З поезій Френка О’Гари

by Diana

Переклав Гєник Бєляков
Джерело

За крок від них
Це – моя година на обід, тож я йду
прогулятися серед пофарбованих у нудні
кольори таксівок. Спершу по тротуару, туди,
де робітники згодовують своїм брудним
блискучим торсам сендвічі
і кока-колу, не знімаючи жовтих
касок. Думаю, вони захищають їх від падіння
цеглин. Після цього по
авеню, де спідниці колишуться
над підборами і надимаються над
вентиляційними решітками. Сонце пече, однак
таксівки розворушують повітря. Я дивлюся
на розпродаж наручних годинників. Коти
бавляться в тирсі.
Далі –
на Таймз-Сквер, де реклама
дмухає в мене над головою димом, а вище –
хутко тече водоспад. Біля
дверей стоїть негр із
зубочисткою, мляво закликає всередину.
Цокає підборами білява хористка: він
усміхається і потирає підборіддя. Зненацька
все сигналить: 12:40,
четвер.
За денного світла неон – це
суцільна насолода, як написав
би Едвін Денбі, мов лампи за денного світла.
Я спиняюся перехопити чізбургер у «ДЖУЛЬЄТС
КОРНЕР». Джульєтта Мазіна, дружина
Федеріко Фелліні, è bell’ attrice.
І випити шоколадний коктейль. Леді у
лисячому хутрі в такий день садить свого пуделя
в таксівку.
Сьогодні на авеню є кілька пуерто-
ріканців, через що вулиця
робиться гарною і теплою. Спершу
померла Банні, тоді – Джон Латуш,
потім – Джексон Поллок. Та чи
земля сповнилась ними так, як вони сповнили собою життя?
І хтось поїв, а хтось іде
повз журнали з оголеними
і плакати з написом «БІЙ БИКІВ», і
Манхеттенський склад,
який незабаром знесуть. Я
раніше думав, що там проводиться Арсенальна
виставка.
Склянка папаєвого соку,
і знову на роботу. Моє серце – у мене
в кишені, це – «Вірші» П’єра Реверді.

Джерело
Сьогодні

О! кенгуру, блискітки, шоколадні напої!
Ви – справді прекрасні! Перлини,
губні гармоніки, желейні цукерки, аспірин! Усі
ці штуки, про які постійно говорять,

і досі роблять вірш несподіваним!
Ці речі з нами щодня,
Навіть на плацдармах і в трунах. Вони
мають значення. Вони – міцні, мов скелі.

Джерело
Чому я не художник

Я – не художник, я – поет.
Чому? Думаю, я волів би бути
художником, але я ним не є. Що ж,

ось наприклад, Майк Ґолдберґ
починає малювати. Завалююсь я.
«Сідай і хильни», – говорить
він. Я п’ю; ми випиваємо. Підводжу
очі. «У тебе на ній САРДИНИ».
«Так, там мало щось бути».
«О». Я йду і минають дні,
і я завалююся знову. Малювання
триває, я йду, і минають
дні. Завалююсь я. Картину
закінчено. «Де САРДИНИ?»
Зосталися лише
літери. «То було занадто», – каже Майк.

А я? Одного дня задумуюся про
колір: помаранчевий. Пишу рядок
про помаранч. Невдовзі це вже
ціла сторінка слів, не рядків.
Тоді ще одна сторінка. Їх мусить бути
набагато більше, не помаранчів –
слів, того, якими жахливими є помаранч
і життя. Минають дні. Виходить навіть
у прозі, я – справжній поет. Мій вірш
закінчено, але я й досі не згадав про
помаранч. Це – дванадцять віршів, називаю
їх «ПОМАРАНЧІ». І от одного дня в галереї
я бачу картину Майка під назвою «САРДИНИ».

Джерело
Серенада

Співають шпаки,
неначе б’ється скло
і сиплеться на досить
вульгарну тарілку. Десь-інде
соловей співає для кожного
з нас, виплакує
свою душу.
О, не знаю я, скажи,
скажи, що це твої нігті
з крихким шурхотом
шкребуть мені шию.

Ні,
це співають шпаки,
просто співають шпаки.
А довкола нас усюди шматки
величного сумного героя, так,
орел тримав його за яйця.
Голуби плачуть і досі.
Шпаки ховаються під
карнизом, любове моя. Добраніч.

Джерело
За планом

Після першої склянки горілки
ти здатен прийняти в житті майже
все навіть власну незбагненність
ти думаєш як гарно що коробка
сірників пурпурова-коричнева і називається
La Petite та походить зі Швеції
адже це слова які ти знаєш ось і
все ти розумієш слова але не відчуття
чи те що вони означають і пишеш ти тому що
знаєш їх а не тому що розумієш
оскільки це не так ти недоумкуватий і лінивий
і ніколи не станеш великим однак ти робиш
те що знаєш бо що ще лишається?

Джерело
Вірш

Нетерпляча записка на моїх дверях: «Подзвони мені,
подзвони, щойно зайдеш!», тож я хутко жбурнув
до своєї дорожньої валізи декілька мандаринів,
розкрив широко повіки, розправив плечі і вже тоді

рушив прямо до дверей. Настала осінь,
доки я встиг зайти за ріг, о, я зовсім
не бажав видатись ні доречним, ні замріяним, втім
листя виявилося яскравішим, аніж трава на тротуарі!

Смішно, подумав я, що світло горить так пізно
і двері в коридор відчинені; невже він і досі не
спить, такий ото чемпіон з хай-алаю? Тьху!
сором! Теж мені, добрий господар! Та він

був у коридорі, розлігся на простирадлі з крові, що
стікала сходами донизу. Оце вже я оцінив. Небагато
хто так ретельно готується зустріти гостя, котрого
запросив лише випадково, та й то – кілька місяців тому.

Джерело
Autobiographia Literaria

Коли був дитиною,
я бавився на
розі шкільного подвір’я
сам-самісінький.

Я ненавидів ляльок і
ненавидів ігри, тварини не були
дружніми, а птахи
летіли геть.

Якщо мене хтось
шукав, я ховався за
деревом і кричав: «Я –
сирота».

І ось я тут,
осередок усієї краси!
пишу ці вірші!
Уявіть-но!