Олдос Гакслі. Музика вночі

by Diana

Переклав Северин Маркіян Сокальський
Джерело

Без місяця ця червнева ніч ще більше ожила зорями. Її темрява повниться пахощами, що ледь чутними хвилями линуть від квітнучих лип, духом звологлої землі і невидимої зелені винограду. Стоїть тиша, але це тиша, що дише легким подихом моря і тонким, пронизливим скрекотом цвіркуна невпинно, невтомно править про глибину своєї досконалості.
Десь там – далекий рух поїзда, наче пестощі, довго та ніжно, невідступно ніжно голубить він тепле, живе тіло ночі.
Музика, кажете… у таку ніч якраз пасувала би музика. А що ж, є в мене музика, замкнена тут у скриньці, мов один із тих закоркованих джинів “Тисяча й однієї ночі”, – їй досить лиш доторку, щоб вирватися з неволі. Трохи необхідної механічної магії, і раптом, якимось чудесним, випадково-вдалим чином (я ж бо вибрав платівку напотемки, не знаючи, яку музику гратиме ця машинерія), – раптом на безмісячному небі починає взоритися вступ до “Благословен” із “Урочистої меси” Бетховена.
“Благословен, хто йде в ім’я Господнє…” Благословенна і благодатна, ця музика у якомусь сенсі є відповідником ночі – глибокої живої темряви, у яку вона вливається то одиноким струменем, то вишуканим сплетінням мелодій, то пульсуючими і майже дотикальними згустками співзвуч, невпинно вливається, мов час, мов траєкторії життя, що здіймаються й падають, падають. Вона є відповідником ночі з якогось іншого буття, так само як запашна есенція є відповідником квітів, з котрих її добуто.
В серці речей (принаймні часом так здається) криється якась благодать, незбагненна благодать, існування якої – коли невиразно, коли яскраво, але завжди хвилево, на жаль, завжди лиш на кілька коротких митей – доносять до нашої свідомості певні випадкові обставини чи провидіння (для мене ця ніч є таким випадком). У “Благословен” Бетховен дає вираз цьому усвідомленню благодаті. Його музика – відповідник цієї середземноморської ночі, чи радше благодаті, якою би вона була, коли б відсіяти від неї все неналежне і припадкове, і очистити так досконало, щоб залишилась одна лиш її квінтесенція.
“Благословен, благословен…” Один за одним голоси переймають тему, яку подав оркестр і яку в довгому, витонченому соло ніжно провела самітна скрипка (адже благодать найчастіш об’являється одинокій душі).
“Благословен, благословен…” І раптом музика уривається – казковий джин знову в пляшці. З дурною, комашиною впертістю сталева голка раз по раз поре тишу.
В школі на заняттях, що формально звалися “англійською”, нам частенько казали “передати власними словами” якийсь уривок із п’єси Шекспіра, що її якраз, разом з усіма коментарями (передовсім коментарями), нам силоміць утовкмачували. І ось сидимо ми рядком, вимащені чорнилом шибеники, і старанно переказуємо рядок “флірти єдвабні залягли у скриню” словами “гарний шовковий одяг лежить у шафі”, або ж “Бути чи не бути?” як “Накласти на себе руки, чи ні?” Скінчивши, здаємо роботи панові професору, і він ставить нам оцінки – кращі чи гірші, залежно від того, наскільки точно “наші власні слова” “передали” думки Поета.
Він, звичайно ж, мав би нам усім поставити нулі, а сам за кару переписати сотню речень хоча б тільки за те, що дав нам таке дурнувате завдання. Жодні “власні слова”, окрім слів самого Шекспіра, неспроможні “передати”, щó мав Шекспір на увазі. Зміст мистецького твору невід’ємний від його форми, його правда й краса – це і дві різні речі, і – незбагненно – одна. Навіть втілена в слові метафізика чи етика є майже таким самим витвором мистецтва, як любовна поема. Філософія Платона, переказана “власними словами” Джовета, не є філософією Платона; так само, скажімо, передане “власними словами” Біллі Сандея вчення святого Павла не є вченням святого Павла.
“Своїми словами” не відтвориш навіть значень, виражених іншими словами – як же передати ними ті значення, що знайшли свій першовираз у музиці чи в образотворчому мистецтві? Що, наприклад, “каже” музика? Майже на кожному концерті можна купити програмку, яка докладно вам це розтлумачить. Надто докладно: ось в чім біда. У кожного тлумача – своя версія. Уявіть собі сон фараона, по черзі витлумачений Йосипом, єгипетськими віщунами, Фройдом, Ріверзом, Адлером, Юнґом, Вольґемутом – він вам “розкаже” багато прерізних речей. І все ж незрівнянно менше, ніж розказала П’ята симфонія багатослівними устами її тлумачів. Незрівнянно менше, аніж розчулено нарозповідала Мадонна в скелях чи в Сикстинській каплиці.
Роздратовані багатослів’ям і неймовірною кількістю приписуваних “значень”, деякі критики запротестували – музика і малярство, мовляв, не означають нічого, крім себе самих; все, про що вони “кажуть” – це про щось таке, приміром, як модуляції і фуги, чи насиченість кольорів і тривимірність форм. А те, що вони щось кажуть про людську долю чи світ загалом, для цих пуристів просто немає сенсу.
