З поезій Дерека Волкотта

by Diana

Переклав Дмитро Семчишин
Карта Нового Світу
Зі збірки “The Fortunate Traveller”
Джерело

І Архіпелаги

Наприкінці фрази цієї почнеться дощ.
На краю дощу вітрильник.

Повільно з виду зникнуть острови;
у туман піде віра у гавані
всього людства.

Десятилітню війну скінчено.
Волосся Єлени, сіра хмара.
Троя, білий зольник
біля морського дощика.

Дощик пружний, як натягнуті струни арфи.
Чоловік із захмареними очима
Торкається його, намацує перший рядок «Одісеї».

Любов опісля любові
З книги «Грона моря» (“Sea Grapes”)

Джерело

Настане час,
коли так радо
себе ти привітаєш біля
своїх дверей, у своєму люстрі,
і кожен з вас всміхнеться привітанню,

і скаже: сядь, поїж.
Ти знов полюбиш незнайомця, що ним був ти.
Даси вина. І хліба. Серце віддаси
собі, незнайомцю, що тебе любив

усе твоє життя, що ним ти гребував
заради іншого, що знає назубок тебе.
Зніми любовні листи з полиці,

світлини і сумний щоденник,
вишкреби образ свій із люстра.
Сядь. Святкуй життя своє.

«Моє лице від сонця стало, немов теракота…»
З книги «Середина літа» (“Midsummer”)

Джерело

Моє лице від сонця стало, немов теракота.
І лице паленіє, і тепло в моєму домі.
Все ж я лелію зморшки його, мов ті хвилі на водах.
Колючий кактус комашня поточила вдало,
від спеки скрутились ножі олеандра,
і неясний ієрогліф пише гілка сандалова.
Кам’яниця чекає. Її білий портик сліпить.
Розкажу я тобі обіцянку прибою:
Ти побачиш Єлену, прозору, як полум’я свічки
у сонячний день, невагому, як димка, що ледве
торкає пісок. На долонях сліди від мотуззя,
ремесла, що йому присвятив понад сорок років.
Моя Іонія – то запах смаленої трави, обпалена корба,
що у серпні скрипіння її до іржі островів долинає;
на моїх улюблених рядках залишились вузлики.
Опівдні, на сонці, коли мислити надто душно,
і муза внутрішнього океану ще чекає на власні хрестини,
коли з мороку дому видно, що на горизонті
нічого немає, чекаю. Змилені крісла. Жужмом папір на підлозі.
Ніби цинк, сяє море. Ящірка сидить на стіні непорушно.
І видно у проймі: не Ніка шнурівку сандалій послаблює,
а дівчинка струшує з ніжки пісок, спершись на раму картини.

«Компаньйонка у Римі, що Рим її робить, як Рим, старою…»
З книги «Середина літа» (“Midsummer”)

Джерело

Компаньйонка у Римі, що Рим її робить, як Рим, старою,
старою як фреска, чия облуплена фарба
зображує небо. Ти горбишся в древньому пансіоні,
де новий лиш папір – як юний Святий Джером
з його кам’яним склепінням. Ти мурмочеш рядок,
що вигнанці країни твоєї знатимуть назубок,
на виступі, сонцем залитим, туркоче голуб.
Усе бронзовіє в липневій печі гарячій.
Машини повільно пливуть, як двері у баптистерію
і в кошенятка очі, як візантійські ікони.
Та стара жінка у чорному рукою розгладжує аркуш,
її дім – це Рим, історія Риму – її будинок.
Життя кесарів догоріли тонкою свічею
в її блюдечку. Сіль очищає скривавлені тоги.
Вона складає пап римських, як стос рушників у шухляду;
наразі в камінній кухні, під куполами цибулі
вона нарізає шматочками світло, мов сир, на епохи.
Кухонна стіна облуплена, ніби це атлас, де якось
написано було Ibi dracones*, де людоїди-погани
згризали сухі головешки кокосів, немов Уголіно.
Пекельний камін, як Помпеї, холодний. Карають нас дзвони,
як лілія, ніжні. І тим щасливі твої римські елегії,
що, як і в Овідія, мед часу тече в них повільно.
У мене ж корали стримлять із пісків – то бані храмів,
чайки над неводом, як голуби на площі Святого Марка,
і легіон сріблястих макрелей входять у катакомби.

* «Там дракони» (лат.)

«Хто розірвав ліани зелень? Грубий панцир…»
Зі збірки «Середина літа» (“Midsummer”)

Джерело

Хто розірвав ліани зелень? Грубий панцир.
Хто птаха зняв у небі? Металеве вістря.
Хто змусив змовкнути макрель? Один кіннотник.
Хто над рівниною летів? Морський горобчик.
Так, безіменний стриж летів безмовним літом
у тиші листя, ще до мови християнства.
І лист зів’яв, як завжди, добровільно,
пронизливо хрипів собі папуга,
як риба із води, стрибнуло дієслово,
звивався пуголовок, ніби спрагла кома,
навколо пня змія скрутилась амперсандом*.
Змія ця пов’язала дві півкулі,
звідтоді у гіркій півкулі храмів
стогнала інша ера на гачку;
новий монарх з балкону рік промови –
із посмішкою дригали стегном горгульї**;
в алеї злодій розпанахав горло,
відкрив, як мушлю. Зло прийшло у ці краї
із мовою? Чи черв морський погреб цю таємницю
в підводних катакомбах, де медуза
волочить плащ із підбиттям багряним?

* Амперсанд – знак “&”.
** Горгулья – фантастична істота, у вигляді якої в готичній архітектурі оформлювали водостічні труби.