Крістофер Хітченс. Смерть в законі: роздуми очевидця

by Diana

Переклала Марина Семенкова
Джерело

22 травня минулого року в Хантсвілі, Техас було виконано присуд Ларри Вейн Уайту шляхом введення смертельної ін’єкції. Він став відомим після подвійного вбивства, але вбивство його самого відбувалося в присутності лише декількох людей, в тому числі невеличкої групки противників смертної кари. Протягом останніх років я проводжу неабияку кількість часу в камерах смертників, але у випадку із Уайтом мою уваги привернули дві обставини. По-перше, його вивели о шостій годині вечора і, таким чином все відбувалось в робочий час і знаходилось під повним контролем. Ніяких північних драм. Рутинна процедура. По-друге, він попросив останній раз сигарету, але адміністрація тюрми йому відмовила. (Мовляв, сер, в нашій установі не палять. Наша політика – це абсолютна нетерпимість до паління).
Це недарма зветься чорним гумором. Ви можете скільки завгодно насміхатися зі смерті, але саме смерть буде тим, хто буде сміятись останнім. Кінгслі Еміс, людина, яка глибоко поважала і навіть благоговіла перед групою Grim Reaper, писав:
Смерть – як вміла служанка, що поруч десь зазвичай:
Ні про що не турбуйся, сам її не шукай –
Де б ти не був, вона прийде сама,
Все зробить, що треба, і не спросить «на чай».
Йейтс, який в своїх творах часто переходив від абсурду до витонченості, писав про ірландського льотчика, який «передбачив» свою смерть. «Я знаю, що зустріну свою загибель /Десь в небі серед хмар».
Ці дві поезії привносять елементи невідворотності, сліпого випадку і непередбачуваності. «Де б ти не був», «Десь в небі серед хмар». Люди усвідомлюють неминучість зустрічі зі смертю і, разом з тим, не мають жодного уявлення про те, коли саме вони з нею зустрінуться – і таке відчуття невідворотності і непередбачуваності її характерне лише для існування людського роду.
В цьому і парадокс. Немає нічого більш незаперечного і передбачуваного ніж смерть і, в той же час, немає нічого більш сумнівного і нежданого. Лише до двох категорій людей це правило незастосовне: для тих, хто планує свою смерть і для тих, кого було засуджено до неї.
Більшість «прогресивних» країн світу скасували смертну кару. Наприклад, для того, щоб бути повноправним членом Ради Європи, слід показати, що законодавство очищене від страти. Найпершим законодавчим актом звільненої Південної Африки стало скасування смертної кари. Росія, яка подала заявку на вступ до Ради Європи, також надала зобов’язання щодо її скасування.
Країн, таких як Сполучені Штати, що залишають за собою право вирішувати за своїх громадян, жити їм чи ні, залишається все менше. В Японії навіть діє особлива практика не сповіщати ні засудженого, ні його родину про дату і час страти. Це начебто Ви, будучи головним героєм вистави, не знайомі із сценарієм і не знаєте, коли Вам слід вступати. Відмикаються двері камери – за нею стоїть група незнайомців. Ви розумієте – пришов час відіграти свою роль.
Для багатьох людей така політика здається варварством і, безсумнівно, вона такою і є. Але, як і багато інших варварств, вона може походити від гуманності. Достоєвський писав, що якщо в останню мить перед стратою дати людині можливість замість цього провести решту життя на вершині голої скелі, вона з радістю обере скелю. Деякі методи покарань були такими жахаючими і такими довершеними, що навіть конституція Сполучених Штатів, де все прописано чітко і конкретно, заперечувала їх як «жорстокі і незвичайні». Гільйотина, як символ жаху Альберта Камю, вперше була встановлена Французькою Республікою замість колесування і спалювання на кострі. Залишаючи людину в невіданні відносно часу її смерті, японці хоча і незвичним та дещо іронічним чином дозволяють засудженому залишатись представником людського роду, який не має уяви про найголовнішу подію, яка запланована в його житті.
Отже, я знаходжусь в Потосі, штат Міссурі, в країні, відомій тим, щоб не називати речі своїми іменами навіть більше ніж іронічним ставленням до всього, в ярко освітленому бараку на плато Озарк з метою взяти участь у бюрократичній зустрічі зі смертю. Десь в коридорах цієї будівлі є людина, яка знає точний час кінця свого життя і знає, що кінець цей буде дуже скоро.
