Г. К. Честертон . На захист нісенітниць

by Diana

Переклала Наталя Зелікова
Джерело

Існує два тотожних погляди на цей сутінковий світ нашого життя: його можна розглядати як вечірні сутінки або як ранковий світанок; можна згадати про будь-що, дійшовши до впалого жолудя, як до продукту, або як до первинного об’єкта. Інколи ми майже розчавлені, не стільки силою зла, скільки силою добрості людяності, коли відчуваємо, що являємо собою ніщо інше як спадкоємців понизливого блиску. Але іншим часом все здається примітивним, коли старовинні зірки — лише спалахи, видмухані з багаття хлопчиська, коли уся земля здається такою молодою та приблизною, що навіть сиве волосся старих, з вишуканої біблійної фрази, як квітуче мигдалеве дерево, як білий травневий глід. Ніхто не сперечатиметься з тим, що добре людині усвідомити, що вона — «спадкоємець усіх сторіч»; втім менш популярною, але не менш важливою є така думка, що іноді краще б їй розуміти, що вона не лише наслідувач, але й спадкоємець примітивної предківщини; добре б їй задуматися про те, що, можливо, вона не є героєм, та відчути ушляхетнювальні сумніви щодо того, чи є вона солярним міфом.
Питання, що найретельніше навівають це відчуття тривкого дитинства світу — саме ті, що є насправді свіжими, раптовими та вигадливими в будь-якому віці; і якщо нас запитати про найкращий доказ цієї заповзятливої молодості у дев’ятнадцятому сторіччі, муситимемо відповісти, з усією повагою до його вражаючих наук та філософій, що знайти його можна саме в римах пана Едварда Ліра, в літературі абсурду. Принаймні, «Донг з блискучим носом» — це оригінал, як був оригіналом перший корабель чи перший плуг.
В якомусь сенсі це правда, що деякі з найвідоміших письменників, яких тільки бачив світ — Арістофан, Рабле та Стерн — писали абсурд; але, якщо тільки ми не помиляємося, це абсурд зовсім в іншому розумінні слова. Абсурдність цих людей була сатиричною, так би мовити, символічною, вона була таким собі надлишковим обстрибуванням нововідкритої правди. Уся різниця в світі полягає між інстинктом до сатири, який, розглядаючи вуса Кайзера як щось типове для нього, змушує витягати їх все довше і довше; та інстинктом до абсурду, який, нібито без жодної причини, змушує уявляти, як ці вуса виглядали б на теперішньому архієпископі Кентерберійському, якщо б він виростив їх за якоїсь відсутності розуму. Ми схильні думати, що жоден вік, окрім нашого власного, не здатен зрозуміти, що Quangle-Wangle, такий собі Хитрун-Ховун, не означає зовсім нічого, а Земля Джамблі взагалі не існує. Ми можемо собі уявити, що публікація опису червового нижника з «Аліси в країні див» у сімнадцятому сторіччі була б інтерпретована як Бан’янівський «Суд вірних», бо це пародія на державне обвинувачення того часу. Можемо також уявити, що з’явися «Донг з блискучим носом» того ж часу, усі б назвали його нездарною сатирою на Олівера Кромвеля.
Тобто зовсім розсудливо цитувати переважно з «Рим нісенітниць» пана Ліра. На нашу думку він і хронологічно, і істотно є батьком абсурду; ми вважаємо його вищим за Льюїса Керрола. В якомусь сенсі, Льюїс Керрол і справді має істотну перевагу. Ми знаємо, ким він був у повсякденному житті: надзвичайно серйозною та банальною персоною, повсюдно шанованою, але здебільшого педантичною та дещо міщанського складу. Тож його дивне подвійне життя на землі та у казковій країні підкреслює ідею, що являє собою сутність асбурду — ідея втечі, втечі у світ, де речі не зафіксовано нестерпно у одвічній доцільності, де яблука ростуть на грушицях, і будь-яка дивна людина, яку зустрічаєш, може мати три ноги. Льюїс Керрол, живучи життям, в якому він моралістично гримався б з кожним, хто ступив би на чужу територію, та іншим життям, в якому він бадьоро називав сонце зеленим, а місяць блакитним, був, за своєю розділеною натурою, ідеальним типом точки зору сучасного абсурду. Його Країна див населена божевільними математиками. Ми гадаємо, що все це — втеча до світу маскараду, і якщо б можна було пройняти їхні личини, ми б з’ясували, що Хитун-Бовтун або Березневий заєць були професорами та докторами богослов’я у розумовій відпустці. Це відчуття втечі безсумнівно менш емоційне в Едварда Ліра, через його цілковите громадянство в тому світі ірраціональності. Нам не відома його прозаїчна біографія настільки, наскільки відома біографія Керрола. Ми сприймаємо його як виключно неймовірну постать, за його власним описом себе:
«Тіло його абсолютно кулясте,
На голові — капелюх чудерлястий.»

