Із поезії лауреатів і фіналістів Пулітцерівської премії

by Diana

Переклала Оксана Осмоловська

Алан Шапіро

Ожеледь
Коли туди ще не доїхав лікар – як воно було?

Коли він ще не доїхав, ми були на задньому сидінні цієї теплої
темної бульки – старого Б’юїка. Ми були там, де
ми б ніколи не були, і байдуже, де ми були.

А як воно було, коли лікар доїхав?

Надворі лютував вітер і падав мокрий сніг,
ми були дітьми, братами, що сиділи в безпеці на задньому сидінні,
бо не боролися, а просто слухали і спостерігали за бурею.

Невже ти не боявся, що може статися щось погане?

Наш батько тримав кермо тільки двома пальцями,
дарма, що автомобіль заносило і викручувало,
і ланцюги нерівно брязкали по кризі й асфальті.

Невже ти взагалі не боявся?

Тато мугикав щось там про політ із кимось на Місяць
і спільне дозвілля серед зірок, в той час як мама
підкурювала наступну “Мальборо”.

Але коли лікар почав говорити…

Кінчик “Мальборо” був яскравою червоною зіркою.
Вона підібгала губи і випустила кільце Сатурна,
яке розчинилося, коли ми спробували його впіймати, а батько заспівав про Марс.

Коли ти зрозумів, про що казав лікар…

Вони були ближчими до бурі на своїх передніх сидіннях.
Слабкі, як водяна пара супроти непроглядного вихору, два високі
промені, що просто освітлювали все, чого ми не могли побачити.

Коли він описав її, цю пухлину в мозку, і сказав, що вона означає…

Розумієте, ми були дітьми. А потім – перестали ними бути. Або тільки мій брат перестав.
Тоді він уже керував автомобілем, тримаючи кермо
обома руками і пильно спостерігав за панічними склоочисниками.

Що ти відчував?

Просто мокрий сніг, рівне шосе, автомобіль їхав надто швидко,
жодного брата поруч зі мною на задньому сидінні, жодних батькових мугикань,
жодної матері, жодної ловитви кільця Сатурна, поки воно летить.

Sleet
What was it like before the doctor got there?

Till then, we were in the back seat of the warm
dark bubble of the old Buick. We were where
we’d never not been, no matter where we were.

And when the doctor got there?

Everything outside was in a rage of wind and sleet,
we were children, brothers, safe in the back seat,
for once not fighting, just listening, watching the storm.

Weren’t you afraid that something bad might happen?

Our father held the wheel with just two fingers
even though the car skidded and fishtailed
and the chains clanged raggedly over ice and asphalt.

Weren’t you afraid at all?

Dad sang for someone to fly him to the moon,
to let him play among the stars, while Mom
held up the lighter to another Marlboro.

But when the doctor started speaking. . .

The tip of the Marlboro was a bright red star.
Her lips pursed and she released a ring of Saturn,
which dissolved as we caught at it, as my dad sang Mars.

When you realized what the doctor was saying. . .

They were closer to the storm in the front seat.
The high beams, weak as steam against the walled swirling,
only illuminated what we couldn’t see.

When he described it, the tumor in the brain and what it meant. . .

See, we were children. Then we weren’t. Or my brother wasn’t.
He was driving now, he gripped the steering wheel
with both hands and stared hard at the panicked wipers.

What did you feel?

Just sleet, the slick road, the car going way too fast,
no brother beside me in the back seat, no singing father,
no mother, no ring of Saturn to catch at as it floats.

Джерело

Проти поетів
Золоте листя
Жовтувато-коричневе листя
Опадає, несеться, кружляє
Тисячами,
Поодинці.

Поети
Наповнили його сенсом
Використовують як метафору
Занепаду, втрати,
Розлуки.

Поети
Стають між нами
І листям
У його безглуздій
Красі.

Alan R. Shapiro

Against poets
Golden leaves
Russet leaves
Detach, float, spin
By the thousands,
Singly.

Charged with meaning
By poets,
Used as metaphor
For decline, loss,
Separation.

The poets
Come between us
And the leaves
In their meaningless
Beauty.
Джерело

Вазонок
Я лежав на застеленій килимом
нижній сходинці клітки, схожої на колодязь, що похмуро
простягався аж до вікна біля стелі,

аж туди, де китаєць, обличчя якого приховував крислатий
капелюх, совав вазонок без жодної квітки від краю
до краю підвіконня, до якого ніхто не міг дістати.

