З поезій Ґеорґа Гайма

by Diana

Переклав Максим Солодовник

Джерела:
1) Georg Heym – Der Himmel Trauerspiel. – Sankt Peterburg: Azbuka-Klassika Verlag, 2005 /
Георг Гейм – Небесная трагедия. – Спб: Азбука-классика, 2005. – S. 162, 164 *
2) Georg Heym – Dichtungen. – München: Kurt Wolff Verlag, 1922. – S. 82
3) Georg Heym – Dichtungen. – München: Kurt Wolff Verlag, 1922. – S. 85 – 86
4) Georg Heym – Der Himmel Trauerspiel. – Sankt Peterburg: Azbuka-Klassika Verlag, 2005 /
Георг Гейм – Небесная трагедия. – Спб: Азбука-классика, 2005. – S. 214 *
5) Georg Heym – Dichtungen. – München: Kurt Wolff Verlag, 1922. – S. 123 – 124
6) Georg Heym – Der Himmel Trauerspiel. – Sankt Peterburg: Azbuka-Klassika Verlag, 2005 /
Георг Гейм – Небесная трагедия. – Спб: Азбука-классика, 2005. – S. 260 *
7) Georg Heym – Dichtungen. – München: Kurt Wolff Verlag, 1922. – S. 128
8) Georg Heym – Dichtungen. – München: Kurt Wolff Verlag, 1922. – S. 134
9) Georg Heym – Dichtungen. – München: Kurt Wolff Verlag, 1922. – S. 181
10) Georg Heym – Dichtungen. – München: Kurt Wolff Verlag, 1922. – S. 183
11) Georg Heym – Dichtungen. – München: Kurt Wolff Verlag, 1922. – S. 193
12) Georg Heym – Dichtungen. – München: Kurt Wolff Verlag, 1922. – S. 195
13) Georg Heym – Dichtungen. – München: Kurt Wolff Verlag, 1922. – S. 156
14) Georg Heym – Dichtungen. – München: Kurt Wolff Verlag, 1922. – S. 194

Від перекладача:
В абсолютній більшості випадків я надаю перевагу німецьким виданням, але том поезій Гайма, який вийшов у Мюнхені 1922 року, на жаль, не завжди є надійним – декілька текстів у ньому з невідомих мені причин представлені у неповному вигляді. Оскільки я не маю наразі доступу до більш пізніх чи більш академічних німецьких видань Гайма, мені довелося відшукати повні версії цих віршів у двомовному покетбуці від російського видавництва, цінному тим, що в ньому немає згаданих щойно проблів ув оригіналах. Це єдина причина того, що це видання фігурує в моєму списку джерел.


UMBRA VITAE

Люди стоять на вулицях, попереду,
Вони дивляться на великі небесні знаки :
Там комети з вогненними дзьобами,
І проповзають загрозливі зубчасті вежі.

І всі дахи всіяно звіздарями,
Що в небо впирають потужні свої телескопи.
З дір у горищах похило стирчать ворожбити,
Заклинаючи зірку між темряви.

Немічні та потворні з воріт виповзають,
Закутані в чорні тканини. На ліжках –
Численних хворих корчі та стогони,
А деякі верхи на трунах скачуть.

Самогубці ходять по ночах великими зграями,
Шукаючи за утраченим своїм буттям,
Схилившись на південь і захід, на схід та північ,
здіймаючи пил руками-мітлами.

Вони самі – мов на вітрі порох,
Волосся випадає на їхні шляхи,
Скачуть, щоб похапцем вмерти,
І валяться в полі мертвими головами.

Деякі ще дрижать. І польова звірина
Сліпо стоїть навкруг них, рогом б’ючи
в їх живіт. І витягуються покійники
Попід заростями терну та шавлії.

Мертвий рік, спорожнілий від власних вітрів,
Він висить, як набряклий водою плащ,
І вічна негода жалібно хмари жене
Із безодні в безодню.

Моря застигли. На хвилях кораблі
Зависли у похмурому гнитті,
Розкидані хто де, і жодного рухливого потоку,
чертоги всі небесні – на замку.

Немає для дерев ні зим, ні літ.
Їм кінець, і кінець навіки.
Вони тягнуться довгими пальцями
Понад занедбаними дорогами.
Умирущий сідає, аби підвестися.
І тільки-но він вимовляє слово одне-єдине,
Як його вже нема. Де життя?
Очі його – мов скло розбите.

