Джуліан Барнз. Тонка червона лінія. А ти, що розливав під час війни, тату?

by Diana

Переклала Ольга Андрухова

Джерело

Я володію героїчною пляшкою вина, випадково придбаною на аукціоні в складі змішаного лота. Вона не виглядає героїчно: низенька й підсадкувата, з глибокою виїмкою (заглибленням на дні), в яку можна всунути два великі пальці, та з кількома старовинними відламками червоного воску дотепер присталими до горлечка. Вона вміщувала бурґундське вино, Кло дю Руа 1904 року, що його розлили в Лондоні Бері Броз. & Ко. з вулиці Сейнт Джеймз. Винні етикетки нині звично повідомляють історію та психологію рідини в середині: умови врожаю, стиглість винограду, частку винограду різних сортів, передбачене обмеження придатності до пиття. Моє Кло дю Руа розповідає величнішу історію, крихітним написом унизу своєї етикетки: “Успішно втаєно від ворога протягом німецької окупації Льєжа, 1914/1918. Транспортовано в Лондон, лютий 1920.” Можна уявити як бочки принишкли на цей період, як їх пересували з одної криївки в іншу, як вони личкувалися під пиво або засіб для миття, а потім віддалено чули церковні дзвони… .

А саме вино? О, гидке, як я пам’ятаю, брунатний мрець. І все-таки чомусь героїчно гидке. Протягом останніх кількох років п’ятдесят ящиків шампанського Едсік 1905 року з брязкотом проторували собі шлях, пляшка за пляшкою, через лондонські аукціоні доми. Вісімдесят років вони пролежали на дні Балтійського моря після того, як шведську шхуну, яка їх перевозила нібито до Царської армії (чому б і ні, це було так давно?), торпедувала німецька субмарина в листопаді 1915 року. Водний тиск стримував корки, навіть після того, як деякі з дротів вуздечок згнили, й за словами аукціоністів, котрі тепер установили оціночну вартість на цей шипучий напій між чотирмастами й семистами фунтами за пляшку, шістдесят чотири метри завглибшки в Балтійському морі надають ідеальну температуру льоху. Вино, кажуть, розкішне, хоча 1905 рік попередньо не вважали за визначний урожай шампанського. Ви, гадаю, питимете здебільшого келих історії, чи, скоріш, живучості.

Французам подобається наполягати на тому, що спалах війни завжди відзначається поганим урожаєм, а перемога славетно тріумфальним. Отже, 1945 був чудовий урожай, 1939 посередній, 1918 добрий, 1914 кепський. Така теорія, чи пак недовга сентиментальність, має, правдоподібно, сучасне походження, від 1870, року найкатастрофічнішої воєнної поразки Франції від Пруссії, котрий також приніс найвідоміший дофілоксерний урожай червоного вина всіх часів. Історія є, в найліпшому разі, інструмент маркетинґу. 1811 був “Рік Комети” і його вина вочевидь виблискували через усю Європу й крізь усе століття, хоч комети з’являлися й зникали відтоді без схожого виноградарського ефекту. Бордосці тепер дуже збуджені продажем своїх ф’ючерсів 2000: коли знов ви зможете купити вино року, що закінчується трьома нулями? Звісно, вони були дуже збуджені продажем урожаю 1999: коли знов ви зможете купити останнє вино століття, що відходить?

Попри такі маркетинґові виверти, одним із супутніх задоволень від вина залишається віддалене усвідомлення історії, яка марширує — або плентає тихою ходою — в інший такт. Рік все ще може містити звичайні дванадцять місяців, але вони збігають окремим шляхом із річним призначенням у часі врожаю. Цифри, що позначають роки, будуть ті самі, а все-таки, для вин, вони матимуть інший наголос (Кубинська криза, так, але також найбільший урожай червоного вина від часів війни). Біодинамічне виноградарство, яке недавно виникло з теорії Рудольфа Штайнера й, яке застосовують на кількох провідних виноробних територіях, підпорядковується астрологічному календарю: підрізанням та удобренням керують місячні фази та рух планет.

Століттями загарбники, крім того, що вирізали населення й знищували села, виконували третє традиційне завдання, а саме руйнували виноградники. Це була почасти проста стратегічна дія, як відрізання водного постачання. “Сімон (де Монфор) примчав верхи у Фуа з маленьким військом, щоб повалити укріплення замку й викорчувати виноград на навколишніх схилах”, — читаємо ми. Проте за цим міг бути ширший намір, а саме видерти відчуття постійності, неперервності, тожсамості, видерти суперницьку форму історії.

