Вірджинія Вулф. Вечір над Сассексом: рефлексії у легковому автомобілі

by Diana

Переклала Таня Барвінкова
Джерело

Вечір благоволіє Сассексу, хоч Сассекс давно вже не юний, і він в свою чергу – вдячний за вечірню вуаль, як буває радіє літня жінка, коли над лампою вимальовується тінь, і видно лиш контур її обличчя. Обриси Сассекса все ще чіткі. Скелі, ховаючись одна за одною, посуваються у море. Увесь Істборн, увесь Бексхілл, весь Санкт-Леонардс, їхні парадні та мебльовані кімнати, їхні магазинчики намистин та бісеру і крамниці солодощів, і афіші, і інваліди, і екіпажі – усі вони помалу тануть. Лишається те, що було тут, коли Вільямс прибув із Франції десять сторічь тому: скелясте пасмо, що стигне у морі. А також викуплені поля. Цяточки ластовиння червоних вілл на узбережжі омиваються тонким світлим озером брунатного повітря, в який поринають вони самі та їхній рум’янець. Було ще занадто рано для ламп; і занадто рано для зірок.

Але, думала я, в такі от прекрасні моменти, як зараз, завжди є і якийсь осад і відчуття роздратованності. Психологи мають пояснити це; можна підійняти очі, можна мліти, бути охопленим красою, що непомірно величніша, ніж ти міг би собі уявити – над Баттлом тепер рожеві хмари; поля – крапчасті, наче мармур, – аж відчуття раптом лопаються, як повітряні кульки під несподіваним натиском повітря зсередини, і тоді, коли здається, что усе роздувається, напружується і наповнюється красою і красою, і красою до самісінької межі, шпилька проколює все; і все руйнує. Але що то за шпилька? Наскільки я можу судити, шпилька – це уособлення безсилля того, кто споглядає красу. Я не можу зашкодити цьому – я не можу висловити цього – я охоплена цим – я підкорена. Десь тут і криється невдоволення і роздратованність; і пов’язані вони з тим, що людська природа вимагає панування над усим, що отримує; і панування це означає силу передати все, що побачив тепер над Сассексом так, щоби інша людина змогла розділити це з тобою. І далі, ще один укол шпилькою: ти просто марно витрачаєш цей шанс; адже краса розстилається справа і зліва, і також позаду; увесь час вислизає; тож у тебе є лиш наперсток проти нестримного потоку, яким би можна було наповнити купальні й озера.

Але – лишити, кажу я (адже добре відомо, як в подібних обставинах, самість розколюється, і одна частина лишається нетерплячою та невдоволеною, а інша – стриманою та мудрою), лишити ці нейздісненні сподівання; задоволнятись пейзажем, що постає перед нами, і просто повірте мені, коли я кажу, що краще сидіти і всотувати; лишатись пасивним; приймати; і не лоточити себе самого через те, що природа дала тобі лиш шість маленьких кишенькових ножів, щоби розрізати ними тушу кита.

Поки ті дві частини самості вели розмову про слушність думки щодо того, аби віддатися сприйманню в присутності краси, я (а ось озвалась і третя частина) думала собі, які ж б вони щасливі, що змогли насолодитись таким простим заняттям. Вони сиділи там, поки мчав автомобіль, помічаючи усе: стіг сіна; іржавий червоний дах; ставок; старця, який повертався додому із мішком за плечима; вони сиділи там, добираючи кожен відтінок для неба і землі зі своєї коробки з фарбами, нашвидкоруч споруджучи маленькі макети стаєн та фермерських будиночків Сассекса у червоному світлі, що світитиме крізь січневі сутінки. Але я, будучи дечим іншим, сиділа відсторонена і меланхолійна. У той час, поки усі такі зайняті, я подумала: Втрачено, втрачено; скінчено, скінчено; лишилось в минулому і пішло навіки. Я відчуваю, як життя лишається позаду, наче та дорога, що лишається позаду. Ми прoїхали той проміжок, і вже поринули в забуття. Там, у вікнах на мить засяяло світло; і тепер згасло. Після нас прийдуть інші.