Сємюіл Ли МакДональд – дорідний лисіючий афро-американець на декілька місяців старший за мене і найстарший серед тих, що чекали там смертної кари. 16 травня 1981 року він застрелив поліцейського на стоянці біля цілодобового магазину. Офіцер Роберт Джордан ніяк не очікував, що цей день заброньовано для його смерті. Не чекаючи нічого поганого, він взяв з собою 11-річну доньку, щоб купити ласощів на вихідні, і, таким чином, їй довелося стати свідком того, як МакДональд застрелив її батька. Вже лежачи на землі і чортихаючись, Джордан випустив декілька куль, дві з яких потрапили в МакДональда. Нападнику була надана медична допомога: йому не дали вмерти для того, щоб потім зробити це за усіма правилами.
Всі апеляції вже були відхилені – процедура смертної кари мала відбуватись в ніч на 24 вересня 1997 року – дата була відома МакДональду ще в липні. Американська традиція смертної страти має особливість – так зване відстрочення в останню хвилину – телефонний дзвінок від губернатора до камери смертників. (В Державній тюрмі Міссісіпі, куди я одного разу поїхав, щоб поговорити із в’язнем, для якого вже була приготовлена газова камера, чекали ще декілька хвилин після опівночі тому що, згідно з незмінним тюремним фольклором голова Верховного Суду Ерл Уоррен одного разу зателефонував і почув, що він трошечки запізнився. Але в нинішні, зовсім не сентиментальні часи, звучить заклик до того, щоб з процедури смертної кари усунути будь-які прояви нерішучості. Верховний Суд США в своїх постановах надав дозволу штатам після винесення вироку зупиняти будь-які слідчі дії по справі: тобто вас не врятує і те, якщо раптом відкриються нові факти. Гасло – «Змиріться з цим». Та чи не є переповнені і скупчені камери смертників ганьбою для країни? Давайте спробуємо розібратися.
Власне, забронювати зустріч зі смертю і на власні очі побачити, за що ви платите податки, досить просто. Міссурі називають «Штатом Скептиків». Ця іронічна назва зустрічається навіть і на номерних знаках, які, як мені здається, виробляються в тюремних майстернях. Управління Виконання Покарань штату Міссурі прислало мені запит з проханням вказати номер картки соціального страхування, досьє арештів і все таке інше, а також дуже люб’язно поцікавились, для чого я просив дозволу бути присутнім на виконанні смертного вироку в Міссурі. Відповідей на це я не дав. Але я написав, що не відстану, адже в Міссурі страчують людей раз на тиждень. Я також додав, що це одне з найбільш дискусійних питань, тим більше, що штат Міссурі знаходиться в центральній часті США і називається «Штатом Скептиків». Я одразу отримав дозвіл.
Як уповноваженому «державному свідку» мені було вказано з’явитись в чітко визначений час в холодну і дощову ніч. Коли я увійшов до будівлі, мене було відведено до кімнати з приготовленою кавою, пончиками і дуже люб’язними посадовцями. Вони робили все, що я від них і очікував, наприклад, вони дали мені меню традиційного останнього обіду засудженого до смертної страти (стейк на кістці, смажені креветки, філе зубатки, техаські грінки, картопля фрі, яєчня і кола). Якось занадто. Занадто багато і занадто ситно. Я не міг не згадати Рікі Рея Ректора, якого було страчено губернатором Клінтоном в 1994 під час праймеріз у Нью Гемпширі. Він, маючи серйозні проблеми із здоров’ям, вже настільки не усвідомлював реальність, що, коли за ним прийшли, він сказав, що залишить шматок горіхового пирога «на потім». Лежачи на каталці, він допоміг знайти вену для введення ін’єкції, адже вирішив, що то були лікарі, які нарешті прийшли для того, щоб його вилікувати.
