Прімо Леві. Дитячий інтернаціонал

by Diana

Переклала Світлана Сарвіра
Джерело: Primo Levi, L’altrui mestiere. – Torino : Einaudi, 1998, pp.115-120

Багато років тому у віддаленому українському селі, мені довелось спостерігати за купкою дітей, які грали в класики. Я не розумів, про що вони говорили між собою, не знав, як називається їхньою мовою ця гра (в Італії вона ще називається «тиждень» або «світ»), та по всьому було видно, що грали вони за тими ж правилами, що й італійські діти. Гра полягає в тому, щоб намалювати на землі квадрати («класи») і пройти їх у заданий спосіб: із заплющеними очима, не наступаючи при цьому на лінії, або з розплющеними очима, але стрибаючи на одній ніжці й піднімаючи камінчик (битку) з класів, або несучи при проходженні «класів» інший камінчик на голові, на тильній стороні долоні, на нозі і т. ін. Хто помиляється — поступається чергою іншому гравцеві, а переможцем стає той, хто першим пройде усі тури протягом найменшого часу.
В ту пору «класи» однаково розбивали на квадрати і в Україні, і в Італії. Сьогодні в Італії схема «класів» дещо змінилась. Цікаво, чи змінилась вона в Україні? Цілком вірогідно, адже правила дитячих ігор в усьому світі в якийсь таємничий спосіб уніфікуються.
Вивченню цієї таємниці присвятило себе, зі старанністю справжніх дослідників, одне англійське подружжя, поєднавши в своєму підході наукову ретельність і креативність, такі характерні для англосаксів. Протягом десятиліття, з 1959 по 1969 р., Іона і Пітер Опі опитали понад десять тисяч дітей. При цьому вони задавали одне єдине питання, прохаючи їх описати свої спонтанні ігри, в які ніколи не втручаються дорослі і для яких не потрібні жодні предмети — навіть м’яч або палиця, — а потрібні тільки гравці.
Вчені не тільки здійснили опитування, але й опрацювали величезну кількість документів і текстів на цю тему, включно з результатами досліджень, проведених у найвіддаленіших куточках світу, а також свідчення з літературних джерел — класичних і сучасних. Наслідком багаторічної праці стала книжка, повна несподіваних відкриттів: «Дитячі ігри на вулиці й у дворі» (Children’s Games in Street and Playground), видавництво Оксфордського університету, 1969 р.
Як і кожна хороша книжка, вона не стільки дає відповіді, скільки ставить чимало цікавих питань. Ігри, описані в ній, відомі в усій Європі і поза її межами, що ж до Італії, то ігри ці знає кожен італієць, який мав чи має дітей або працює з ними, чи принаймні пам’ятає хоч щось про власне дитинство. Отже, під різними назвами, але з навдивовижу схожими правилами, знаходимо безліч варіантів «квача» (a prendersi) і «піжмурок» (a nascondersi), «схованок» (liberi tutti) і «козаків-розбійників» (дослівно: «поліцейських і злодіїв», guardie e ladri). І в цьому немає нічого дивного: ігри ці відтворюють обставини та емоції, характерні для полювання і засідки, а їхнє походження можна пояснити нашою природою ссавців-мисливців — істот суспільних і задиристих. У собак та котів, приручених багато тисячоліть тому, цуценята й кошенята у своїх іграх теж відтворюють ритуали полювання і боротьби.
А от як пояснити, чому абстрактні ігри та ритуали, нібито позбавлені прикладного змісту, виявляються дуже подібними в найвіддаленіших країнах? Як-от широко відома гра «чотири кутки» (quattro cantoni), яку важко назвати раціональною. І справді: чому б чотирьом гравцям не залишатись спокійнісінько весь час у своїх кутках, а невдасі-ведучому не зостатись квачем назавжди? То ж ні: століттями в цю гру (перша згадка про неї датується 1600 роком) грають як в Італії, так і в більшості країн світу, за одними й тими ж правилами, ніби це релігійний обряд.
