Андреа Дворкін. Письменниця і порнографія

by Diana

Переклала Тетяна Карая
Джерело

Частина цього есею була опублікована у якості післямови до британського та німецького видань моєї книжки «Порнографія: чоловіки володіють жінками». У Сполучених Штатах нарис опублікували у повному обсязі у невеличкому літературному часописі. Гадаю, навряд чи навіть у тисячі читачів була можливість ознайомитися з ним. Я витратила рік на пошуки того маленького примірника. Озираючись на цей есей зараз, я визнаю, що суттєво недооцінила вплив порнографії на власну особу: без сумніву тоді я боялась бути осміяною. Я знайома з найвидатнішими, і, беззаперечно, найсильнішими жінками свого часу, і можу стверджувати, що немає чогось незбагненного в тому, як саме на мене подіяло явище порнографії.
Професія письменниці не є щасливою. Письменниця живе і працює самотня, байдуже на кількість людей у її оточенні. Найбільш насичені години її життя – це час, проведений наодинці з самою собою. Про письменницькі втіхи та негаразди можна теревенити, але розділити їх з кимось неможливо. Друзі письменниці не знають, що саме вона робить і як саме вона це робить. Як і весь навколишній світ, вони бачать лише результат. Проблеми, пов’язані з її діяльністю не мають загальний характер. Рішення однієї з них не сприяє рішенню іншої. Жоден не знає, куди прямує письменниця, допоки вона не дістанеться місця призначення. В той час, коли оточуючі оцінюють результат, вона вже працює над новою темою, і знову самотня. Її однодумці та суперники вже не існують. Ця праця за своєю суттю передбачає напружені й невдячні розумування. Самотність, яку вимагає ця праця не підлягає вимірам звичайної людської самотності. Дуже незначна кількість людей живе так усамітнено, у такій самозосередженості. Жінка-письменник – не чоловік-письменник, а це означає, що вона сама порядкує свою туалетну кімнату та власноруч займається пранням особистих речей. Якщо вона непохитна й одержима письмом, вона виконує тільки свою окрему частку домашніх справ, не зобов’язуючись перед ним чи ними.
Нагорода за письменницьку працю міститься безпосередньо у самій праці. Письменниця не отримує заробітну платню щотижня, так само як і не має вона ані медичних пільг, ні підвищень, ні приросту зарплатні, ні посадових обов’язків. Коли їй випадає нагода заробити гроші, то буде одноразова сума, якої, вочевидь, має вистачити навічно. Якщо ж їй щастить перетворитися на «відому» чи «видатну», вона може з більшою легкістю друкуватися або заробляти, але втратить незаплямоване відчуття особистого простору, без якого навіть самотність втрачає сенс. Читачі, пізнаючи її твори, гадають, що пізнали і її. Написане нею виходить у світ різким і незрозумілим в той час, коли вона звернена обличчям до чистого аркушу у своїй власній кімнаті (в найліпшому випадку). Її розум та уява виснажуються, звернені до життя, до знань, до всесвіту, а в цей час оточуючий її світ критикує й розбирає колись створене нею, а тепер майже забуте. Писати – значить діяти виключно поза межами, невідворотно балансуючи між індивідуальністю та суспільством. Жодна письменниця не здатна пояснити як вона пише те, що вона пише настільки ясно, щоб інші змогли відтворити процес її письма та отримати ті самі результати; з іншого боку, тільки читаючи мужніх та не посередніх авторів можна навчитися писати.
Коли я заходжу до книгарні, особливо жіночої книгарні, я намагаюся розташувати життя, що сховалися за книжками у логічному порядку: охопити роки, дні та години, що були витрачені на написання всіх цих книжок; чиєсь буття, біль, виснажливі протистояння, що розгорнулися ще до того, як розпочалася битва за публікацію цих творів. І поряд з цим задоволення. Задоволення від письма, від перебігу від одного до іншого, від занурення, від споглядання та розуміння, від зображення. На противагу сексуальній істерії нашого часу, задоволення жінки-письменниці вимірюється аж ніяк не фізичною розрядкою, а тільки письменницькою діяльністю. Це задоволення не можна ні з ким розділити. Задоволення читача зовсім іншого характеру й дешевше.
