З поезій Віслави Шимборської

by Diana

Переклала Наталія Дьомова

Монолог для Касандри
Це я, Касандра.
А це моє місто під попелом.
А це моя патериця і стрічки пророцькі.
А це моя голова, повна сумнівів.

Справдилося – тріумфую.
Моя правда аж спалахом вдарила небо.
Тільки пророки, яким не вірять
мають такі видіння.
Тільки ті, хто погано взявся до справи,
і все могло сповнитися так швидко,
ніби їх зовсім не було.

Зараз добре собі пам’ятаю,
як люди, мене уздрівши, мовкли на півслові.
Уривався сміх.
Розривалися руки.
Діти тікали до матері.
Навіть не знала їхніх нетривалих імен.
А та пісенька про зелений листочок –
Ніхто при мені її не доспівав.

Любила їх.
Але любила звисока.
З-понад життя.
Із майбутнього. Де завжди пусто
і звідки найлегше побачити смерть.
Шкода, що голос мій був твердий.
Гляньте на себе з зірок – кричала –
Гляньте на себе з зірок.
Чули і опускали очі.

Жили в житті.
Підбиті великим вітром.
Приречені.
Від народження у минущих тілах.
Але була в них якась волога надія,
вогник, що живиться власним-таки мигтінням.
Їм-бо відомо, що це таке – миттєвість,
ох, хоч одна якась
перше ніж –

Вийшло по-моєму.
Тільки що тепер з того?
А це мої шати вогнем обпалені.
А це мій пророцький мотлох.
А це моє викривлене обличчя.
Обличчя, яке не знало, що могло бути гарним.
Джерело

Тортури
Нічого не помінялося.
Тіло болюче,
їсти мусить і дихати киснем, і спати,
шкіру має тонку, а кров відразу під нею,
має багато зубів і нігтів,
кості його ламкі і розтяжні суглоби.
В тортурах це все враховано.

Нічого не помінялося.
Тіло дрижить, як дрижало
до заснування Риму і після того,
у двадцятому віці до і після Христа,
тортури є, як і були, змаліла тільки земля,
і що би не діялось, все як тобі за стіною.

Нічого не помінялося.
додалося тільки людей,
до старих гріхів додалися нові,
реальні, уявні, мимолітні і жодні,
але крик, яким на них озивається тіло,
був, є і буде криком невинності
по вічній шкалі і реєстру.

Нічого не помінялося.
Тільки манери, церемонії, танці.
Голову закриваєм руками
тим самим рухом.
Тіло звивається, б’ється і рветься,
падає збите із ніг, підгинає коліна,
синіє, пухне, слиниться і кривавить.

Нічого не помінялося.
Крім потоку річок,
обрису берегів, лісів, пустель і льодовиків.
Поміж цими пейзажами снує маленька душа,
зникає, вертається, ближче, то далі,
сама для себе чужа, невідчутна,
то певна, то непевна власного існування,
а тіло є і є і є,
і не має куди подітися.
Джерело

Кінець і початок
По кожній війні
хтось має поприбирати.
Сякий-такий порядок
Сам не візьметься.

Хтось мусить відкинути сміття
на узбіччя,
щоби могли проїхати
машини, набиті трупами.

Хтось мусить грузнути
у болоті і попелі,
диванних пружинах,
уламках скла,
закривавлених шматах.

Хтось мусить принести балку
і підперти стіну,
хтось – засклити вікно
і поставити двері.

Це не фотогенічно
і потягне роки.
Всі фотокамери вже відвезли
на іншу війну.

Мости треба вернути
і залізничні станції.
Обтріпаються рукави
від закачування.

Хтось із віником у руках
ще згадує, як було.
Хтось слухає
і киває не відірваною головою.
Але вже коло них
починають крутитися ті,
кому це все нудно.

Хтось часом іще
викопає з-під куща
іржею з’їджені аргументи
і принесе їх на купу брухту.

Ті, хто знав,
в чому була причина,
мусять поступитися тим,
хто знає мало.
І менше, ніж мало.
І врешті зовсім нічого.

На траві, якою поросли
причини і наслідки,
мусить хтось розтягнутися
із колоском у зубах
і дивитись на хмари.
Джерело

Дві мавпи Брейгеля
Ось на що схожий мій важливий, випускний, екзаменаційний сон:
сидять у вікні дві мавпи, прикуті ланцюгом,
за вікном вирує небо
і плюскає море.

Я складаю історію людства.
Затинаюся і збиваюся.

Мавпа, що на мене дивиться, слухає іронічно,
друга ніби дрімає –
а коли я мовчу у відповідь на запитання,
підказує мені
тихим брязкотом ланцюга.
Джерело