У пізніші часи французькі виноградники страждали від того, що мимоволі опинялися в місцях, де армії протистояли одна одній. Одна з останніх битв Франко-Прусської війни відбулася серед Бурґундського винограду Нюі-Сен-Жорж; шанці Першої світової війни спустошили виноградники Шампані. У Другій світовій війні, з огляду на швидкість наступу Німецької Армії 1940 року й шлях її відступу 1944 року, французькі виноградники уникли значної прямої шкоди. Побічну шкоду, що її завдали п’ять років німецької окупації, розглянуто у “Вино й Мир: Французи, Нацисти й Битва за Найбільший Скарб Франції” (Broadway, $24) Дона й Петі Кланстрапів. Тридцяті були одне з найгірших зафіксованих десятиліть для виноробів: бідні врожаї, вино, що не мало попиту, депресивний ринок, брак інвестицій. Якщо прихід німців видався спочатку ще одною проблемою, як-от додаткові мілдью або іржа, він також забезпечив певне рішення: загарбники примусово скуповували мільйони пляшок вина. Вони платили низьку ціну, й знецінювали французький франк, аби зробити його ще нижчим; але вони також видудлили істотне винне озеро переважно низької якості. Загальна думка така — що німці, після початкового радісного розграбування, поводилися більш-менш чемно. Вайнфюрери, на яких поклали відповідальність за три найвідоміші виробничі регіони — Бордо, Бурґундію, Шампань — були не військові люди, а торговці вином, котрі вже мали широкі місцеві зв’язки. Якусь кількість “вина у власності ворога” було конфісковано, але більш ніж один британський торговець вином виявив наприкінці війни, що банківський рахунок його фірми в Парижі кредитували конфіскатори. На думку Едмунда Пенніґ-Ровселла, великого авторитета з бордоських вин, проблемами періоду 1940-1944 “були здебільшого нестача робочої сили, щоб дбати про виноградники й хімікатів, щоб захищати виноград від хвороб”.

Підхід Кладстрапів до цих тривожних, і все-таки часто недраматичних років, неквапливий, анекдотичний і безперечно позбавлений ретельності. Його ядро становить серія інтерв’ю з видатними французькими виноробами, яка могла би успішно зійти за нарис “Моя війна” у Вайн Спектейтор: воєнний щоденник бордоської власниці виноградника, розділена прихильність ельзаської родини, досвід луарського виноградаря як військовополоненого. Казки оповідено, міфи повторно вжито, але довшої перспективи переважно бракує. Надають ваги, приміром, зухвалому способу в який французи збули своє найгірше вино німцям, укриваючи своє найкраще для майбутнього власного споживання; тому, як на пляшки переклеювали етикетки, документи підробляли, до вин різних урожаїв додавали домішки, а бошів залишали в дурнях. То була, однак, лише злегка патріотичніша версія звичної практики: етикетка французького вина традиційно була художня вигадка, й історично, можливо, мало було бізнесів здатних конкурувати з французькою винною торговлею, коли йшлось про професійний обман, відмивання виробленої продукції або звичайне збування. 1901 року Натаніель Жонстон, член давньої бордоської родини торговців, зауважив, що тоді як реґіон Бордо виробив пересічно від двох з половиною до трьох мільйонів гектолітрів вина за рік, офіційні цифри споживання бордо були від шести до семи мільйонів гектолітрів.

Під час Окупації коней реквізували, чоловіків залучили до примусової праці в Німеччині. Жінки працювали серед винограду й часто-густо виробляли вино (Мало написано про таке соціальне явище; Кладстрапи про це нічого не мають). Німці також реквізували французьку мідь для потреб своєї воєнної промисловості. Брак міді означав брак мідного сульфату, який застосовували для обприскування винограду проти мільдью та оїдіуму. Кладстрапи наводять жваву історію про шістнадцятирічного сина бордоського винороба, котрий обладнав секретну лабораторію та, з поміччю контрабандної бельгійської міді, виготовив деяку кількість сульфату міді, доки німці не стали підозріливими, і тому він облишив. Це чудово певною мірою, але наскільки нетиповий був хлопець, наскільки великий був чорний ринок міді, та як дали собі раду інші виноградарі? У Шато Лятур, наприклад, виноградарі застосовували сульфат амонію, що його дозволила влада, оскільки потребував на дев’яносто відсотків менше міді, як наслідок, шкода від мілдью 1941 року була невелика. Наступного року оїдіуму протидіяли, застосовуючи перманганат вуглекислого калію (замість сірки), і знов з успіхом. Отже, пересічне виробництво Лятура за воєнні роки відповідало тому, яке воно було впродовж тридцятих років. Для виноробів, як і для інших фермерів, часи завжди жахливі, хіба тільки вони не є самоочевидно врожайні. Протягом усієї війни Лятур і далі виплачував дивіденди, маленькі, але регулярні, своїм акціонерам.

