Жозе Сарамаго. Мова, що себе не боронить, гине

by Diana

Переклала Ольга Дзюба
Джерело: написано спеціально для сайту Ciberdúvidas («Кіберсумніви»)

Будь-яка мова колись не існувала. Пізніше, в інший момент, ми вже можемо її розрізнити, визнати, дати їй ім’я. Між цими двома моментами, так би мовити, однорідними, так важко з’ясувати, з якої миті те, що станеться, вже відбувається, або чи те, що минуло, вже перетворилося достатньо, щоб було можливо вбачати в ньому форму того, що буде. Це і є лялечка, тисячу разів повторювана метафора життя між двома життями, животворного водночас. Так був здійснений перехід від латини до португальської мови, через цю лінгвістичну лялечку, у намаганнях дійти до тих самих значень, застосовуючи інші означники.
Зловживаючи типовими привілеями письменника, в якому завжди мешкає деяке роздратування щодо незмінюваності фактів, я продовжую стверджувати, що важливішим за сам факт є момент, в якому він відтворюється, а також те, що факти нерідко стають незрозумілими без загального розуміння часу, що їх охоплює; від того, щоб залишитися загадками, факти рятує тільки власна важливість, вона врешті-решт вибудовує їх, як більш-менш неминучі очевидності. Ось чому посилання на час, мить, момент, епоху, наполегливо повертають до роздумів, що повинні були б орієнтуватися виключно на поточну ситуацію, оскільки саме поточний стан португальської мови я маю намір вивчати. Хоча, зізнаюся, мені було б дуже приємно, навіть не кажу, корисно, знати, наприклад, які чинники накопичилися, щоб португальська писемна та, припускаю, розмовна, досягла такої незрівнянної красоти в XVII столітті, та які недуги спіткали її потім і перетворили, за винятком деяких яскравих винятків (насамперед, Алмейда Гаррет), в іншу лялечку, в якій розвивається невідомо що за комаха, за усіма ознаками, може, мутант.
Проте, набагато більше, ніж знання хвороб, які виникають в тому чи іншому минулому, важать пошуки факторів і пропозиції щодо ліків, якщо такі ще існують та здатні вилікувати португальську мову від деградації, що стрімко її роз’їдає. Цю мову ми тішимо себе називати мовою Камоенса, не поставивши питання, чи той самий Камоенс не виплюнув би її з рота. Знаю, на мою біду, оптимісти іншої думки: португальська мова, кажуть вони, протягом усіх тих століть не потребувала нікого, хто б її плекав, і від цього не померла; мова — то є жива істота, і тому вміє неабияк пристосовуватися, ця адаптивна здатність є умовою, власне, самого життя; кажучи знов метафорично, скільки не перетасовуй колоду, на столі завжди опиняться ті самі карти, тобто португальської мови вистачить, щоб португальці зрозуміли, до чого я веду. Дай Боже. Але я, дозвольте підкреслити, чи то згідно вродженій душевній ваді, чи то завдяки набутому з віком скептицизму, я — не оптиміст. Мир ніколи не був головною властивістю лінгвістичного співіснування: умови облоги завжди встановлювалися більш чи менш потайки, завжди визначалися маневри проникнення, але блукання Історії та недосконалість засобів спілкування в минулому, уповільнили та відстрочили процеси розвитку, поглинання та заміни, що дозволяє нам, без особливого занепокоєння, вважати все це природним та логічним, так, наче на Вавилонській вежі лишився би нарис долі кожної мови: її життя, пристрасті та смерті, перемоги та поразки, та ніколи — воскресіння.
Однак сучасні мови охоплені війною. Без оголошення такої, але б’ються вони безупинно. Історія, що раніше крокувала, сьогодні летить. Поточні засоби масової комунікації, в своєму найпростішому вигляді, перевищують потужність уяви тих, хто, як і автор цих строк, робить уяву необхідним засобом праці. Технічно, єдина різниця між Гомером та нами в тім, що він, наскільки відомо, тільки говорив, а ми, навіть, якщо говоримо, маємо написане для підкріплення нашого висловлювання. Звісно, в цій війні між тими, хто говорить, і тими, хто пише, не очікують на остаточні результати найближчим часом. Інерція мови є гальмуючим чинником; незворотні наслідки невідомо коли перевірятимуться, але їх можна передбачити, і вони покажуть, значно пізніше, що передчасна млявість одного дерева вже означала вимирання усього лісу.