Зараз в більшості країн, в яких запроваджено смертну кару, так само як і в новій установі федерального рівня для проведення екзекуцій в Терра Хоте, Індіана, яку я відвідав (і яка відзначилась тим, що мала честь вбити Тимоті МасВейна), зараз використовується метод введення смертельної ін’єкції, який було вперше використано в 1982 році в Штаті Одинокої Зірки – Техасі. Цей метод вважається більш спокійним, контролюємим і м’яким, ніж різні форми розстрілу, спалювання, повішення і смерті від отруйних газів, від яких відмовились, як від «жорстоких і незвичних». Це здається і відчувається – принаймні сторонній людині – більше схожим на звичайну медичну «процедуру». Все має йти за певним планом – співробітники все пояснюють спокійно і поважно. За декілька годин перед зустріччю із смертю в’язню – він все ще зветься саме так – пропонується заспокійлива ін’єкція. Рідко хто відмовляється від цього. Опівночі, лише будучи покладеним на каталку чи візок, він отримує дозу тіопенталу натрію, який призводить до втрати свідомості. Одразу ж робиться наступний вистріл – ін’єкція броміду панкуронія, який викликає припинення дихання. Фінальний вистріл хлориду калію зупиняє биття серця.
Практика групової страти, у віддалених тюрмах і в робочі часи стає все більш поширеною, тому ця медикалізована страта наче і розроблена спеціально для того, щоб вилучити драматизм і страждання з цієї процедури, представити як процес санації суспільства і «полегшення» для самих в’язнів-смертників. Минулого року в Арканзасі за одну ніч шляхом введення смертельної ін’єкції було страчено одразу трьох засуджених. Посадовці Державної Служби Виконання Покарань з певною долею іронії пояснили, що це по-перше дешевше, а по-друге не так сильно виснажує емоційно співробітників. «Коли ви страчуєте одночасно декількох людей, – сказала представник Служби Діна Тайлер, – вам достатньо підготуватись морально лише один раз. Я думаю, що для кожної людини це стрес». Я з цим згоден. Але я також вважаю, що будь-які зусилля по зменшенню або усуненню цієї нервової напруги заздалегідь припечені на провал. Чомусь навіть тієї ночі в Арканзасі щось пішло не так. Кірт Вейнрайт, один з трьох людей в черзі на страту – черговість визначається їх тюремним номером – в останню хвилину чекав на відстрочку виконання приговору. Із Верховного Суду зателефонував секретар Кларенса Томаса. Судді радились протягом години. Весь цей час містер Вейнрайт лежав прив’язаний до каталки з введеним у вену шприцом. Це продовжувалось шістдесят хвилин, після чого зателефонував суддя Томас і сказав, що вони можуть починати вводити препарат. А ви кажете про свій стрес!
В камерах, де робились смертельні ін’єкції, відбувались і нештатні ситуації. Від шприців відпадали голки. Під час страти колишніх «внутрішньовенних» наркоманів тягнеться нестерпний для них час, поки вдається відшукати придатну для введення вену. (Рікі Рей Ректор відчув на собі те, що владні установи називають веносекцією, коли він вже підготував руку для введення препарату). Американська Медична Асоціація вважає неетичним для своїх членів приймати участь в цій справі, тому процедура часто проводиться робітниками пенітенціарної установи, які не мають відповідної кваліфікації. Як результат, в бочку меду у вигляді нового, гуманного, гігієнічного і безболісного метода попадає все більше і більше ложок дьогтю – протиріч і неоднозначності. Дозвольте мені розказати Вам, що я побачив, коли Самюєл Лі МакДональд, номер СР 17 в тюрмі Потосі покидав нашу землю
Через п’ять днів після свого сімнадцятого дня народження МакДональд був зарахований на службу до Збройних Сил Сполучених Штатів і майже одразу відправлений до В’єтнаму. Там він був нагороджений медалями «За відмінну службу», «За службу у В’єтнамі», «За бойові заслуги у В’єтнамі, отримав «Значок бойового піхотинця і дві нашивки за службу на заморських територіях. Але при цьому він також втратив будь-які моральні орієнтири, а його нервова система була вкінець розхитана. Одного разу під час Тетського наступу він п’ять сповнених жахом днів провів на території, яка перебувала під контролем В’єтконгу. Було і таке, коли на його очах майже три чверті підрозділу загинули під час лише тільки одного бою. За його власною думкою там він і став не просто вбивцею, а професійним душогубом. Коли проводилась зачистка селища від ворожих, він чув крики жаху і болю, але не звертав на це уваги, розстрілюючи з кулемета літніх жінок і малих дітей. Сам він спасався від реальності завдяки наркотикам.