Безліч тіней. Каламутних і потаємних.
Сновидіння, що точаться попід глухими дверима.
Хто прокинеться, пригнічений новим ранком,
Струшуватиме важкий сон із сірих повік.

МОРЕПЛАВЦІ
Берегів лоби, ніби червоні шляхетні корони,
Танули на очах, зникаючи в дні, що відходив,
І на них височіли шумні вінки лісів,
Охоплені гуркотом від ударів вогненних крил.

Аби дерева розколоті вбрати у траур чорний,
Заревів шторм. Вони відгоріли, мов кров,
Невидимі вже вдалині. Так перед смертю над серцем
Палюча любов здіймається ще раз, востаннє.

Але вперед ми пливли, вперед, у морські вечори,
Наші руки горіли, мов ті свічки,
І ми бачили наскрізь їх жили, з тяжкою
Сонячною кров’ю, що глухо від серця до пальців гуде.

Настала ніч. Хтось у темряві плакав. Ми пливли,
Безутішні, вдалину під косими вітрилами.
Мовчки пліч-о-пліч стояли на палубі,
Задивляючись в морок. Але світло зникало з очей.

Лиш одна хмарка все ще висіла далеко,
Поки ніч не настала, у вічному просторі,
Пурпуром в чорному світі, – так із наспівом чарівним
Постає сновидіння над дзвінкими глибинами душ.

МІСЯЦЬ
Народжений криваво-червоним на небосхилі,
Той, що постає з глибини пекельних безодень,
Багряна голова, обрамлена чорними хмарами,
Неначе аканф мовчазний над образом божим.

Він заносить ногу вперед, велику і золоту,
І розправляє груди широкі, неначе атлет,
Сходить угору, ніби парфянський князь,
Овіяний шлейфом кучерів золотих.

Високо над Сардами і чорною ніччю,
Над оловом моря й вежами срібними,
Де чекає вже вартовий зі своєю трубою,
Якою невдовзі з-за Понту світанок закличе.

Коло ніг його дрімає простора Азія,
Синьою тінню від Арарату,
Що самотньо виблискує сніжним піком,
Аж до м’якої купелі Червоного Моря,

В яке ступає Аравія білими ступнями,
І далі на півдні, як лебідь великий,
Сіріус схиляє голову понад водою,
Зі співами обпливаючи океан.

Сині, ніби оголена сталь, масивні мости,
Білі як мармур стіни, —
Це велика Ніневія спить у долині чорній,
Розкидаючи лиш кількома смолоскипами

Світло своє, мов списи, де темно реве
Євфрат, що голову занурює у пустелю.
Спить велика, і кубляться в тисняві сни,
Від яких все ще віє вином.

Високо над куполом, над темним потоком
Придивляється сам-один до шляхів злих зірок
У мантії білій астроном,
Схиляючи скіпетр свій до Альдебарану,

Що змагається з Місяцем білим блиском,
Там, де промениться вічно ніч, і вдалині,
На пустельній межі у синьому світлі,
Самотньо стоять фонтани, і м’яко віють

На вітрі маслинові гаї довкола порожніх храмів,
Немов срібні озера, а глибоко в тісних ущелинах
Гір предковічних струмують води м’які
Поміж бухти похмурих в’язів.

НІЧ
Усі вогні згинули на терасах ночі,
Усі облетіли вінки. Тонучи у крові, із безодні
Жах зітхнув тяжко. І ніби з-за брами померлих
У далину деколи ще долинають поклики темні.

Зверху, з порталів, схилився іще смолоскип,
Хорами перебіг. І погаснув, як демонські патли,
Темно-червоний і димний. А просто неба в гаю дерева
у бурі тягнулися вгору, здригались від крони до кореню.

А поміж хмар проносились з шаленими співами
Шторму білі старці, і сполохані величезні птахи
Падали з неба, немов кораблі з вологими
Вітрилами, які важко звисають над хвилями.

Але блискавки розірвали ніч очима багряними й дикими,
Аби освітити простори нескінченного залу,
Де у дзеркалах стояли яскраві обличчя мертвих,
Що здіймали з погрозою небесам свої почорнілі руки.

