Вірджинія Вулф. Три картини

by Diana

Переклала Олександра Миколайчук
Джерело

КАРТИНА ПЕРША
Бути такого не може, щоб хтось не бачив картин. От якби мій батько був ковалем, а твій був англійським пером , ми мали б бути картинами один для одного. Простіше кажучи, ми не можемо ніяким чином вирватися за рамку картини. Ти бачиш, як я спираюся на двері кузні, тримаючи у руці підкову. Проходячи повз, ти думаєш: «Як колоритно!» А я, побачивши, як ти невимушено сидиш у машині, так , ніби збираєшся схилитися перед простолюдом, думаю, яке втілення розкішної старої аристократичної Англії! Без жодного сумніву ми обоє помиляємося у своїх судженнях. Та цього не уникнути.
Тепер на повороті я бачу одну із цих картин. Її можна назвати «Матрос повертається додому» або щось такого типу. Бравий молодий матрос несе торбинку. Дівчина тримає його за руку. Сусіди збираються навколо. Садовий будиночок пломеніє у квітах. Проходячи повз, під картиною можна прочитати, що матрос повернувся із Китаю, і що на нього чекає вишуканий бенкет у маленькій вітальні. У нього в торбинці лежить подарунок для дружини. А вона скоро народить для нього первістка. Усе було гаразд і кожен ставився до картини так, як мало б бути.
У спогляданні такої радості було щось цілюще і благотворне. Життя здавалося солодшим і завиднішим, ніж раніше.
Роздумуючи, я проходила повз них. Я намагалася якнайповніше заповнити картину, звертаючи увагу на колір її сукні, колір його очей, рудого кота, що прокрадався до дверей.
Ще якийсь час ця картина була у мене перед очима. Деякі речі з’являлися ще яскравішими, теплішими та простішими, ніж зазвичай, деякі речі зовсім недоладні, деякі хибні, деякі правдиві. Та все було більш наповнене сенсом, ніж раніше. В окремі миті того дня та наступного цей образ зринав у пам’яті. По-доброму заздрилось щасливому матросові та його дружині. Виникала цікавість, а що ж вони роблять зараз, про що говорять. Уява живила інші картини, відштовхуючись від першої, образу матроса, який рубає дрова, витягує воду. Вони говорили про Китай. Дівчина поставила його подарунок на полиці над каміном так, щоб кожен, хто приходив, міг його бачити. Вона шила дитячий одяг. Усі вікна і двері відчинені в сад, так, що пташки пурхали та гуділи бджоли. А Роджерс (так його звали) не міг навіть висловити, як йому це все подобається після Китайських морів. Він стояв у саду та курив трубку.

КАРТИНА ДРУГА
Посеред ночі селом прокотився голосний крик. Далі рознісся звук якоїсь сутички. А тоді мертва тиша. Усе, що можна було розгледіти із вікна, це лише гілка бузка, яка непорушно повисла над дорогою. То була тиха гаряча ніч. Місяця не було. Крик надав усьому зловісності. Хто кричав? Чому кричав? То був жіночий голос, який через крайність почуттів практично не можливо було розрізнити із чоловічим. То ніби людська природа викрикнула проти беззаконня, проти якогось невимовного жаху. Стояла мертва тиша. Зірки світилися ідеально рівно. Поля стояли непорушно. Дерева без єдиного поруху. Досі усе здавалося винним, засудженим, лиховісним. Відчувалося, що щось мало статися. Повинно було з’явитися мерехтливе світло. Хтось мав би бігти вниз дорогою. Мали б засвітитися вікна довколишніх будинків. Ну а опісля, вірогідно, знову крик, але більш зрозумілий, менш безслівний, заспокійливий, розрадливий. Та світла не було. Не чутно було і кроків. Не було і другого покрику. Тиша поглинула перший. Мертва тиша.
Лежиш у темряві, уважно вслухаючись. Був лиш голос. Ні із чим не зв’язаний голос. Жодна картина не з’явилася, щоб хоч якось прояснити те, що сталося. Та з наростанням темряви, з’явилася нечітка фігура людини, майже позбавлена форми. Вона даремне здіймала велетенську руку проти величезного беззаконня.

КАРТИНА ТРЕТЯ
І далі трималася гарна погода. Якби ж то не був єдиний покрик тієї ночі, можна було б відчути, що земля зайшла у гавань, що життя призупинило свій рух перед вітром, що воно досягло якоїсь маленької бухти та стало на якір, і воно майже непорушне у тихих водах. Але звук не полишав. Куди б не пішла прогулятися, чи ж піднятися на високогір’я, звалося, що щось неспокійно рухалося під поверхнею, роблячи мир та спокій довкола чимось трохи несправжнім. Вівці згуртувалися на схилі пагорба. Долина простяглася хвилями, схожими на поверхню тихої гавані. Прийшла до відлюдних фермерських будиночків. Цуценятко качалося на подвір’ї. Метелики пурхали поміж дроку. Усе було таким спокійним та безпечним, як тільки можна. Досі не виходив із голови крик. Уся ця краса була співучасником тієї ночі. Вона дала згоду, але залишилась спокійною і такою ж чарівною. У будь-яку мить це може знову розділитися. Люб’язність і безпека лише на поверхні.
Тоді, щоб якось вийти із тривоги, повертаюся до картини повернення матроса додому. Переглядаю її знову і знову, відтворюючи різноманітні дрібні деталі – синій колір її сукні, тінь, що падала від жовтого цвітучого дерева – те, чого раніше не використовувала. Вони стояли перед дверима будиночка: він із торбинкою за спиною, вона лише злегка торкаючись рукою до його рукава. Та й рудий кіт, що крадеться до дверей. Таким чином кожна деталь поступово проходила через картину, і ти крок за кроком переконувала себе, що під поверхнею такий же спокій, суть і добра воля, без жодного підступу та зловісності. Вівці на пасовищі, хвиляста долина, фермерський будиночок, цуценятко, метелики, що пурхають, були єдиним цілим. Повернувшись додому, думала про матроса та його дружину, вимальовувала картину за картиною про них так, що щастя і задоволення могло б приглушити той неспокій, той моторошний крик, доки він сам не замовкне у тиші під їхнім тиском.
Тут зрештою було село, і цвинтар, через який потрібно було пройти. Зазвичай, коли заходжу туди, починаю думати про місце із тінистими тисами, потертими надгробками, безіменними могилами. Відчувалося, що смерть тут весела. Справді, подивись на цю картину! Чоловік копав могилу, діти збоку розклали пікнічок, коли той працював. У той час, як із лопати вилітала жовта земля, діти валялися та їли хліб із джемом та пили із великих чашок молоко. Дружина гробаря, товста світловолоса жінка, обперлася об надгробок, розправивши на траві біля відкритої могили свій фартух, який слугував чайним столиком. Деякі шматки глини падали поміж чайного причандалля. Я запитала, кого мають ховати. Чи ж то вже таки помер старий містер Додсон? «О! Ні. Це молодий Роджерс, матрос» – відповіла жінка, витріщившись на мене. – «Він помер дві ночі тому від якоїсь заморської гарячки. Чули, як його Чи ж Ви не чули його дружини?» Вона металася по дорозі та викрикувала … «Ну ось, Томмі, ти весь покритий землею!»
Картину завершено!
Червень 1929 р.