Кожна книжка у житті письменника – це ще одне коло пекла: а люди обирають пекло, оскільки вони люблять задоволення. Пекло автора є його задоволенням не через те, що письменники банальні мазохісти, а тому що вони, якими б не були їхні ідеології та переконання, поглинуті виром світу: зав’язши у часі та смислах, вони не просто зачаровані панорамою фізичного світу, чи говорячи сучасною мовою «іграми, в які грають люди», вони засліплені та одержимі брудом життєвих реалій. Письменники пихаті, жадібні та амбітні в тому сенсі, що їм замало досвіду, замало відчуття, замало знань: їм треба переосмислити усе, проаналізувати ще раз, але у інший спосіб, спосіб, що неможливо розтлумачити чи описати, тільки пережити й відчути. Письмо – це не крок, що віддаляє від життя, воно так само мобілізує та виснажує, як і будь-що, що життя може нам запропонувати. І так само, як зароджується кохання, чи відбуваються землетруси, хтось повинен наважитися писати. Це не випадковість. Це виявлення волі, яке ізолює від інших. Це ізолює у більшій мірі, особливо якщо ти жінка. Ця ізоляція невідривна від письма, від його усамітненості, жадібності, покарання.
Працюючи над новою книжкою, я переживала стан неймовірної відчуженості, найгострішої за усю свою письменницьку кар’єру. Я жила у світі зображень – репрезентованих жіночих тіл, жінок зігнутих, розп’ятих, підвішених, роздертих, зв’язаних та розрізаних; і в світі книжок про групове зґвалтування, зґвалтування двома особами, зґвалтування жінок чоловіками, жінок жінками, жінок тваринами, про розчленування, катування, проникнення та випорожнення, в світі ганебної прози. Я працювала з цією книжкою на протязі трьох років. Після першого року одна з моїх подруг увійшла до моєї кімнати і зауважила, що значно зручніше вона почувалася у місцевих секс-шопах. Півроку по тому приятель, з яким я жила, тихо, відверто й ввічливо попросив мене утриматися від демонстрації будь-яких матеріалів, з якими я працюю і зберігати їх виключно у межах моєї кімнати. Мої друзі – хороші і добрі люди. Їх психіка не витримувала навіть поверхневого знайомства з тим, з чим мені доводилося мати справу щоденно.
За найщасливіших обставин мені не сняться приємні сни. Я працюю поки я сплю. Життя продовжується, увіч чи уві сні. Вісім місяців я вивчала маркіза де Сада. Вісім місяців уві сні я бачила сни де Сада. Чоловіки можуть з цього жартувати, але це не були еротичні сни, вони були наповнені катуваннями та ненавистю; ненависть у даному випадку була звернена до жіночого тіла, втілена в інструментах з плоті чи металу вона нівечила його. Лише єдина людина (жінка) зрозуміла мене. Вона була редактором зібрання творів де Сада у Гроув Пресс. Після того, як завершили редагування першого тому, вона була присутня на нараді, на якій планували редакцію другого тому. Вона зізналася, що її переслідують нічні жахіття. «Нам слід знімати фільми на основі твоїх жахів» – відповів їй головний редактор. Саме так вони і вчинили.
Але нічні жахи були не найбільшою проблемою. Від читання де садівської прози я почувалася фізично погано. Мене нудило – була б я чоловіком, я б насмілилися сказати, що мені страшно, моторошно та вкрай зле. Президентська комісія з питань порнографії та пристойності (1970-й рік) звітувала, що такий стан є частим наслідком впливу порнографії на жінок і дійшла висновку, що це не спричиняє вагомої шкоди. Особисто я вважаю нудоту доволі шкідливим наслідком, і зовсім не незначним, особливо коли йдеться про чиєсь життя. Я стала лякливою, збудливою і легко втрачала контроль. Але найгіршим було те, що я відступила у тишу. Я відчувала, що не зможу чітко висловити свою позицію, що усім байдуже і що я не готова ризикнути і виявитися осміяною. Безкінечна боротьба письменниці за серйозне сприйняття, за повагу розпочинається задовго до того, як твір буде надруковано. Вона починається у тиші й на самоті її власного розсудку, коли розум має розграфувати та препарувати сексуальне жахіття.
Моя робота над де Садом завершилася, але на той час я вже була виснажена втомою: фізичною втомою, тому що я зненавиділа сон; фізичною втомою через те, що часто мені було погано від матеріалу; психологічною втомою, через те, що я сприйняла усю чоловічу інтелектуальну традицію, яка возвеличувала де Сада; і також втомою моральною, яка походила від найгірших сексуальних потягів чоловіків, сформульованих де Садом дуже детально, втомою, породженою сексуальною жорстокістю.