Десь наді мною грав телевізор, і наближався
судний день. Хтось говорив.
Хтось говорив щось про

блокаду і карантин,
Хто першим погодиться, оконфузиться, або ж натисне на кнопку.
Гладкий чоловік гепнув черевиком по столі.

Китайцеві, однак, було байдуже.
Соваючи свій вазонок із відсутніми квітами,
Він був радий видаватися згустком темряви

Пізнє сонце освітлило мить, зазирнувши до вікна –
Спершу кінчик капелюха, далі – сам капелюх, долоні,
і нарешті – всього вазонкового рикшу.

І всюди в межах повільного падіння світла
Міріади частинок падали
до вазонка, який вони не заповнять ніколи.

Flowerpot
I lay back on the carpeted bottom step
Of the stairwell that like a well extended
Darkly up to the window near the ceiling,

Up where the Chinaman under the wide-brimmed hat
That hid his face pulled the flowerpot that held
No flower across the sill no one could reach.

There was a television on somewhere
Above me, and the doomsday clock was ticking,
Someone was saying. Someone was saying something

About a blockade and a quarantine,
Who would blink first, lose face, or push the button.
A fat man banged a shoe against a desk.

The Chinaman however didn’t care.
Pulling his flowerpot of absent flowers,
He was content to be a clot of darkness

Brightening the moment late sun caught the glass—
The hat tip first, and then the hat, the arms,
The rickshaw of the flowerpot he pulled.

And everywhere within the light’s slow fall
Infinities of particles were falling
Into the flowerpot they’d never fill.
Джерело

Клаудія Емерсон

Артефакт
Відколи її поховали, три роки ти жив у хаті,
зберігши все як було. жіночими платтями
заповнена шафа, а на каміні – весільні фото.
у щітці її волосся – досі. а потім ти розказав,
як позбувався старого, як усе роздаровував, як продавав той дім,
але зоставив конфірмаційний хрестик, тому безцінний, що це вона носила його тоді.
і так красиво її ім’я вирізьблене курсивом на золоті.

в тій самій скриньці лежала твоя каблучка, ти уникаєш цих фото, і досі мучишся
і ковдра, яку ти так ніжно стелив на чужому ліжку – дрібнички оці.
А потім пройшли місяці і ти розказав мені гордо, що це вона пошила ту ковдру.
І де ми кохалися, як не під нею, ветхою, неначе під тінню твоєї мертвої,
такою темною і м’якою,
такою синхронною з нашими силуетами.

Claudia Emerson
Artifact

For three years you lived in your house
just as it was before she died: your wedding
portrait on the mantel, her clothes hanging
in the closet, her hair still in the brush.
You have told me you gave it all away
Then, sold the house, keeping the confirmation
Cross she wore, her name in cursive chased
On the gold underside, tour ring in the same

Box, those photographs you still avoid,
And the quilt you spread on your borrowed bed –
Small things. Months after we met, you told me she had
Made it, after we had slept already beneath its loft
And thinning, raveled pattern, as though beneath
Her shadow, moving with us, that dark, that soft.
Джерело

Чарлз Сімік
На цій самій вулиці у Белграді

Твоя мати винесла тебе
Із задимлених руїн будівлі
І поставила на цю пішохідну доріжку,
неначе ляльку, замотану в горіле лахміття.
Туди, де ти стояв роки потому
І розмовляв із бездомним псом,
що визирав із-за припаркованого автомобіля,
і псячі очі сповнилися надії,
Коли він повільно подався вперед, готовий до найгіршого

Charles Simic
On this Very Street in Belgrade

Your mother carried you
Out of the smoking ruins of a building
And set you down on this sidewalk
Like a doll bundled in burnt rags,
Where you now stood years later
Talking to a homeless dog,
Half-hidden behind a parked car,
His eyes brimming with hope
As he inched forward, ready for the worst.
Джерело

Віджай Сешадрі
Уявне число

Гора, що лишається, коли зруйновано всесвіт,
не велика і не мала.
Велике і мале –

порівняльні категорії, але з чим
порівняти гору, що лишається,
коли зруйновано всесвіт?

Свідомість спостерігає, і вона спокійна.
Душа продирається крізь щебінь.
Душа –

Це як квадратний корінь з мінус 1:
неможливість, що має свої застосування

Vijay Seshadri
Imaginary Number

The mountain that remains when the universe is destroyed
is not big and is not small.
Big and small are

comparative categories, and to what
could the mountain that remains when the universe is destroyed
be compared?

Consciousness observes and is appeased.
The soul scrambles across the screes.
The soul,

like the square root of minus 1,
is an impossibility that has its uses.
Джерело