Я розмовляв з його адвокатом, Річардом Сінделом, типічним місцевим поборником смертної кари, перенавантаженим і недооціненим. Такі люди є в кожному штаті на відміну від багатьох тих, які влаштовують показові екзекуції під час передвиборних кампаній. Він показав мені протоколи судового засідання, де Дуглас Фалес, колишній командир взводу, в якому служив МасДональд, дуже красномовно виправдовував його, але робив це не перед присяжними. Вражаюча когорта докторів і психіатрів, на чолі з видатними експертами в сфері пост-В’єтнамського стресового розладу розглядали його випадок як класичний. Вважається, що судді і присяжні, перш ніж винести смертний вирок, повинні взяти до уваги низку факторів, в тому числі навмисність, психічний стан, патологічну байдужість до життя людини. В данному випадку, присяжні не мали для цього потрібної інформації. За словами Сіндела, якщо б була надана хоча б невелика можливість, його клієнт міг би отримати довготермінове ув’язнення, але не смертельний вирок. Адже можна уявити собі такий варіант розв’язання ситуації, коли він пройшов би курс реабілітації, перед тим як з полю бою перейти на мирні вулиці, будучи нервовим і несамовитим, травмованим війною. Але… Не треба приймати все близько до серця. Змиріться з цим. Треба все робити за програмою.
Ця програма і є лотереєю, про яку я вже казав. Незважаючи на те, що із засобів масової інформації ми дізнаємося про зменшення кількості вбивств на душу населення в Нью-Йорку, кількість вбивств і вбивць в Сполучених Штатах залишається високою, набагато більшою із розрахунку на одну особу ніж у будь-якій іншій порівнянній країні (і, до речі, ніж у будь-якій порівнянній країні, в якій скасовано смертну кару). В тюрмах Америки накопичилось приблизно сто тисяч засуджених вбивць, і якщо привести у виконання всі ці смертні вироки, то країна перетвориться на склеп, розгул кровної помсти «око за око, зуб за зуб». Замість цього обираються до страти лише ті, хто в найбільшій мірі заслуговують на неї. Можна зробити цю процедуру наскільки можливо уповільненою і затягнутою. Можна різноманітними засобами зволікати справу, щоб якомога більше відстрочити виконання вироку, що само по собі не менш мучительно ніж сама страта. Але таким чином виставляється напоказ все те, що хотіли би приховати – те, що барабан цієї лотереї стає все більше і більше непридатним для вживання.
По суті той, чия доля склалася успішно, не вірить в те, що в Сполучених Штатах взагалі існує смертна кара. Клінтон Даффі, наглядач тюрми Сан Квентін, на очах якого було виконано 90 вироків, одного разу дуже влучно описав смертну кару як «привілею бідних». Можна сказати, не дуже замислюючись над ситуацією, що Самюєл Лі МакДональд витягнув нещасливий білет вже в той день, коли він народився. Це не знімає з нього відповідальності. Але і ми не повинні знімати її з себе. Існує багато аргументів проти смертної кари як такої, які може навести будь-яка освічена людина, і які я також міг би навести, але в іншій статті. Однак це не теорія, а практика, яка зробила такий переворот в душах людей, особливо тих людей, які власне і виконують смертельні вироки.
