З американських поеток

by Diana

Переклала Тетяна Кривов’яз

ЕЛІС НОТЛІ
Джек промовляє за допомогою недосконалого посередництва Еліс

Отже я алкоголік католик нещасний покидьок
Та я не бачив більш ніде солодкого нектару пахучої
м’якості тягучої пісні окрім як у слові
якому я розгублено недосяжно вірний
ти, педант, і ти, політично правильний, і ти, живий,
ти думаєш що можеш бовкнути моє тверезе слово окремо від мого п’яного слова
моє буддійське слово окремо від мого білоцукрово-терезового слова моє
слово товаришеві від мого слова своїй матері
але всі мої слова це одне слово це моє життя від
останньої рани до першої змотане в довершено гладкий кришталевий клубок
Я почався як п’яниця й закінчився як дитина
Я почався як звичайний жорстокий коханець і закінчився як хлопчик котрий
читає по блискучому газетному папері
Я почався як фізично недосконалий – «розпухлий» – і
закінчився як зразковий чорноволосий юнак
Я почався як протиприродно залежний від матері й
закінчився в колисці її осяйності
Я почався в смертельній кровотечі й закінчився в
крихітному тільці любові ідеальному найменшому
Але я почався в слові й закінчився в слові і
Я знаю те слово краще
Ніж будь-хто знає мене чи те слово,
ймовірно, проте я лише те й робив що запитував щоби його дізнатися
Те слово це слово коли я кажу про себе як розпухлого
і коли я кажу про себе як про чоловічного це
Слово те слово яке я пишу з особливою ніжністю
одне й ще одне після іншого
Але ти – ти можеш лише прийняти його коли воно саме те й не
якесь інше
Або ти кажеш «він утратив його» так ніби я (я отже не робив нічого) міг коли-небудь
утратити слово
але коли існує єдине слово – коли
ти знаєш їх, слова –
слова всі є одним лише словом досконалим
словом –
Моє тіло моя випивка мій біль моя смерть це всього лише
досконале слово яке я
Кажу вам, бідолашні милі класифікатори,
Слухайте
Кожен я яким був і писав
були лише і всього (тихо)
Тим одним досконалим словом
Джерело

Іконографія
Картина одягла великі круглі окуляри тьмяно-сині
більші ніж її поверхня
Я не знаю що вона має на увазі. Ти картино.
Він стояв там обраний. У твоїх очах –
він би втік із магазину автодеталей щоби піти додому й почитати.
Я дивлюся на нього мертвим – він має чорне волосся й карі очі
йому не треба вдягати окуляри адже він мертвий.
Я не бачила пустельних лілій у двадцять років
але знала що вони існують і ця думка хвилювала мене. Одного разу
я пішла додому й вони були всюди
потужні й квітучі у своєму існуванні і в моїх очах. Допоки я є
Я завжди бачитиму їх. Президенти – мерзотники
порівняно з пустельними ліліями. О, все правильно, Татко каже.
Мертві так говорять грайливо але їм не потрібно писати
рядки – цей рядок думки.
Я досі точно не знаю як виглядають твої вірші.
Безпосередні – але складні. Лілія. Такі складні як це?
Такі складні як ми. Ми бачимо тебе…
Коли ми говоримо й бачимо, разом, обдумуючи це.
Слова тебе розслаблюють? Ми – вони,
читаючи. Бути мертвим – це як читати.
Джерело

ДЖОЙ ХАРДЖО
Я віддаю тебе назад

Я вивільняю тебе, мій прекрасний і жахливий страху.
Вивільняю.
Ти був моїм улюбленим і ненависним двійником, але зараз я не знаю тебе.
Я вивільняю тебе з усім болем, якого би зазнала від смерті моїх доньок.
Ти більше не моя кров.
Я віддаю тебе назад білошкірим солдатам, котрі спалили мій дім, відтяли голови моїм дітям, зґвалтували моїх братів і сестер.
Я віддаю тебе назад тим, хто крав їжу з наших тарілок, коли ми вмирали з голоду.
Я вивільняю тебе, страху, бо ти показуєш мені ці сцени, а я народилася з очима, що не заплющуються.
Я вивільняю тебе, страху, щоб ти не зміг більше тримати мене оголеною й замерзлою взимку чи закутаною в ковдри влітку.
Вивільняю вивільняю вивільняю вивільняю.
Я не боюся бути розгніваною.
Я не боюся радіти.
Я не боюся бути чорною.
Я не боюся бути білою.
Я не боюся бути голодною.
Я не боюся бути ситою.
Я не боюся бути зненавидженою.
Я не боюся бути коханою,
бути коханою, бути коханою, страху.
О, ти задушив мене, але це я дала тобі мотузку.
Ти випатрав мене, але це я дала тобі ніж.
Ти пожер мене, але це я кинулася у вогонь.
Я забираю себе назад, страху.
Ти більше не моя тінь.
Я не буду тримати тебе у своїх руках.
Ти не можеш жити в моїх очах, моїх вухах, моєму голосі, моєму животі чи в моєму серці
серці серці серці
Але йди сюди, страху.
Я жива, а ти так боїшся помирати.
Джерело