Так само як виноробська винахідливість, потрібна була політична винахідливість. Це часто приходило простіше. Торговля вином ніколи не була переповнена радикалами. “Ми всі були петеністами”, — заявляє Мадам де Лянксен, нинішня власниця Шато Пішон-Лялянд; і вона, схоже, все ще петеністка. Петен дав французам моральне виправдання, заохотив самообман щодо німецьких намірів і оголосив бізнес як зазвичай патріотичним обов’язком. Віддячуючи, бурґундці створили спеціальний виноградник Кло дю Марешаль і представили його чоловіку, котрий запропонував себе на роль буфера між окупантом і окупованим. Бізнес і евфемізм процвітали. Офіційна шеститомна історія Шато Лятур вміщує навдивовижу стримане речення про німецьке завоювання та його наслідки: “Таке раптове пожвавлення ринку для Великих Вин не було несподіваним, з огляду на нові умови, що виникли через окупацію Жиронди й північної частини Франції”. Іншими словами, нацисти хотіли головних вин, а французи їх постачали. Трохи далі згадується морська блокада Бордо, яка перешкоджала будь-якому експорту вина до невтральних країн. Проте, вочевидь парадоксально, бордоські торговці зробили великий бізнес. Німецький ринок практично закритий для бордоських вин на добрих десять років, тепер був відкритим і то ширше, позаяк включав окуповані території Східної Європи”. Таке безсоромне речення (не надто багато замовлень з Варшавського ґетто, можна уявити) розповідає чимало з того, що нам треба знати про французьку торовлю вином під час війни. За словами секретаря Вайнфюрера Бордо, Гайнца Бьомерса, поводження бордосців з ним варіювалася “від цілковитого комерційного цинізму до цілковитого плазування”.

Коли задоволення зустрічається з війною, звичайним наслідком є колаборація. Задоволення хоче і далі розважатися, а війна хоче претендувати на свої трофеї. Отож Моріс Шевальє співає на радіо Радіо Парі, що їм порядкують німці, Арлетті має роман з німецьким офіцером, Фернандель та інші роблять фільми для німецької компанії Контіненталь. Якщо ви підбадьорювали ваш власний народ, чи має значення, що ви водночас підбадьорювали й деяких завойовників? “Колаборацію” було задумано як позитивне слово, коли режим Віші вперше його вжив, щоб описати обов’язок француза. І, зрештою, чи задоволення не є універсальне, чи його метою не є переступити межі відмінності. Арлетті сказала: “Моє серце — французьке, але мій зад належить світові”.

Задня обкладинка “Вина та Війни” вміщує фотографію гарненької французької дівчинки, котра передає пляшку того, що, мабуть, є шампанське, американському солдатові визволителю під пильним оком француза в береті. Немає рівноважного фота вина, яке передають завойовникам 1940 року. “Супротив”, за кількома винятками, складався з укривання свого найкращого вина й розливання свого найгіршого в пляшки марковані “Кюве Вермахт”. “Колаборація” в кримінальному, не петеністському, значенні, здається була порівняно рідка, або рідко необхідна, і ще рідше переслідувана. Яскравого бордоського торговця Луї Ешеноера засудили на два роки у в’язниці за надміру завзяте ведення справ з німцями. Незавзято вести справи не було злочином.
Наприкінці війни французи випустили з неволі своє сховане вино й випили його з визволителями. Кло дю Марешаль змінив власника, а його кам’яну вхідну браму розібрали. Торгівлю вином із німцями продовжили на чесніших засадах. Одним несподіваним жестом примирення, Гайнц Бьомерс став німецьким агентом Мутон-Ротшильд. Німецька присутність залишила мало довготривалої шкоди, та навіть один своєрідний зиск: ельзаські виноградники змусили викорчувати гібриди, так покращуючи якість їхнього вина. Відтак французи залишили все позаду й навчилися говорити, що було “надто рано” або “надто боляче” обговорювати незручні подробиці Окупації. (Буде досить часу, ймовірно, коли всі учасники помруть). Вино й далі слідує за своїм неісторичним календарем. Гравійний шар Медока, котрий надає виробленому тут червоному вину його неодмінний характер, розвивався понад мільйон з ґаком років; відмітна топографія регіону еволюціонувала наступні шістсот тисяч, тимчасом як верхній пласт пісків Ляндів постав протягом останніх двохсот або трьохсот тисяч років. Можливо, офіційний історик Шато Лятур мав правильну перспективу. Коли 1938 року Чемберлен полетів у Мюнхен зустріти Гітлера, багато-хто в Європі важко зітхнув. Погляд з Лятуру? “Ця криза, на щастя, була закоротка, аби вплинути на збір”.