А тоді раптом четверта частина (та, що сидить в засідці і начебто дрімає, а далі вистрибує зненацька. Її зауваження часто абсолютно не пов’язані з тим, що вібувалось, втім варті уваги саме через їхню надзвичайну раптовість) каже: “Подивись-но”. Це було світло; яскраве, дивне, незрозуміле. На мить я замислилась, як же воно називається. “Зірка”; і цієї миті те світло увібрало в себе дивне мерехтіння раптовості і затанцювало, і запроменіло. “Приймаю твою думку, – сказала я. – “Ти, безглузда та імпульсивна частина самої самості, відчуваєш, що світло, спливаючи з-поза вапняних пагорбів на півдні, вабить у майбутнє. Спробуймо збагнути це. Спробуймо обґрунтувати. Я відчуваю, як раптом мене захоплює не минуле, а майбутнє. Я думаю про Сассекс через п’ятсот років. Думаю, що посередність здебільшого звітріє. Речі перетворяться на попіл, щезнуть. Там будуть чарівні ворота. Протяги від вентиляційних систем, що працюватимуть на електриці, очищатимуть повітря в будинках. Світло, яскраве і чітко спрямоване, обійде по всій землі, виконуючи свою роботу. Поглянь лише, як рухаються вогні на тому пагорбі; це дальнє світло фар автомобіля. Вдень і вночі через пять сторічь Сассекс буде сповнений чудесних думок, швидких вражаючих променів”.

Тепер сонце далеко за обрієм. Темрява швидко розстелилась навколо. Жодна з моїх внутрішніх частин не могла розгледіти нічого поза межами конусоподібних пучків світла від наших фар, що ковзали вздовж огорожі. Я зібрала усю себе докупи. “Тепер, – сказала я, – настає час підбивати рахунки. Тепер ми маємо зібратися разом; ми маємо утворити суцільну самість. Більше нема на що дивитись, окрім трикутної призми дороги та узбережжя, що безупинно повторюється у світлі фар. Нас забезпечено усим необхідним. Нас тепло загорнуто у шалика; нас захищено від дощу і вітру. Ми самі. Тепер час платити. Тепер я, голова цього товариства, збираюсь влаштувати так, аби усі трофеї, які ми маємо, було зібрано докупи. Погляньмо; цей день приніс чимало краси: фермерські будиночки; скелі, що виступають із моря; мармурові поля; картаті поля; червоні ошатні небеса; все це. Ще відбулось зникнення та смерть особистості. Дорога, що танула, і на мить світло у вікні, і далі темрява. А далі був несподіваний танцюючий вогник, що світив променем у майбутнє. Ось, що ми зробили сьогодні, – сказала я, – а саме: та краса; смерть особистості; та майбутнє. Дивіться, я зроблю невелику фігуру, аби потішити вас; ось вона. Чи ця крихітна фігура, що просувається крізь красу, крізь смерть, до економічного, яскравого і успішного майбутнього, коли будинки будуть очищатись подувом гарячого повітря, вас тішить? Подивіться на неї; онде на моєму коліні”. Ми сиділи і роздивлялись фігуру, яку створили того дня. Величезні прямовисні кам’яні плити та дерева підіймалися, оточували її. Якусь мить вона була дуже, дуже урочистою. Справді, здавалось, ніби реальність речей проявлялась на шалику. Гостре глибоке збудження пронизало нас; наче всередині нас спалахнув електричний заряд. Усі разом ми закричали: “Так, так”, наче стверджуючи щось в момент усвідомлення.

І тоді тіло, яке досі мовчало, завело свою пісню, спочатку майже таку ж нечутну, як звук стрімких коліс: “Яєчня і бекон; тост і чай; піч і купання; піч і купання; печеня із зайчатини”, – продовжувало воно, – “і желе з червоної смородини; келих вина і кава опісля, і кава опісля – і потім до ліжка, і потім до ліжка”.

“Геть, – сказала я скупченню своїх частин. – Вашу роботу закінчено. Усих звільнено. Добраніч”.

І решта поїздки відбувалась у чарівному товаристві мого власного тіла.