В той час як Країна див Льюїса Керрола цілком інтелектуальна, Лір пропонує нам зовсім інший елемент — елемент поетичний і навіть емоційний. Керол працює виключно за логікою, але це не такий вже й разючий контраст, бо, зрештою, людство загалом завжди вважало логіку якимось різновидом жарту. А ось Лір вводить свої беззмістовні слівця та своїх аморфних створінь не з бучністю логіки, але з романтичною прелюдією розмаїття відтінків та пам’ятких рим.
«Далеко й навряд, далеко й навряд,
Є землі, де сила-силенна Джамблі-хлоп’ят»

— зовсім інакша поезія на відміну від поезії «Бурмоковту». Керолл, з його почуттям математичної чіткості, створює весь свій вірш, як мозаїку нових та містичних слів. А ось Едвард Лір, з його делікатнішою та тихішою нахабністю, завжди вводить уламки свого власного ельфійного діалекту в сутність простих та раціональних стверджень, доки ми майже у запамороченні не визнаємо, що розуміємо, що він має на увазі. Є якась геніальна атмосфера здорового глузду навколо таких рядків, як:
«Бо тітка Джобіска казала: «Знають усі,
Що Побблові краще без тих-от пальців»,

що поза межами майстерності Керолла. Поет, здається, настільки легкий в цьому, що ми майже змушені вдати, що бачимо його сенс, що знайомі зі своєрідними труднощами Поббла, що ми такі ж старі мандрівники у Грамбулінському бору, як і він сам.
Наше ствердження того, що абсурд — це нова література (можемо також сказати, новий сенс), було б необґрунтоване, якщо б абсурд був лише звичайною естетичною химерою. Ніколи з одного лише мистецтва не виходило нічого високохудожнього, нічого більшого за дещо суттєво логічне не народжувалося з чистої логіки. Для будь-якого величезного естетичного росту завжди необхідний пребагатий моральний ґрунт. Принцип мистецтва заради мистецтва — дуже гарний, якщо він позначає лише те, що є суттєва різниця між землею та деревом, що корениться в землі; але дуже поганий, коли означає, що дерево могло б також рости своїми коренями в повітрі. Будь-яка велика література завжди була алегоричною, алегоричною щодо якогось погляду на весь Всесвіт. «Іліада» велика лише тому, що все життя — боротьба, «Одисея» тому, що все життя — подорож, «Книга Йова» тому, що все життя — загадка. Одне ставлення полягає в тому, що ми вважаємо усе існування підсумованим у слові «примара»; інше, дещо краще, — в тому, що ми узагальнюємо його словами «Сон літньої ночі». Навіть найвульгарніша мелодрама або детективна історія можуть бути гарними, якщо відобразять якусь частину втіхи лиховісними засобами — здоровий потяг до темряви та терору, що можуть насунутися на нас будь-якої ночі, під час прогулянки темною доріжкою. Тому якщо абсурд — дійсно, література майбутнього, він має запропонувати якусь власну версію Космосу: світ має бути не лише трагічний, романтичний та релігійний, він також має бути абсурдний. І ось тут ми уявляємо, що абсурд, дуже неочікувано, стане на порятунок духовного погляду на речі. Релігія сторіччями намагалася змусити людину втішатися «дивами» творення, але забула про те, що щось не може бути цілковито дивним, залишаючись розумним. Поки ми розглядаємо дерево, як щось очевидне, природним чином та доцільно створеним в поїд жирафові, цьому неможливо належним чином дивуватися. Лише коли ми розглядаємо його як монструозну хвилю воскреслої землі, що простягається аж до неба без будь-якої причини, тоді ми знімаємо капелюха, вражені величчю доглядача саду. У всього, взагалі, є інший бік, як і у місяця — патрона абсурду. Споглядавана з того боку, пташка — лише зацвіт, відірваний від низки черешків, чотиринога людина, що жебракує на задніх лапах, будинок, гігантський капелюх, що рятує людину від сонця, стілець, прилад на чотирьох дерев’яних ніжках для каліки лише з двома.
Це той бік речей, що найприродніше схиляється до духовних див. Дуже важливо, що в найвеличнішій з усіх поезій, що існували колись, Книзі Йова, аргументом, що переконує невірного (як це було представлено навряд чи раціональною релігійністю вісімнадцятого сторіччя), є не зображення впорядкованої благодійності Творення; але, навпаки, зображення його величезного та нерозшифровуваного безглуздя. «Щоб дощити на землю безлюдну, на пустелю, в якій чоловіка нема» Це просте відчуття подиву з форми речей та з їхньої нестримної незалежності від наших інтелектуальних стандартів та наших тривіальних дефініцій — основа духовності, бо це й є основа абсурду. Абсурд та віра (якою б дивною не здавалася ця сполука) — два найвищих символічних твердження істини про те, що витягти душу речей силогізмом так само неможливо, як і витягти Левіафана гачком. Добромисна особа, що, звичайним вивченням логічного боку речей вирішить, що «віра — це абсурд», навіть не знає, наскільки вірним є це твердження; пізніше вона може зрозуміти, що абсурд — це і є віра.