З поезій Яноша Пілінські

by Diana

Переклав Олександр Вешелені
Джерело

Про автора
Янош Пілінські (Pilinszky János) (1921-1981) – угорський поет, прозаїк, драматург, есеїст. Після мобілізації до війська в листопаді 1944 потрапив до німецького села Гарбах, де вперше зіткнувся з жахами концентраційних таборів, а згодом – таборів переміщених осіб. Саме цей досвід став головним поштовхом до написання перших віршових циклів, присвячених війні й абсурдності світу. У своїй поезії поєднував католицьку теологію і містицизм, ліризм і апокаліптичність. Вважається одним із найпотужніших поетів-мислителів ХХ століття.

Чотирирядковий
Цвяхи поснулі в піску крижаному.
Ніч самотою змокла плакатною.
Світло залишив ти у коридорі.
Пустять тут кров мою.

П’єта
Бені Ференці
Власне тіло тебе підвело,
труп, що звалився на тебе,
вже не зуміли утримати
нерви, і просто зірвались.

Як буйне сполохане стадо,
що мчиться в погибель свою,
дорогу тобі заступили
твої відсахнýті чуття.

Лиш кілька серцевих ударів,
тікаючи, бились об темні проходи
безумних цілунків, щоб врешті
до мертвого серця дістатись.

Вона не могла заслужити прощення,
ти мусив, як дику чужинку,
здирати збунтовану суть
із кісток уцілілих,

щоб стати достойним до смерті,
що звила гніздо на колінах твоїх.
Змалів до скорботи одвічної ти.
І він на день третій воскрес.

Недоминуле
Тедові Г’юзу
Надходить і застигає,
сіда на стіну, попелясто німу:
єдиний гігантський удар –
місяць. Ядро його – тиша смертельна.

Трощить дороги,
трощить місячне сяйво.
Стіну роздирає навпіл.
Зливається біле на чорне.

Блискає, блискає,
блискає день почорнілий.
Зливою сиплеться чорне і біле.
В бурях магнітних розчісуєш коси.

В сяючій тиші розчісуєш коси,
в люстрі, пильнішім за недоминуле.

В люстрі розчісуєш коси безмовно,
наче в труні з кришталю.

Апокриф
1
Бо покинуті будуть тоді усі.

Відлучиться тиша небесна окремо навік
од земель занепалих конечних,
а ще наокремо відійде тиша будок собачих.
Повітрям тікатиме птаство численне.
Й побачимо всі ми те сонце, що зійде,
таке оніміле, неначе шалена зіниця,
і ніби той звір, що зачáївсь, спокійне.

Недремно перебуваючи у вигнанні,
не маючи права заснути в ту ніч,
метаюсь, тремчу, як листків тисячí,
і мовлю, як дерево те промовля уночі:

Чи знаєте ви проминання років,
років, що крокують полями затоптаними?
Ті зморшки, що тлін набуває, вам чутно?
Чи видно вам рук моїх догляд старанний?
Чи є у сирітства наймення для вас?
Чи знаєте, що то за біль
протопта тут одвічну пітьму
на перетинчастих лапах, копитах розсічених?
Про ніч, про мороз, про яму глибоку,
про голову в’язня, котра поверта навскоси,
чи щось вам відомо про вщент онімілі корита,
чи муки глибинно підземні впізнали ви?

Сонце зійшло. Дерева, стрункі, як лоза,
у інфрачервоності гнíвних небес.

Так я вирушаю. Назустріч руїні
беззвучно крокує людина зарання.
Не має нічого, лиш тінь вона має.
І має ціпок. І тюремне убрання.

2
Для цього ходити учився колись! Для цих
запізнілих, гірких крокувань.

І тоді звечоріє. І ніч скам’яніє
на мені своїм брудом болотним. І я берегтиму
цей плин під моїми повіками щільно, ці
пропасні деревцята та їхнє гілляччя.
Гарячий, малесенький ліс у кожнім листку.
Колись тут був рай, я це знаю.
І знов проривається біль в напівсні:
чути дерева могутні!

Я додому хотів, я хотів повернутися врешті,
як і той, що у Біблії, вернувся додому колись.
Тінь моя жахає надворі.
Стомлена тиша, старенькі батьки у хатині.
Вже простують до мене, вже кличуть, бідні
вже й плачуть, і хистко обійми свої простягають.
Приймає назад мене древній порядок.
Спираюсь на вітряні зорі –

Лиш раз би я міг промовляти до тебе,
того, кого так я любив. Щороку постійно
й невтомно казав тобі, наче
дитя, що рида крізь щілину у дошці,
про ледь-ледь живу ту надію,
що раз я прийду і знайду тут тебе.
У горлі моїм проступає тремтіння.
Сполоханий, наче звір дикий, стою.

Слова твої, мова людська
мені недоступні. Птахи лиш живі,
що тікають тепер відчайдушно
під небом, під небом вогненним.
Жердини застромлені в поле гаряче,
і клітки палають цілком неподвижні.
Не зрозуміти мені уже мови людської,
не вмію промовить словами твоїми,
Словá мої зараз бездомніші слóва!

Та й слів я не маю.
Жахлива вага їх
повітрям зсипається,
стовп башти далеко відлунює ними.

Немає тебе. Який же порожній цей світ.
Стілець у саду, забутий надворі шезлонг.
Гуркотить моя тінь серед каменів гострих.
Я втомився. Застигаю в землі.

3
Бачить Бог, що стою я на сонці.
Бачить тінь мою з тином й камінням.
Бачить тінь, що стоїть бездиханно
в щілині отій безпросвітній.

Натодí тисячáми борозд я покрився,
і мертвішим за камінь я став,
добра жменя уламків тоді вже
обличчям створінь послужила.

Замість сліз на лиці проступають лиш зморшки,
протікають на дно, пробивається рів порожнечі.

Листопадовий елізіум
Час оговтання. Здригаєшся
перед садом. Тло твоє – тиша обительна
стін пожовтілих смиренних. Ручний
вітерець вилітає з травинок,
і, мовби натерті священною миррою,
п’ять перемучених ран відчуттів твоїх
чують полегшу і зцілення.

Ти несміливий і радісний! Так,
твої руки, тонкі по-дитячому,
в довгій хустині й пальті;
виглядаєш, немов Карамазов Альоша.

А ще, як приручені ті,
що наче як діти; так, ти ще й такий,
такий же щасливий, бо ж більше нічого не прагнеш,
сяяти лиш в листопадовім сонці,
хвойно-розложисто пахнути.
Грітись лише, як блаженні.
Сіґліґет, листопад 1958