Те ж саме можна сказати про милу (але досить прикру, як на дорослих) дитячу гру, яка в Італії зветься «королева-красуня» (“regina reginella”). Якщо хтось не пам’ятає: «королева» стає в центрі поля, а навпроти неї (чи нього), на відстані десяти чи двадцяти метрів, шикуються інші гравці. Кожен з них по черзі питає в «королеви», скільки кроків він має зробити, щоб дістатись до її «замку». Відповідь «королеви» може бути найвигадливішою (проте, з переліку, встановленого правилами гри), як-от: чотири гігантських кроки або шість левових, або п’ять мурашиних, а бува навіть десять рачиних. В останньому випадку гравець-невдаха вимушений задкувати, наче рак.
Як бачимо, «несправедливішу» гру важко й вигадати. По суті, йдеться про варіант для дітей (або для непитущих) «пассателли» . Перемагає (тобто першим дістається до замку) тільки той хлопчик/дівчинка, до якого/якої виявить прихильність «королева». Коли ж «королевою» стане він (чи вона), то зробить фавориткою попередню королеву, як того вимагає мерзенний мафіозний кодекс. Винахідливість, розум, сила і вправність гравців тут не мають жодного значення. Попри це гра ця розповсюджена у багатьох країнах, з невеличкими, але цікавими варіаціями у правилах: так, на Британських островах подружжя Опі зафіксували, між іншим, крок гусені, крок бананової шкурки, крок поливальниці — цей останній полягає в тому, щоб плюнути якомога далі і стати там, куди сягнув плювок.
Майже у всіх варіантах квача існує «захисток» (під різними назвами, у нас він називається “il tocco”, або «дотик»), і коли втікач в ньому — його не можна спіймати. В Італії, зокрема, дуже популярним є варіант «вище ноги від землі» (“rialzo”, або «узвишшя»), який сорок років тому називався «швейцарська» (“portineria”), що відповідає французькому «котяча жердина» (“le chat perché”), англійському «він-над-землею» (“off-ground-he”). До речі, «він», або «воно» — це ведучий. В цьому варіанті спасінням є просте заскакування на будь-яке узвишшя, аби тільки ноги не були на землі. «Вище ноги від землі» відоме у всьому світі.
Універсальними для всього світу є також ритуали, що передують початку будь-якої гри. Вони, зазвичай, полягають у жеребкуванні, яке визначає, хто з гравців буде водити, тобто виконуватиме найменш привабливу для кожної гри роль. При цьому до справедливої системи жеребкування — як-от, витягування найкоротшої соломинки — вдаються рідко. Розповсюдженою є справедлива, але складна (оскільки «переможець-переможений» визначаються тільки між двома гравцями) система, відома в Європі під назвою «камінь-ножиці-папір» — три жести рукою, які в будь-якій країні означають «камінь», «ножиці» і «папір»; при цьому аргументація, чому кожен із символів побиває по колу наступний, в них усюди одна й та сама.
До речі, в сумлінному дослідженні подружжя Опі не знаходжу способу жеребкування, який я на власні очі бачив у П’ємонті: кожен із двох суперників ставить, відповідно, на парне і непарне число, після чого, замість традиційного «камінь-ножиці-папір», один з них починає щипати себе за тильну сторону лівої долоні, і перемагає той, хто вгадає, парною чи непарною буде кількість зморшок, що утворяться на шкірі.
Дослідники Опі, на жаль, не зупинялись детально на вигуку, який використовується для встановлення перемир’я в іграх-змаганнях. Подружжя лише обмежилось згадкою про те, що на Британських островах діти кричать “Barley!” («ячмінь»), етимологія ж терміну залишилась поза їхньою увагою. Наскільки я знаю, в Італії і по цей день кричать “Alimorta!” («Замри!») для зупинки гри і “Aliviva!” («Оживи!») для її відновлення. Років п’ятдесят-шістдесят тому в П’ємонті (не знаю, чи десь іще) кричали “Marsa!”. Читачеві, який зацікавився етимологією, скажу: “marsa” арабською — це порт, отже звідси — Марсала, Мерса Матрух та інші топоніми. Можливе значення також «сховище, притулок». Чи є це свідченням того, що слово прийшло з Півдня? Аби дізнатись, варто було б попросити літніх сицилійців пригадати, що саме вони вигукували, бавлячись у схованки, щоб зупинити гру. Про що я їх тут і прошу.