Фотографії, які я мусила вивчати змінили цілком моє ставлення до фізичного світу, в якому я живу. Телефон для мене став фалоімітатором, телефонний дріт – засобом знерухомлення; фен для сушіння волосся також став фалоімітатором – власне фени мали евфемістичну назву «пістолети», ножиці більше не асоціювалися з розрізанням паперу, а сприймалися як інструмент розширення піхви. Я переглянула стільки фотографій, на яких предмети побутового вжитку використовувалися як засоби сексуального насилля над жінками, що втратила надію повернути уявлення про використання цих речей за їх первинним призначенням. Я склала новий ілюстрований словник, який мають небагато жінок і який чоловіки, споживачі порнографічної продукції, мають при собі постійно: будь-який побутовий пристрій може перетворитися у еротизований предмет – предмет, яким можна зробити боляче жінці у сексуальному контексті, з сексуальною метою та в сексуальному значенні. Це значно підсилило моє відчуття самотності та ізоляції, оскільки мої друзі вважали за поганий жарт, якщо я страхалася певних несвідомих маніпуляцій, наприклад, з феном. Якось приятель різко спрямував у мій бік телефон, передаючи його. «Не смій ніколи наближати так до мене цю річ!» – скрикнула я нервово, знаючи про що кажу. Він, незнайомий з традиціями порнографії, нічого не зрозумів.
Я мусила вивчати ці фотографії, щоб написати про них. Я розглядала їх, щоб проаналізувати. Я витратила багато часу, щоб побачити, що насправді було на них, тому що я не очікувала побачити це відразу, а очікування суттєве у формуванні правильного сприйняття. Я мала навчатися. Двірний отвір – це двірний отвір. Через нього проходять. Двірний отвір змінює своє призначення, коли ти бачиш (неодноразово) жінку, підвішену у ньому. Люстра використовується для освітлення, допоки ти не побачиш фото жінок, підвішених на люстрі. Звичний світ стає не просто зловісним, він перетворюється на мерзенний та відштовхуючий. Плоскогубцями витягують цвяхи – але до тих пір, поки ти не бачиш, як вони шматують жіночі груди. Харчова плівка служить для того, щоб загортати у неї їжу, допоки ти не бачиш тіло людини, загорнуте у таку плівку.
І знову, нудота, самотність, відчай. Але поряд з цим і зростаюча лють, якій немає виходу та відчуття туги через беззмістовність та безкінечну повторюваність того, що зображували ці фотографії. Байдуже, скільки б разів жінок не підвішували на люстрах та у двірних отворах, завжди були журнали, які пропонували це знову і знову. Мій друг якось сказав мені про героїн: «Найгірше в ньому те, що він безкінечно повторюється». Те саме можна сказати і про порнографію, за виключенням того, що остання застосовується безкінечно не до власної особи: порнографія – це те, що чоловіки діють з жінками. А звичний світ, у якому живуть чоловіки, сповнений двірних отворів, люстр та телефонів, ось чому найбільш збочені акти насильства над жінками відбуваються вдома.
Та найгіршим наслідком впливу на мене порнографії стала узагальнена мізантропія: більше я не могла довіряти чиїмось намірам: інтелектуальним, сексуальним, естетичним, політичним. До того ж, хто всі ці люди з намірами, і чи турбує їх жінка, підвішена у двірному отворі? Я почувалася так, ніби я вийшла на мілину, не усвідомлюючи що це мілина, гадаючи, що це берег. Але настав час припливу і море залляло все навкруги, а я не помітила цього, бо була призвичаєна ненавидіти берег. Якщо б я плила, плила і плила, щоб урятуватися, щоб знайшла я на березі? Чи там був би хтось?
Чи там би я знайшла пустку? Іронізування з приводу порнографії стали такою пусткою. Спрощення проблеми порнографії стало пусткою. Схвалення порнографії стало пусткою. Відсторонення від порнографії стало пусткою. Байдужість до порнографії стало пусткою. Чоловіки обмежилися «розумними» балачками. Жінки не були проінформовані. Неймовірних зусиль мені коштувало наважитися поговорити з друзями про те, що я побачила. Я була сповненою надій радикалкою. Дотепер. Порнографія отруїла мене. Колись я була дитиною і мріяла про свободу. Зараз я доросла і розумію, на що обернулися мої мрії – на порнографію. Тому, допоки я не покінчу зі своїми нічними жахами, марно жити мріями дня.
Як письменниця, що поглинута виром світу – зав’язла у часі та смислах, отруєна та одержима брудом життєвих реалій – я вирішила, що хочу, щоб жінки побачили те, що бачила я. Можливо, це було найбезжальніше рішення у моєму житті. Але у особистому просторі, який зростає в процесі письма, це рішення було єдиним, яке давало мені задоволення від буття письменницею, жадібне та амбіційне задоволення: це рішення було єдиним, яке дозволило мені здолати те, над чим я працювала, зображаючи його, відтворюючи його, перетворюючи його на щось, що ми визначаємо та використовуємо, замість того, щоб дозволяти йому визначати та використовувати нас. Професія письменниці не є щасливою. У ній присутня зловісна індивідуальність. Я – автор, і я наполягаю, що відстоюю нас, жінок. Діючи саме так, я наполягаю на втіленні вищого суспільного сенсу праці письменниці: звертаючись обличчям до нічного жахіття, я прагну, щоб наступне покоління жінок змогло відродити мрії про свободу, які в мене вкрала порнографія.