Лишися зі мною. Хай наші серця не здригнуться,
Коли нечутно прочиняться двері у морок
І так і спиняться в тиші. І в залізному його подиху
Наші жили застигнуть і наші засохнуть душі,

І, звільнені із глибин, мов подув, легкі
Відтріпочуть у ніч, мов листя сухе опадуть,
Що скорботно кружляє внизу на землі,
Всмоктуючись у порожнечу, у вітрі лютім,

Коли в темряві відрегоче грім.

«ДОВГІ ВІЇ ТВОЇ…»
Довгі вії твої,
Очей твоїх темні води,
Дай мені запірнути,
Дай потонути.

Гірник спускається в шахту,
Колишеться тьмяна лампа
Вище рудної брами,
Високими тінями на стіні.

Поглянь, так спускаюсь і я
Забути на лоні твоєму
Все, що гримить в небесах, —
Світло, і біль, і день.

Росте серед полів,
Де вітер п’яніє від жита, —
Високий терен, високий і хворий
Навпроти синяви неба.

Дай мені руку,
Проростемо одне ув одного,
Вітру здобич,
Самотніх птахів політ,

Слухатимем у літі
Орган приглушеної грози,
Купатимемось у світлі осені
На берегах днів блакитних.

Деколи ми спинимось
На краю темного джерела —
Глибоко заглянути в тишу,
Наше шукати кохання.

Або вийдемо
З тіней лісів золотих,
Глибоких у призахідному багрянці,
Який ніжно торкається твого чола.

Божа печаль,
Мовчи про вічну любов.
Келих перехили —
Сон до самого дна.

Аби стати одного разу на краю землі,
Де море в золотих плямах
Тихо впливає вже
До вересневої заводі.

Спокій знайти високо
В оселі ссушених спрагою квітів,
Де вниз через скелі
тремтить і співає вітер.

Тільки з тополі,
Яка височіє у вічній блакиті,
Падає бурий уже листок,
Завмираючи тобі на потилиці.

ХМАРНІ МІСТА
Хмарних міст
Маленьке зимове сонце
Світить мені всередину серця зі скла.
Воно сповнене висохлих квітів,
Ніби вимерлий сад.

Все, що було колись,
Занурилося у спокій
За стінами сну.
Багато вітрів шумно-свистячих вулиць
Тим часом над головами, усе холоднішими,
Грали самі з собою.

Аж до сутінків пізніх
Хмари криваві бились
І стріпували судомно
В агонії плечі міст.

Але ми відходили звідти,
Зірвавшись нараз
Під лайку глуху
Семи кольорів тортурів нечистого мороку.

І ніхто не займав
Задубілого дня вчорашнього,
Адже на небосхилі
Біснувався місяць іржавий
Серед хмарних хмар тріску та скрипу.

HORA MORTIS
Вигнані у печаль горизонтів без краю й кінця,
Де лиш самотнє дерево никне під тиском туги,
Ми спускались, немов шахтарі, у мовчазне провалля
Наших страждань. І серце спухало у нас порожнечею.

Похмурі, наче вітри на кущах та пасовищах між блекоти,
Ми занурювали руки свої у темряву
І повільно відходили, радіючим нашим мукам,
Бідні свічада, які ловили похмурий присмерк.

Наче сомнамбули, переслідувані жахами,
Зітхаючи, штовхались блідими руками в пітьмі,
Так ми блукали серед зникомих просторів осені,
Що, подібна гіганту, із ночі постала, в ній і пропавши.

Але в понадхмарному мороці ми побачили тіні
Чорних чапель, почули їх скроботний політ,
І ми розтанули їм услід, зневірені, втомлені до гіркоти,
Душі безкровні, що Лета несе крізь сповнені горем печери.

ГІМН
Нескінченні води ринуть над горами,
Нескінченні моря вінчають водночас сушу,
Нескінченні ночі приходять, мов темне військо,
Штормами поставши, тривожачи вищі хмари.

Нескінченні органи лунають у тисячах труб,
Ангели всі кричать у труби свої —
Там, понад вежами, що велично прорізують
Вічні простори синяви-порожнечі.

Але серця, зужиті земним життям,
У руйнівних звуках зневірених до відчаю флейт
Підносилися, мов тіні, у тузі смертельній
По той бік ласкавого призахідного багрянцю.

В КОРОТКИЙ ВЕЧІР
У вечір короткий – вітрами повні години.
Вечірня заграва – глибока й по-зимовому мала.
Наші руки, що нерішуче знайшлись,
Скоро змерзнуть і стануть самотніми.

