, і зараз» – тут Парменід вперше виражає ідею вічності. На відміну від пізніших концепцій вічності, Парменід говорить не про щось, що існує поза часом, а про те, до чого тимчасові поняття не застосовуються взагалі. Це існує зараз. В однаковій мірі це не просто щось невизначеної давності – воно немає ні минулого, ні майбутнього. Його період існування, як буття, розуміється у вигляді вічного сьогодення. Воно є постійним, незмінним, неподільним, воно стале у будь-якому аспекті – заперечення цього включає в себе думку про те, що було якесь місце, час або аспект, де його не існувало, але, знову ж, це виключається.

Перш за все існує лише тільки щось одне. Оскільки «нема і не буде нічого, крім того, що Є»(фр. 36-7), то все інше мало би бути тим, чого «Не-було», а «Те-що-є» саме по собі не може складатись з двох відмінних речей або бути розділеним. «Оскільки все існує на рівні, це ніде і ні більше, ні менше… тож все неперервне, і тісно пристало до того, що Є»(фр.8, 22-5). Після того, як стає зрозуміло, що унікальність «цього» є висновком до аргументу Парменіда, а не посиланням(як припускали ранні вчені), питання про суть «цього» відпадає. Справа якраз у тому, чим би це не було, що коли нам вдається мислити і говорити про щось, ми дійсно мислимо і виражаємо це. І, звісно, Парменід припускає, що ми можемо говорити і думати про щось, хоча очевидно, що це не зовсім вірно, і ми щоденно помиляємось, коли вважаємо, ніби думаємо і говоримо саме про це.

Філософський спадок цього дивовижного аргументу є дуже об’ємним і різнобічним. Поняття вічного, незмінного і нерукотворного життя є одним з тих, які використав Платон при характеристиці його Форм; Платон був багато-чим зобов’язаним Парменіду, але він сам визнавав, що його погляди мають відрізнятися, і в своєму «Софісті» поступається ними, коли визнає реальним також і принцип зміни. Втім, його погляди про незмінне буття також відрізняються: в ранньому вступі до опису форм, Платон вказує, що їх є багато і вони можуть відрізнятися в інтелектуальному плані. Втім, як це може бути можливим, не розкривалось аж до кінця діалогу, поки Софіст не зіткнувся з доказом Парменіда і не довів його шляхом систематичної диференціації суті «Не-буття».

Також, це була спроба, як сподівався Платон, вирішити іншу проблему, яка безпосередньо пов’язана з аргументом Парменіда – проблема брехні. Думати, звичайно ж, означає думати про щось – думати ні про що, це не думати взагалі. Що ж тоді, коли над таким «щось» думає той, хто мислить хибно? Думка або її мовне вираження яке є хибним, не може бути безглуздим: але яке відношення до реальності має промова, що має зміст, але є неправдою?
Платон зробив дуже оригінальну спробу вирішити цю проблему, в ході якої він описав істотну відмінність між цими питаннями – відмінність між назвою і заявою. Той же набір питань багато в чому повторився в більш складних формах вираження аж до наших днів. Наприклад, трактат Вітгенштейна, його метафізична робота, яку за зухвалістю і абстрактністю можна прирівняти до Парменіда; вона починається з питання, яке є протилежним до принципу Парменіда – як можна говорити про те, чого немає?

Інші наслідки Парменідовського впливу випливають з його заперечення множинності і зміни. Його учень Зенон придумав ряд відомих парадоксів, які, описують суперечності з припущення про множинність, або про можливість руху. Скажімо парадокс, який називається «Стріла Зенона». Коротко він звучить так: «Випущена з лука стріла є нерухомою, тому що в кожній точці простору вона займає рівне собі положення, але будь-яке тіло, яке займає рівне собі положення в просторі і відноситься до кожного моменту часу перебуває в стані спокою, тому стріла, яка летить, перебуває в стані спокою завжди, а отже – не рухається». Ці парадокси призвели до складної дискусії, з якої в кінці кінців виникли поняття континууму і межі. І ця дискусія в рівній мірі належить і до історії математики, і до філософії.
Та, навіть після того, як були створені математичні методи, щоб охарактеризувати явища, які, як вважав Зенон, не можуть бути зв’язно охарактеризовані, залишалися філософські проблеми щодо застосування математики до фізичного простору і часу, в яких деякі з аргументів Зенона досі грають певну роль. В той же час, важливим ресурсом аналітичного мислення залишається метод, який винайшов Зенон, на основі генерації з набору припущень щодо нескінченного регресу(або прогресу), який можна використати і конструктивно, і деструктивно, щоб визначити певну нескінченність.

Окрім труднощів які викликають загальні принципи елеатичних аргументів, існують також проблеми з вищою формою теоретичного плюралізму, атомізму, згідно з яким світ складається з атомів, які рухаються в порожньому просторі. Але як уявити собі суцільну порожнечу, щоб уникнути елеатичного аргументу(про що говорив, наприклад, Анаксагор), адже фактично вона складається з нічого, а значить не може існувати? Перший з атомістів – Левкіпп, який народився на початку Vст. до н.е попри елеатичні уявлення, стверджував, що порожнечі не існує, але все таки вона Є – та це формулювання все ж виглядає як протиріччя. Трактування цього предмету фізики, яке розробив Арістотель є великим кроком в концептуалізації порожнього простору. Хоча сам він не сприймає порожнечу, він не використовує, серед інших, елеатський аргумент щоб її заперечити. Ще примітнішим є те, що коли Декарт у XVII ст. заперечував вакуум на основі власної фізики(практично ототожнення матерії і простору) він використав дуже елеатський тип аргументації цього: «Якщо задатися питанням, що було б, якби Бог забрав усю матерію з посудини, і нічого б не стало на її місце, то відповідь буде: стінки посудини зіткнулися б одна з одною. Адже якщо між двома тілами нічого немає, то вони повинні прилягати один до одного».(Принципи філософії)