Попри існування інших простих і справедливих способів жеребкування, найпоширенішими у всьому світі є лічилки. І тут починається найцікавіше. Напевно, кожен із нас може пригадати хоча б одну чи дві лічилки, якими в дитинстві рахував сам чи чув, як рахують інші. Йдеться про ритмічні римовані рядки, в яких на кожен рядок зазвичай припадає чотири сильних наголоси. Подружжя Опі, в тому числі використовуючи збірки інших дослідників, зафіксували понад двісті таких лічилок — з усієї Європи та англомовних країн. Деякі з лічилок, особливо нові, є «логічними» і мають бодай якийсь сенс. Та перевага, очевидно, надається давнім, які являють собою повну «абракадабру». Саме серед них можна виявити лічилки міжнародного вжитку, хоча й не багато — чотири чи п’ять типів: в них ритм, а часто й рима залишаються незмінними, а слова перекручені в намаганні пристосувати до норм мови, що їх запозичила.
Це й не дивно, адже призначення лічилки — супровід ритуалу, і значення слів тут не важливе (згадаймо, скільки протестів викликало рішення Церкви скасувати використання латини під час справляння служби!). Натомість важливим є повторювання послідовності жестів і слів, а що слова ці чаклунські, їхнє значення має бути «загадковим». Отже маємо справу зі словами, функцію яких зведено виключно до звуків, то ж не дивно, що встановити їхнє походження — справа нелегка.
Та для однієї категорії таких лічилок походження все ж було встановлене: хоча ці «лічилки» й поширені у всій Британській імперії, вони не англійської, а валлійської етимології, і відтворюють не стародавню валлійську мову, що на сьогодні майже зникла, а є числівниками докельтської доби, якими в прадавні часи користувались пастухи Уельсу виключно для підрахунку худоби. Виявляється, для цього пастухи використовували спеціальні, а не загальновживані, числівники, які виконували апотропеїчну (оберегову) функцію: незрозумілі для злих духів, вони захищали худобу від вроків чи крадіжки. І популярність цих лічилок пояснюється саме їхньою незрозумілістю.
Схожа історія, хоча й більш недавня, була описана італійською дослідницею Матіцією Мароні Лумброзо. Зі слів дівчинки з Віареджо вона записала наступну «лічилку»: «Інімíні мані мо | кіссанíя баїстò | еффіала ретінгò | інімíні мані мо». Через багато років дослідниця дізналась, що то була англійська «лічилка» ( “Eeny meeny miny mo | catch a nigger by his toe | if he hollers let him go | Eeny meeny miny mo”), якої одна літня англійка навчила невелику групу італійських дітей. «Лічилка» прижилась, і я не виключаю, що нею користуються і досі, саме тому, що для італійців вона звучить як нісенітниця, а отже справляє неабияке враження. Зрештою, навіть в англійській версії натяк на бодай якийсь сенс міститься тільки у другому та третьому рядках: «… візьми негра за великий палець ноги | якщо він кричатиме, відпусти його». Решта — чистої води заклинання.
І на завершення: «чудернацькі» лічилки не просто використовуються повсюди, але повсюди використовуються приблизно одні й ті самі лічилки. Перше, що спадає на думку: лічилки і взагалі спонтанні дитячі ігри є універсальними для усього світу, тому що «діти всюди однакові». Чому вони такі? Їхні забави однакові повсюди, бо зумовлені біологічною спадковістю і відображають їхню (і нашу) природжену потребу у нормі? А може їхні ігри тільки здаються спонтанними, насправді відтворюючи (алегорично, в карикатурній формі) «ігри» дорослих? З певністю можна сказати лише те, що політичні кордони є серйозною перешкодою для наших вербальних культур, натомість цивілізація гри, в основному невербальна, перетинає їх із легкістю вітру та хмар.
—-
Passatella, гра, відома з часів Стародавнього Риму, суть якої полягала в тому, щоб келих з випивкою постійно оминав, часто з принизливими коментарями, одного із членів компанії під час вечірки у таверні; така розвага часто закінчувалась бійкою, — прим. перекладача.