Якби пуристи мали рацію, нам слід було б дивитися на художників і музикантів як на виродків. Адже просто неможливо бути людиною і не мати тих чи інших думок про світ загалом; дуже важко бути людиною і не виразити цих думок бодай якось. Досвід показує, що художники і музиканти виродками не є. Що ж… Висновок неминучий.
Та не тільки в програмній музиці чи жанрі проблемного живопису композитори та художники виражають свої думки про світ. Найчистіше і найбільш абстрактне мистецтво зі своєю особливою мовою може бути в цьому сенсі таке ж промовисте, як і мистецтво найбільш зумисно тенденційне.
Порівняймо, наприклад, Богородицю П’єра делла Франческа та Богородицю Козімо Тура. І та, й інша – Мадонни, і обидва митці дотримуються тогочасних умовностей символіки. Різниця, величезна різниця між двома картинами – це винятково різниця у мистецькому образі, у формах та їх організації, розташуванні ліній, площин та об’ємів.
Кожному, хто хоча б трохи має чуття до вишуканої мови чистих форм, ці дві Мадонни розкажуть зовсім різні речі про світ.
Композиція П’єра делла Франческа – це єдність спаяних докупи рівних і пречудово врівноважених масивних площин. Усе у його всесвіті наділене якоюсь надприродною матеріальністю, присутнє набагато більше “там”, аніж це можна уявити у справжньому світі. А яким високорозумним у найшляхетнішому, найлюдянішому значенні цього слова, яким по-філософському впорядкованим є краєвид та всі мешканці цього світу. Це творіння Бога у подобі “предвічного геометра”.
Що вона каже, ця Мадонна із Сансеполькро? Якщо тільки я зовсім не помилився в тлумаченні красномовних форм П’єра, вона розказує нам про велич людського духу, його силу піднятися над обставинами і опанувати долю. Якби її спитати : “Як мені осягнути спасіння?” – “Через розум” була б, напевно, її відповідь. І, передчуваючи Мільтона, вона б сказала: “Не тільки, не цілком лиш на Хресті здобуто знову Рай, але і там, у тих пустелях повної самотності, де чоловік стосує силу розуму, щоб протистояти Сатані.”
Якраз ця мати Христова, мабуть, не є християнкою.
Звернімося тепер до картини Тура. Вона скроєна з матерії, що є ніби правдивим втіленням полум’я, вогняної плоті, живої, вразливої та стражденної. Її поверхні, звиваючись, втікають геть з очей, немов зіщулившись, немов од болю. Лінії хитромудро розтікаються у якійсь тривожній і, здається, магічній каліграфії, що є характерним для деяких тибетських малюнків. Придивіться ближче, проникніть у картину, у думки художника, його передчуття та відчуття. Цей чоловік був нагий і відданий на милість долі. Аби заявити про стоїчну незалежність духу, треба змогти підняти голову над плином речей – цей чоловік був втоплений в ньому, поглинутий ним. Він не міг впорядкувати свій світ; той лишився для нього незбагненним хаосом, химерним, як бризки у мармурі, тут – мов найчистіше небо, а тут – мов найлютіше пекло. Прекрасний і моторошний світ – ось вирок цієї Мадонни, світ як втілення, матеріальна проекція божевілля Офелії. В ньому нема нічого певного, лишень страждання та іноді щастя. А як же спасіння, хто знає як спастися? Мабуть-таки, дива трапляються і завжди є надія.
Меж критики можна досягти дуже швидко. Сказавши “власними словами” все, що можуть, чи, швидше, не можуть сказати “власні слова”, критик може лишень скерувати читачів до оригінального твору мистецтва, порадити їм піти і поглянути самим. Ті, хто переступають цю межу, є або досить недалекими, марнославними людьми, які закохані у свої “власні слова” і вважають, що можуть ними сказати більше, аніж “власні слова” здатні за своєю природою сказати. Або це розумні люди, яким випало бути філософами або митцями слова і які вдало використовують критику чужих творів як трамплін для власної творчості.
Що стосується малярства, однаковою мірою стосується і музики. Музика “розказує” про світ, але особливою музичною мовою. Будь-які спроби відтворити ці музичні думки “своїми власними словами” обов’язково приречені на поразку. Ми не можемо виокремити правду, вміщену у музичному творі, бо це краса-правда і вона нерозлучна зі своєю подругою. Найбільше, що ми можемо зробити, – це окреслити у найзагальніших рисах природу тієї музичної краси-правди, про яку йдеться і скерувати допитливого правдошукача до оригіналу.
Отже, вступ до “Благословен” з “Урочистої меси” є твердженням про благодать, що є в серці речей. Але це, мабуть, і є та межа до якої нас заведуть “власні слова”. А якщо ми візьмемося описувати своїми “власними словами”, щó саме Бетховен відчував про цю благодать, як він її розумів, яка, на його думку, була її природа, ми, напевно, дуже скоро впіймаємо себе на тому, що виписуємо ліричні нісенітниці в стилі авторів концертних програмок. Тільки музика і тільки музика Бетховена і тільки власне ця музика Бетховена, може нам точно розказати, якою насправді була ідея Бетховена про благодать в серці речей. І якщо ми хочемо дізнатися, нам треба слухати, бажано у тиху червневу ніч, коли дихання невидимого моря є тлом для музики, а запах лип блукає в темряві, мов якась вишукана м’яка гармонія, перечута якимось іншим чуттям.