З поезій Ґреґорі Корсо

by Diana

Переклад Ігоря Ходжаніязова
Джерело: Gregory Corso. Gasoline & The Vestal Lady On The Brattle.

Від перекладча:
Ґреґорі Корсо – поет, письменник, наймолодший представник бітницького кола. Народився в 1930 на Мангеттені, Нью-Йорк. Там же й виріс, в бідному італійському районі. Тікав з дому, коїв дрібні злочини, в тюрмі захопився класичною літературою, почав писати вірші, спілкуватися з поетами, що визначило все його дальше життя. Автор 12 книжок віршів, зокрема “Вестальна пані на Бретл” (1955) і “Бензин” (1958), вірші з яких уміщені в цю збірку. Помер у Міннесоті в 2001 році, там же й похований.

МЕКСИКАНСЬКІ ВРАЖЕННЯ
І
Крізь розсувне вікно
Я помічаю ослів,
стійку Пепсі,
старого індіанця, котрий сидить
і беззубо шкіриться при халупі.

ІІ
Зупинка в Ґуаймасі,
новісінький Форд, пікап
повен зажурених робітників;
за кермом малий хлопчина —
прибитий своїм сомбреро.

ІІІ
Вітряк, срібнодошковий, непокритий, нерухомий у Мехіко —
Птахоподібний недоречний вітряк, як поламаний кран,
Одноногий, грубий, свавільний, з широким і пильним оком,
Як ти тут вкоївся? Самотній, не свій, немічний
Тут, де не буває вітрів?
Живий виснажений конструкт підкорений, ти задоволений
цим сухим безвітряним фуфлом?
М’якший, кактус тебе переживе.

IV
Я кажу тобі, Мехіко —
Я думаю, довгі милі дохлих гладких коней —
Досконалі породи й робочі коні, плескаті з боків
Із подубілими рівними ногами і безгубими пащами.
Ця дубова нога, Мехіко, цей зуб, що стирчить
Ранять мої кіннотні жахливі сни.

V
У Мексиканському зоопарку
тримають простих
Американських корів.

СОНЦЕ
(автоматичний вірш)
Сонце гіпнотичне! куля свята, що прокреслює довго і точно! вогняний кубок! денний булькіт!
Сонце, сонцеплутана спека! кубок сухий тропічний! павуча спрага! Сонце, зневодни!
Сонце вбоге сонце люте сонце слабе сонце мертве сонце гниле сонце зужите.
Сонце над Африцьким небом низьке, гостроконечне, розбите, майже пусте, порожній флакон, сонцекістка, сонцекамінь, сонце залізне, сонячний час.
Сонце-динозавр електричного руху вимерлий, скам’янілий, булькай!
Сонце, пора із пір, рибу-сонце справжню ловить на зеленому березі засмагає мов сказ.
Сонце-ерос пекельна надреальна конгломерація міазматичної люті!
Сонце, істоти сонцезахідні в пустелі життя захопливе, зайди!
Сонце-цирк! шатро гелієве, аполлонове, ра, sol, сонце, р-радій!
Сонце, наче вівця, що палає, сіло в озеро Теліпхіккі.
Сонце, наче драглистий диск, що палає, ковзнуло над Теліпхіккійськими горами.
Сонце йде перед ніччю і слідує за ніччю і йде перед ніччю.
Сонце можна провезти у колісниці.
Сонце, наче льодяника, що палає, можна смоктати.
Сонце має форму кривого пальця, що манить.
Сонце обертається ходить танцює стрибає біжить.
Сонце вибирає пальми лимонні туберкульозні легені.
Сонце з’їдає озеро Теліпхіккі і гори при кожному сході.
Сонце не знає, що значить подобається чи не подобається.
Сонце впродовж усього мого життя сідало в озеро Теліпхіккі.
О вічна діро, за якою Візантій правдивий.

“ВЕСНА” БОТІЧЕЛЛІ
Жодних ознак весни!
Флорентійські чатові
з льодяних кампанел
чекають на знак —
Лоренцо мріє будити синього птаха
Аріосто смокче великого пальця
Мікеланджело на ліжку сідає
…розбуджений відсутністю змін
Данте скидає вельветового каптура
його очі глибокі й сумні.
Величезний дог його виє.
Жодних ознак весни!
Леонардо міряє свою кімнату кроками
…кидає сердитим оком на живучий сніг.
Рафаель опускається в теплу ванну
…його довгі шовкові коси сухі від нестачі сонця.
Аретіно згадує весну в Мілані, матір, що спить тепер на міланських горбах.

Жодних ознак весни! Жодних!

Ах, Ботічеллі відчиняє двері майстерні!

ОСТАННІЙ ГОЛОВОРІЗ
Чекаю біля вікна
мої ноги обгортають мертві контрабандисти Чикаго
Я останній головоріз, нарешті в безпеці,
чекаю за куленепробивним вікном.

Я дивлюся на вулицю і пізнаю
двох шісток із Сент-Луїса.
Вони старіли в мене на очах
…в їх артритних руках іржавіють пушки.

