Конрад Айкен. Імпровізації: світло та сніг

by Diana

Переклала Анна Литвиненко
Джерело

І
Дівчина у кімнаті внизу,
Перед тим, як лягти спати,
Бриньчить на мандоліні
Три простих акорди знає вона.
Як мало їх, щоб висловити почуття на серці!
Коли вона зіграє їх кілька разів,
То безцільно перебирає струни кінчиками пальців.
І посміхається, і радісно думає про безліч речей.

II
Я довго стояв перед вітриною магазину,
Розглядаючи синіх метеликів, вишитих на золотавому шовку.
Попереду – башта.
Позаду – шумне життя.
Сонце вже освітило будинків дахи й припорошені пилом, крони дерев.
А вони – блискучі, мерехтливі й спокійні,
Вишиті на золотому небі,
Терпеливими смуглими пальцями, що вже давно зітліли в прах.

III
Перший дзвін – срібний,
І, вдихаючи темряву, я думаю лише про довгу кóсу часу.
Другий дзвін – багряний,
І я думаю про святкову ніч з феєрверками,
Що прорізають небо червоними й тьмяними уламками зірок.
Третій дзвін – шафрановий, повільний,
І я милуюсь довгим заходом сонця над морем,
Із стінами замків із хмар та блискучих балюстрад.
Четвертий дзвін – кольору бронзи,
Я йду по замерзлому озеру у сірувато-коричневому світлі сутінок:
Лід під ногами приглушено тріщить,
Дерева скриплять, пташки літають.
П’ятий дзвін – кольору холодної чистої лазурі,
Ніжно змішаної із зеленим:
Одна золота зірка плавиться над ним,
Й туди я сонно йду.
Шостий дзвін – схожий на гальку,
Що кинули у глибоке море наді мною…
Шум кіл на воді повільно проникає в тишу.

IV
Того дня, коли ми з дядьком поїхали на кладовище,
Дощ барабанив по даху екіпажу;
Зніяковіло говорили ми про те й про се,
Відводячи все погляд від дитячої труни навпроти.
Коли приїхали на цвинтар,
Побачили, що тонкий шар снігу на траві
Дощенту вже був знищений дощем;
І вже поверх поклали дошки,
Щоб ми могли пройти не замочивши ніг.

V
Ще у дитинстві, коли уздовж стіни я помічав
Великих та малих бурульок цілі низки,
То ще тоді, так роздратовано я взнав –
На них ніколи не зіграю пісню:
Торкнув їх злегка я рукою
І з дзенькотом посипались униз.
Щоб забагато не очікував від долі,
Юначе, я й розказую тобі цей вірш.

VI
Пішов від тебе дві години тóму,
А запах твій і досі на моїх руках.
І хоч я вже відтоді
І на зірки дививсь, й холодними похмурими провулками гуляв,
І чув як опускається опале листя
Додолу під деревами,
Та все одно в вухах звучить твій сміх.
Що буде, моя люба панно, якщо нікого не залишиться в живих,
Хто б тебе і досі пам’ятав?
Навіть так довго, як ось зараз?
Чи припорошить твою кóсу прах?

VII
Приходить день із тьмяним світлом снігопаду,
Сніжинки повз вікно усе летять й летять.
Сиджу в своєму кріслі, працюю знову й знову
І приміряю одне до одного слова.
Відкрию піаніно та зіграю,
Та це не висловить того, що відчуваю.
Втомився приміряти я слова,
Втомився я сидіти у цих стінах,
І думаю про тебе, ту, що написала,
Що щойно доньку народила,
На честь своєї першої любові ти її назвала,
Ти та, хто серце вже давно своє розбила
В безчинствах та жорстокості війни,
І ти, одягнена ти холодом зими,
На південь скоро вирушаєш.
Сніжинки в світлі тьмяному все пролітають
Повз моє вікно,
А горобець на підвіконні тут прихисток собі знайшов.
Відмінність ця приходить з світу, що навколо,
А я примірюю одне до одного слова.

VIII
Безліч речей мене бентежать і тривожать,
Багато з того, що сховано у білій книзі зір,
Ніколи не відкриється мені.
Зірчасте листя безшумно падає додолу,
Кружляє й те, що більш скидається на місяць,
Життя та смерть в польоті відкидають тіні.
Збентежений, стривожений,
Запалюю я світло в крихітній кімнаті,
Освітлені стіни зсуваються ще ближче,
Й знайомі картини такі зрозумілі.
Сідаю в улюблене крісло й поринаю в думки –
На сторінках мого життя написано так мало тексту,
Й пориви вітру б’ються у шибки,
А вітер той прийшов нізвідки.
Скільки разів вже тут сидів,
Скільки разів сидітиму ще знову,
На самоті плекатиму одні і ті ж думки,
Як той малюк, що без кінця
Повторює лиш перше слово.