Мови, що зараз себе презентують, як панівні, ненав’язливо пориваються проникнути в глибокі тканини підкорених мов, особливо якщо останні не зуміли вчасно знайти в собі живильну силу для протистояння цьому руйнуванню, яке зазнають майже систематично, бо комунікації на нашій планеті є такими, якими є. В книжці «Подорож Португалією», яку я написав кілька років тому, я дав невеликій главі з розділу, присвяченому Алгарве, заголовок «Португальська, якою мовчать». Немає потреби пояснювати, чому. Сьогодні, мова, що себе не боронить, гине. Ми вже знаємо, що ця смерть не раптова, це повільна та безнадійна агонія, вона може тривати століття, впродовж яких мовою користуються, це надає ілюзію того, що вона ще живе, і таким чином плекається збайдужілість, або маскується зговір, свідомий чи ні, її суіцидальних носіїв.
Картина, вочевидь, похмура. Серед нас вистачає тих, хто запевняє в протилежному, в можливості оновлення та розквіту португальської мови, яку ми подарували країнам Африки, а ті, чарівним чином, по здобуттю незалежності, вирішили обрати її офіційною мовою. Безперечно, то була дуже важлива подія, але не треба занадто на неї покладатися: це рішення не було вмотивоване соціокультурними чинниками, це був політичний жест, і доволі прагматичний, майбутнє виправдає його, або ні, чи то силою власної логіки, чи внаслідок тиску периферійних мов. Крім того, було б актом неприпустимого зречення, передати іншим відповідальність, що є спільною для всіх нас, португальців, бо вірно те, що ми не заслуговуємо на мову більше, ніж інші, тільки тому що ми її створили, але й очевидно, що ми не заслуговуємо на неї менше, хоч в правах, хоч в обов’язках. Насамкінець, головний фронт боротьби за виживання португальської мови проходить саме в країні походження: якщо тут вона загубиться, цілком можливо, що вона почне губитися в інших куточках світу, де на ній говорять. Пам’ятаймо, що мови перетинаються одна з одною, пам’ятаймо, що англійська всі мови пронизує, пронизує усіх нас.
Ще один роздум стосовно навчання мови в наших школах. Не хочеться сумніватися ні в компетенції тих, хто навчає, ні в їхньому бажанні знати, що виросте в душах учнів, але безнадійно питаю себе, рвучи серце, звідки походить такий низький рівень знань, брак освіченості в цілих поколіннях учнів на усіх рівнях, коли вони беруться за нашу мову, пишучи, або розмовляючи. Кажуть, це світове явище, твердять мені, що і за кордоном орфографічні помилки — не виняток, і бракує крихти, щоб вони стали правилом. Може й так, але очевидно те, що чужі невдачі не зцілять наших власних болячок. Школа, що так погано навчає писати, по всьому, не навчає і розмовляти. Елементарне навчання мовленню та його розвиток завдяки різним технічним та культурним засобам покладені на сім’ю, в якій вирощуються знання, що саме по собі не є поганим, оскільки саме в сім’ї проходить весь процес навчання, через приклад і через ілюстрації, через основи, які наслідуються. Але школа, своїм невтручанням, яке в неї досить успішно виходить, усуває себе від зобов’язань, в яких мала б бути на привілейованому місці, й навпаки, опосередковано надаючи перевагу помилковому та хибному, замість вірного та гармонійного, вона отримає негативний вплив зовнішніх вироджених результатів. Легко пересвідчитись, що школа, не тільки не навчає мові, ще й сама погано розмовляє.