МАРДЖ ПІРСІ
Вірш про зґвалтування

Немає різниці між тим, коли тебе зґвалтували,
І тим, коли зіштовхнули з бетонних сходів,
Правда, рани кровоточать ще й усередині.
Немає різниці між тим, коли тебе зґвалтували,
І тим, коли переїхали вантажівкою,
Правда, після цього чоловіки цікавляться, чи тобі сподобалося.
Немає різниці між тим, коли тебе зґвалтували,
І тим, коли тебе за кісточку вкусила змія,
Правда, люди запитують, чи ти була в короткій спідниці
І чому взагалі вийшла з дому.
Немає різниці між тим, коли тебе зґвалтували,
І тим, коли ти головою розбила переднє скло автомобіля,
Правда, після цього ти боїшся не машин,
А половини людства.
Ґвалтівник – брат твого хлопця.
Він сидить біля тебе в кіно і їсть попкорн.
Насилля визріває у фантазіях «нормального» чоловіка,
Як личинка в смітті.
Страх зґвалтування – це холодний вітер, що дме
Безперестанку на згорблену жіночу спину.
Ніколи не прогулюватися самій по піщаній дорозі через сосновий ліс,
Ніколи не підніматися стежкою на вершину гори
Без цього алюмінієвого присмаку в роті,
Коли бачиш чоловіка, що йде у твій бік.
Ніколи не відмикати двері на стукіт
Без цього леза, що дряпає горлянку.
Страх темного боку огорожі,
Заднього сидіння машини, порожнього будинку,
Деренчання ключів як попередження змії,
Страх чоловіка з усмішкою, в кишені якого ніж.
Страх серйозного чоловіка,
Кулак якого скуто ненавистю.
Усе, що треба, щоб вирахувати ґвалтівника, це ставлення до тіла
Як до відбійного молотка, паяльної лампи, кулемета.
Усе, що треба, – ненавидіти це тіло,
Твоє власне, тебе, твої м’язи, що розм’якшуються.
Усе, що треба, – встромити те, що ненавидиш,
Чого боїшся, у м’яке тіло іншого
І рухати ривками непереможно, як танк,
Укритий бронею й позбавлений відчуттів,
Володіти й карати в одному акті,
Викорінити насолоду, вбити всіх, хто насмілюється
Жити у квітучому тілі, відкритому до любові.
Джерело

РОБІН КОСТ ЛЬЮЇС
Літо

Минулого літа дві різні молоді змійки залишили свою шкіру
на моєму маленькому ґанку два ранки поспіль. Будучи
постмодерністкою, я вдавала, що не бачила
їх і не розуміла, що саме, я знала, циркулювало
в мені. Натомість кожну годину я казала своєму синові
припинити безперервну суперечку. Я чистила
банан. І проклинала Бога – Його пихатість,
Його зухвалість – за очікування нашої відданості
після того, як було створено любов. І комарів. Я показала
синові мертві, схожі на папір шкірки, щоб він теж
дізнався, як це, коли щось з’являється
біля твоїх дверей – двічі, – кажучи тобі те, що ти й так знаєш.
Джерело

ТЕСС ҐАЛЛАХЕР
Вибір

Я виходжу з будинку на гірський
бік зрізати деревця,
що затуляють вид на засніжену
вершину. Але коли я зводжу погляд,
із пилкою в руці, я бачу гніздо на
найвищих гілках.
Я не спилюю це деревце.
Я не спилюю й інші.
Раптом на кожному дереві
я бачу непомітне гніздо там,
де була б гора.
Джерело

Чорний шовк
Вона прибирала – завжди є
що прибрати – і знайшла
на найвищій полиці шафи його старий
шовковий жилет. Вона покликала мене
подивитися, розгортаючи його обережно,
наче щось живе
могло випасти. Потім ми розклали його
на кухонному столі й розгладжували
складки невтомно,
поки на твердій поверхні жилет не прийняв
свою початкову форму, а краї,
що зігнулися до кишень,
не лягли рівно. Ґудзики були всі на місці.
Я підняла руки, й вона
накинула його на мене через
широкі пройми. «Єдине, чим я ніколи
не хотіла бути, – вона сказала, – це чоловік».
Я пішла у ванну подивитися,
який мала вигляд, одягнена в блиск і
сум. Вітер фальшиво завивав
в альтанці. Потім я почула, як вона
плаче, а тому залишилася стояти там,
і порцеляна умивальника витріщалася на мене. Час
іти до неї, мені подумалося тією,
іншою, свідомістю, але я стояла нерухомо.
Джерело

ДЖОАННА ФУРМАН
Літо

Дівчину господині ледве видно.
Вона зайнята тим, що роздає
диких тварин неохочим гостям.
Я погоджуюся взяти собакозмію,
може, електричного вугра, але коли
я відчуваю його гострі зуби на своєму плечі,
то починаю хвилюватися про
майбутній добробут нашої тендітної кішки,
про ненадійність порядку в нашому орендованому будинку
і згадую,
що я мала когось шукати…
Напіввовк, напівслон
пробивається через стіни
спальні, відлущуючи шпалери.
Там моя колишня студентка
у халаті кольору фуксії й бігуді сидить
перед освітленим дзеркалом.
Тіні від довгих штучних вій такі темні,
як гілки дерева ввечері.
Тільце горобця, що кружляє, майже
невидиме,
мов звуки флейти чи ідея.
Я обертаюся
і нарешті помічаю її,
свою подругу, господиню.
Вона потягує ромовий пунш зі склянки для мартіні;
усе її тіло, здається, посміхається й сяє,
і я не знаю, що й думати.
Мені відомо, що вона не п’є, не пила десятиліттями,
і я дивуюся, що могло раптом змінитися, але
потім я згадую:
рак переміг,
моєї подруги, власне,
немає тут, немає вечірки,
ніколи не було будинку.
Джерело