МЕНІ БРАКУЄ МОЇХ КОТІВ
Мої акварельні руки безкітні
я сиджу сам-один в темноті
віконна моя голова накрита сумною запоною
Я безкітний до смерті практично
за мною останній мій кіт повішений на стіні
мертвий із моїх рук питво надуте
І по всіх моїх інших стінах від горища до погреба
сумне життя моє котяче висить

ТРИ
1
Вуличний співак заслаб
він плазує перед дверима із серцем в руках.

На одну пісню менше в таку верескливу ніч.

2
По той бік стіни
посадив свої ножиці літній садівник
Новий парубок
прийшов обтяти кущі

3
Смерть ридає бо Смерть це людина
що сидить цілий день у кіно коли помирає дитя.

ПРИВІТ…
Бути пораненим оленем — катастрофічно.
Я поранений найсильніше, вовки крадуться,
і я наробив помилок.
Моя плоть учепилася на Неминучий Гак!
Малим я бачив багато всякого, чим не хотів би стати.
Чи я той, ким не хотів би стати?
Той самий, що “до себе балакає”?
Той самий, що “з нього сусіди сміються”?
Може, я той, хто на сходах музею спить скуцьорбившись?
Чи я вбраний в одежу пропащого?
Чи я дебіл?
У величній серенаді речей
чи я є пасажем, що всі пропускають?

РОЗДУМИ НАД ЯПОНСЬКИМ ФІЛЬМОМ
Давай полюбимо річ разом
Багряну річ

Рівнина широка і багато барв
Лежать попід каштаном

Ходімо туди
Ти будеш мені за дружину

Я хочу провести багрянцем по твоїх косах

ТИ ПРИЙШЛА В МИНУЛОМУ СЕЗОНІ
Ти прийшла і робила дешеві смоктульки великими пальцями
І я тебе вкрав і з’їв тебе
І мої ноги трощили твої обгортки
на тисячах вулиць
Ти пошкодила мої зуби
Ти покрила моє лице прищами
Ти не була корисною для здоров’я
Ти не була вітамінною
Ти бруднила руки
І оскільки була ти липкіша за клей
Ти не змивалася
Ти лишила паскудні плями.

МОЇ РУКИ ЦЕ МІСТО
Мої руки — це місто, це ліра
І горить вогнем шкіра
І моя мати грає Кореллі
доки руки мої горять

МОРСЬКІ КУПЛЕТИ
Моя мати ненавидить море,
моє більш за все,
Я казав: не варто,
та чи чула вона то?
За роки зо два
з’їла її безодня.

На березі я бачив дивну
прекрасну їжу.
Спитав я в моря дозволу,
воно сказало мені: “їж.”
— О, море, що за риба то,
що добра й дорога?
— Мамина нога — була відповідь.

ПІСНЯ
Ой, лихо! Як так! А нехай!
Моя наречена — свиняча дочка!
Моя наречена — свиняча дочка!

Гай-гай-гай!

Ми зустрілися з нею увечері,
на місяці, де небокрай!
Вона цілувала мене увечері
і оженила, завівши в сарай!
Ой, лихо! Як так! А нехай!
Моя наречена — свиняча дочка!
Моя наречена — свиняча дочка!

Гай-гай-гай!

Бо я ж мав обов’язка!
Я показав їй яка
Буває смерть, і що таке кайф.
Але завтра зберуся, я сльози утру,
так, я сльози утру!
І відведу її до різника!
Я відведу її до різника!

Гай-гай-гай!

ПЕРЕВОРОТ
Я пряв молитву чужу
З вітрів моїх слів
І чужий бог
Послав мені смерть у відповідь

Вона явилася в подобизні губ
Що цілували моє лице видихом.
Пристрасним видихом; холодним видихом,
Студив моє тіло мертвотний сніг.

Губи спливли перед мене з осміхом;
А тоді вийшло сонце.
Воно розтопило мене
Губи стали навколішки і випили весь мій мерзенний сік.

УРИВОК ІЗ ЗАНЕПАДУ
Фортунато Джапінеллі плював на твердиню Сервія
і мочивсь на гірські хребти
Альпійські пасовиська і кипарисові і соснові ліси.
Боско Тотобокко бачив це і був невдоволений
Тож він видерся на Колону Антоніна і спрямував свого
онагра на нікчему Фортунато Джапінеллі
Тосканський мармур поцілив у ногу Джапінеллі.
Він упав, і в падінні,
безпорадно обмочив себе всього.
Боско Тотобокко реготав аж заходився
він сунув по Алькантару через Тагус
схопившись за свого кендюха і все реготав
поки не впечатався в базиліку
а там люта сім’я Джапінеллі
чекала його.

АВАРІЯ НОРДЛІНГА
Одної ночі п’ятдесят чоловіків попливли геть від Бога
І втонули.
Вранці покинутий Бог
Устромив пальця в море,
Виловив п’ятдесят душ
І вказав у бік вічності.

ЧОЛОВІК ЩО СИДИТЬ ЗА МОЇМ ВІКНОМ
Час у садовій морозній тиші
не значить нічого, коли помічаєш
що стежиш за змінами пір року;
не значить нічого, коли помічаєш
що палець креслить твої думки на камені.