І зорі такі високі у вицвілих просторах,
Спершу поодинокі, тиснуть одна на одну.
Наші тропи є темними, в тінях від верб,
Що похилилися у скорботі.

Нам шумить очерет, і ввижаються хибні бажання,
До яких ми звели свою долю похмуру.
Прикрий своє серце, тоді воно вже не плакатиме,
В році цьому, що йде без жодної втіхи.

Що болить тобі – сказане мною зі зла.
Це мучить нас слово чуже.
Наші руки у темряві розплетуться,
І серце моє стане таким як безживна місцевість.

СЕРЕДИНА ЗИМИ
Рік відходить, гнівний. І дні малі
Розкидані, немов хатинки у зимовій стужі.
І ночі без світла, ночі без часу,
І сірих ранків непевні ескізи.

Літня пора, осіння, усе минає.
Бура смерть зжирає кожен плід.
Темрява ощетинилась крижаними кущами,
Яких ми не бачили з корабельної палуби.

Кожне життя немов бездоріжжя.
І кожна тропа заплуталася. І ніхто
Не бачить кінця. І той, хто шукав Єдиного,
Бачить: він є німим, і порожні руки дрижать.

«І ТРУБИ ЛІТА ЗМОВКЛИ НАД МЕРТВИМИ НИВАМИ…»
І труби літа змовкли над мертвими нивами,
У темінь хмара за хмарою понеслась.
Ліси приречено щулились коло узбіч,
Понурі, неначе процесія за труною.

Гучно співала буря від жаху зблідлим полям,
Вона ревіла в тополях, хитаючи білу вежу.
Сміття закружляло у смерчі та обвалилось
На пустирі під селом купою сірих дахів.

А знизу вгору, аж до сірого жаху небес
Осіннє колосся сплелося в намети,
Безліч міст, але покинуті та порожні.
На їхніх вулицях зовсім нікого нема.

І нахлинули тіні нічні. Лиш ворони ще блукали
Попід гнітючими хмарами в смугах дощу,
Самотні серед вітрів, ніби чорні думки, що мчать
У темряві поміж скронь в безутішні години.

ВІЙНА
Розкидані вдалині у палаючім краї
По ярах і пагорбах тіла свіжоскошені,
Посіяні в борозни закинутих нив
Під небом дощовим і жаром, що вигасає.

Далекий вечір, від вітрів студений,
Зблискує в їхньому розбитому домі,
Вони знову здригаються й випростуються,
Їхні очі стають прадавніми як химера.

Коли розсіяно мряку в деревах, що замерзають,
Ув осінніх лісах самотою блукають їх душі,
Далеко у глушину, у холодну пітьму,
Лише б заховатися далі десь від живих.

Але крізь захід сонця кривавих днів,
Крокує велетнем, немовби смертна тінь,
І полум’яно лунає їм із далеких багряних рівнин
Нових умирущих крик і пісня величальна.


МІСЯЦЬ

Він прагне крові. У плащі червонім
Стоїть він – кат понад плахами хмар,
Павичевим блактиним, розкішним пером
На тризубці здійнявши нічну спокусу.

Він стрибає на вежу старої церкви,
Флейтою ночі скликаючи галок,
І птахи скачуть по могилах під звук
Його сопілки з білої гомілки.

І черв, що нищив старий труп,
Справляючи йому останню службу,
Нагору виповзає, неначе чує заклик флейти,
Що в мороці луна, немовби смертний крик.

НІЧ
На зміїних шиях вогнисті зірки
Звисають додолу із хистких веж.
Дахи – дибки під батогами. І полум’я
Скаче алеєю бурі, неначе привид.

Вікна, розчахнуті силою. І мури, старі,
Роззявляють ворота – беззубий рот.
Проте мости падають над ровами,
І Смерть стара стоїть коло входу.

Та люди біжать навмання,
Сліпі, з криком, мечами й списами.
А знизу – важкий утробний гул, і дзвони танцюють,
Розбиваючись голосно й пронизливо під вітрами.

Площа – червона і мертва. І величезні Місяці
Здіймаються на дахи на негнучких ногах,
І просовуються до вікон сплячих у лихоманці,
І блідне їхнє чоло, мов білизна, що замерзає.