IX
Ця дівчина мені подарувала своє серце,
І ця, і ця.
Оця дивилася на мене так, неначе закохалась,
А потім тихо так пішла.
Ось цю зустрів лиш раз і полюбив, й дороги наші назавжди розійшлися
Чи порахую я на пальцях всіх своїх жінок?
Чи, може, як святий отець, похмуро перебиратиму намисто?
Чи може уявити, що вони троянди – блідо рожеві, жовті й білі,
І скласти з них букет в широкій вазі
Та виставити їх під сонячне проміння?
Поглянь, як це звучить чудово, коли рахую їх для тебе я:
«Ця дівчина мені подарувала своє серце,
І ця, й ось ця!..»
Та все одно щемить до болю в грудях,
Коли я думаю про них та згадую їх імена,
І як вони, як листя, осипались і вітром їх відносило кудись,
Й лежатимуть вони, нарешті, всі забуті,
Занесені десь снігом.

X
Холодна ніч, почався снігопад,
Не стогне більше вітер за стіною,
У крихітному світі від світла ліхтаря
Сніжинки падають додолу знову й знову.
Змовкає вулиця. Пройшов останній перехожий
Майже нечутно: сніг кроки приглушив.
Що за забутий смуток в ніч таку,
Підступно моє серце захопив?
Чому я думаю про ту камелію у східному саду,
З рожевим цвітом у зеленім листі,
Що там, здивована, стоїть в снігу?
Чому в моїх думках весна?
Сніжинки безладно кидáє збоку вбік,
Й вони безшумно падають додолу,
Приходять з темряви, у темряву і йдуть,
Чому ж моє серце зніяковіле та здивоване?
Як та камелія в саду,
Прекрасна, присипана блискучим пилом
А ще ж так довго до весни!

XI
По замерзлому снігу гуляв я у садах,
Дорогу мені осяювало електричне світло,
Я майже потонув в своїх думках
Про ті нещастя, яких мені судилось стати свідком.
Поглянувши в обличчя цій біді,
Я так замислився, що геть не помічав
Ні чарівної гри світла на снігу,
Ні павутини довгих тіней від дерев,
Хоча все це було перед очима –
І білі лампи, й помаранчеві, й бузкові.
І я так часто бачив їх раніше
І ще так часто бачитиму знову,
Хоч знаю я, що ця біда залишиться позаду,
Та думка ця мене нізащо не розрадить.

XII
Скільки разів під час розмов нас турбували,
Якраз тоді, коли я майже склав історію для тебе!
Одного разу світлячка побачили раптово, –
В ялиновому вітті маленький вогник миготів.
Прекрасно! Прекрасно! Вже сам собою він
Маленький проблиск світла в темряві оцій.
А якось бачили ми блискавку бузкову,
Що вдарила прямісінько у маківку гори,
Й долинули до нас розкати грому,
І краплі барабанили по склу.
А ми побігли дивитися на дощ,
Побігли у траві високій і бачили мінливі хмари.
А іншим разом, побачили ми зірку,
Що легко скотилась небосхилом й впала
Далеко десь, серед соснових схилів.
А якось в росяній траві,
Шмигнула ящірка багряна.
Все це відволікало нас і дивувало,
А всі історії оті
Так і лишились лиш в уяві.
А фея із ромашкою в руці, сміялась?
Золотоволоса принцеса втрапила у павутину?
Чи може то історія кохання минулого й невинного?
Одного разу, коли ми знову почнемо,
Лиш зробимо один солодкий запис,
Завадить нас вже сама Смерть.

XIII
Моє серце схоже на старий будинок,
В самому центрі – темна і забута
Кімната, де зачарована принцеса знайшла собі спочинок
І спить.
Та іноді, в похмурому отому домі,
Так, наче здалеку, аж від зірок,
Почути в тій кімнаті можна гомін
І шепіт, й сміху перелив.
Та раптом прокидається принцеса
І починає танцювати.
Та хто ж вона? Не знаю.
Чому танцює? Не питай!
Відколи я тебе побачив,
Коли помітив я твої усміхнені вуста
І неспокійний та щасливий погляд,
І те, як тягнеш рученята ти вперед,
То поступово в тій кімнаті,
Принцеса все росла й росла
І танцювала.
Й від танців тих, гнітюче так тремтів будинок,
Ховаючи свій ледь вловимий, чарівний секрет.

XIV
Як дерево, що вітер вирвав із корінням
Й жорстоко повалив униз,
Відкривши корені і сонцю, і зіркам.
Безвільне листя сипалось додолу,
Втративши домівку.
Таким я був тієї миті,
Коли покинула мене.

XV
Ранкова музика – рум’яна й тепла;
І сніг під стінами лежить;
Похилий дах залитий сонцем,
Від вітру там сховались голуби.
Вечірня музика приглушена і тиха –
Крізь хвилю бачить місяць чарівна русалка;
Й плаче скрипка.
Далеко десь внизу, де річка вже на захід повертає,
Слабенькі вогники там миготіти починають
На ледь помітних арках мосту:
На зеленім небі довга хмара,
Багряна, незотліла хвиля
Врізається в морозний вітер і над ним, не розгубившись,
Віддалена, байдужа й ледь тремтлива,
Співає першій зірці.