«З сьогоднішнього дня, – писав колишній суддя Верховного Суду Гаррі Блекмун в 1994 році, – я більше не буду керувати машиною смерті. Я намагався все робити – і не просто намагався, а все робив – разом із більшістю членів Суду для того, щоб розробити процедуру і правові норми, які б давали нам щось більше, ніж просто створення видимості справедливості смертної кари. Замість того, щоб продовжувати тішити себе ілюзіями, що смертна кара є справедливою і що сама процедура добре продумана, я почуваю себе морально і інтелектуально зобов’язаним визнати той факт, що експеримент із смертною карою провалився». Коли я приїхав в Державну Тюрму Міссісіпі в Міссурі, щоб побачити останні часи Єдварда Єрла Джонсона, я попросив начальника тюрми про зустріч із ним. Ця тюрма – чи не найжахливіша на всій території Південного Сходу США і її жахлива репутація є заслуженою, а не видуманою нашими лібералами. В мене склалося враження, що начальник тюрми Дональд Кабана знаходиться у пригніченому психологічному стані. Зараз він вже залишив свою посаду і написав дуже неоднозначну книгу «Смерть опівночі: сповідь карателя», в якій він сам постає в образі тюремного ворога такого покарання. Я знайшов його в Університеті в Хатисберзі, де противники смертної кари не зростають на деревах, навіть якщо дехто хотів би, щоб вони на них висіли. «Крістофер, – сказав він, – ця лотерея персоніфікована. Вірогідність програти чи виграти залежить від географічного розташування, від складу журі присяжних, від…»Тут навіть не потрібно згадувати про расу чи соціально становище, чи про рівень освіти.
Що ж стосовно жертв злочинів і до права суспільства залишатись непереконливими? Члени сім’ї страченого, яких я зустрів в Потосі, більш над усе були стурбовані тим, як довго триватиме таке відправлення правосуддя, якщо те, чим все закінчилось, взагалі можна назвати правосуддям. Звичайно, 15-річне очікування – це дуже довго. Прискорити? Тоді будьте впевнені, що потрібно буде скоріше крутити барабан лотереї. Але з 1973 року і до сьогоднішнього дня нам відомо про 73 задокументованих випадки, коли були звільнені люди невинуваті, але засуджені до страти. Ще до мене вийшла визначна і вражаюча стаття в Юридичному Віснику Бостонського Університету в 1995 році, написана Стівеном Брайтом і Патріком Кінаном. Її назва «Судді і політика смерті: Вибір між Біллем про Права і Рішенням про Смертну Кару – повністю відображає зміст самої статті. В більшості штатів, де впроваджена смертна кара, судді переобираються. Судовий процес зазнає на собі впливу тих самих факторів, що і виборчий та політичний процеси. В країні результат судового процесу і рішення про призначення смертної кари може залежати від суспільної думки, як це довів Клінтон у справі Рікі Рей Ректора. Контраст між простотою самого поняття смертельної ін’єкції і безпосередньо процесу її введення є відштовхуючим. (Тим більше, що позиція саме прибічників, а не противників смертної кари ґрунтується на емоціях). Норман Міллер і Філ Донахью вважають, що смертна кара повинна бути публічною або транслюватись по телебаченню, щоб її прибічники могли побачити, за що саме вони борються. Вони також намагаються вдаватися до іронії. Факт залишається фактом: натовп відіграє більш значну роль, ніж будь-хто бажає це визнавати. Принцип лотереї справляє вплив і на тих людей, які не беруть в ній участь.
В свій час я бачив як люди вмирали і як їх вбивали, від хвороби і від збройних дій. Я бачив як народжуються діти і я навіть бачив вагітну дитину. Я в тій чи іншій мірі міг би пережити це ще раз, ще раз стати свідком цих подій. Це, як кажуть, є правдою життя. Але мені все ще соромно за себе і за свою бездіяльність, за те, що я був лише співчуваючим спостерігачем в сумнівному і затхлому обряді в тюремній камері в Міссурі. Медичне вбивство безпорадного і божевільного в’язня, потомка рабів і відкинутого колишнього солдата імперії не зробило більш безпечним ні суспільство, ні людину. Цим не можна виплатити морального боргу. Це була моторошна, злодійкувата і безчесна справа, учасники якої начебто і самі не хотіли показувати своє обличчя і навіть дивитись в очі один одному. Я навіть не знаю, чи зможу вибачити сам собі за свою роль в тому, що відбувалося, навіть якщо я, як журналіст і письменник, повинен лише уважно слідити за всім. Але я впевнений в одному. Смерті не потрібні адвокати. Добровольцю не потрібно нічого за його роботу. Ті, хто виступають «За», не розуміють найголовнішого. Єдна Сент Вінсент Міллей дістала правду раніше, ніж Джастін Блекмун і Дональд Кабана. «Я помру, – написала вона в поемі «Відмовник», – але це все, що я можу зробити для Смерті». Я також.