З англомовних поетів

by Diana

Переклав Джон Гнатів

З поезій Джеймса Тейта

Весілля
Весь день вона відчувала жахливий біль, який
тривав ось уже кілька місяців: міжхребцева грижа,
і немає у світі нічого болючішого. Вона

була молодшою медсестрою, а ще поетесою,
яка тільки починала думати над своїм
літературним псевдонімом. І, як буває у житті,

сталося це коли вона перемикала канали дивлячись
телевізор. Щасливчик-чоловік, у свою
чергу, вперше у своєму житті усміхався,

і робив це доволі фальшиво. Він був
філософом-початківцем із примарним майбутнім,
дуже серйозний, але йому не вистачало

глибини знань. Він міг би стати непоганим
підприємцем. Як для неї, так і для
нього це було вже не вперше. Цивільна

церемонія, без музики, з кількома квітами
і спокоєм, що його раз по раз порушувала хвиля
незграбних пострілів шампанського.

Фотоспалахи, миттєві світлини, почасти розмиті,
почасти надто відверті, шматки торта, які
були не такими, як очікувались. Наречена

проспала більшу частину події. І годі було зрозуміти,
хто з гостей з чиєї стоорони. Гадаю, наречений це
й мав на увазі, коли в кінці сказав: «Ми й не

сподівалися, що хто-небудь прийде». Не ми перші
і не ми останні. Хто його зна, можливо
все воно на краще. І взагалі, хто переймається

такими особливими днями? Ми ж не заради них
живемо це життя.
Джерело

Пізно, але не так, щоб занадто

Я був останнім, хто покинув вечірку. Побажав
на добраніч Стефані й Джареду. Вони вже
були в ліжку. Взагалі-то, вони кохались,
але зробили паузу, щоби подякувати мені за візит. Ідучи
вниз по Келлоґ-стріт, у повноті місяця, що освітлював
мені шлях, я дивувався – хто насправді були всі ті люди, і
чому запросили мене? Увесь вечір я почувався,
наче шпигун, що оцінював тонни непотрібної інформації.
Просто неймовірно, що люди можуть наговорити
незнайомцеві. У кінці Келлоґ я звернув праворуч на
Віндсор. Під вечірнім ліхтарем стояла жінка.
Вона виглядала наляканою. «Вам допомогти?» – спитав я.
Жінка завагалась кілька секунд, але, зрештою, мовила: «Я
загубилась». «Куди прямуєте? – знову спитав я.
«Річардс-стріт», відповіла жінка. «У мене там тітка живе».
«Це неподалік звідси», – я відповів. «Я проведу
Вас туди». Тож, ми пішли у тому керунку. Здається,
вона все ще була трохи стривоженою. Її автобус
приїхав пізно, тож вона чекала, що тітка
зустріне її, але коли жінка телефонувала їй – ніхто
не підіймав слухавки. Коли ми дійшли до будинку тітки –
світло в ньому не горіло. Я чекав поки вона стукала
у двері. Вона стукала чимраз дужче й дужче, але
тітка не відповідала. «Послухайте», – я сказав. «Я живу
неподалік. Ходімо до мене, а звідти зателефонуємо
в поліцію. Вони розберуться, у чому тут справа».
Вона не мала іншого вибору, окрім, як погодитись. Ми йшли,
не кажучи ні слова, у приємній невагомості вечора. А коли
вона потягнулася і взяла мене за руку, я відчув, ніби
моє життя почалося знову.
Джерело

Дорога додому в неправильному напрямку

Усю ніч двері плавали на поверхні річки.
Вони намагались пригадати короткі миті щастя зі
свого минулого життя, як от мить, коли двоє коханців,
спершись на них, могли цілуватись годинами,
шепочучи одне одному відомі усім слова.
Потім слова ставали різкими, хтось кидав
черевиком і двері з гуркотом зачинилися.
Тисячі людей входили і виходили з них
ранніми ранками, пізніми ночами, роками й роками.
О, то в них великі плани, зароблять купу грошей.
Двері були островом, що плив у своєму сні.
Місяць ледь торкнувся клямки,
але обпік собі пальці й сховався,
та навіть тоді двері не сказали нічого й спали далі.
Принаймні так полюбляють казати
мальки та інші жителі водойми.
Здалеку почувся удар дзвону, а за ним пролунав постріл.
Джерело


Мій пра пра і т.д. дядечко Патрік Генрі

З абсолютно усього в цій країні можна
нажити грошей. Чийомусь батьку випало винайти
усе: їжу для немовлят, трактори, отруту для щурів.
Ясним чином – члени моєї сім’ї, за весь час свого існування,
не зробили нічого. Вони винайшли бідність та несмак, а ще
зведення кінців з кінцями і потурання своїм шефам.
Ось моя мати тиняється по будинку, кусаючи нігті й
спльовуючи їх у банку: «Ти не повинен соромитися
того, яким ти є», – каже вона. «Подумай про свою сім’ю».
«Мою сім’ю? – кидаю у відповідь. – Усе, чого вони досягли –
це те, що своїм життям змалювали найбезглуздіші й найогидніші сцени
людських злиднів та деградації».
«Що ж, тоді подумай про свого пра пра пра і т.д. дядечка
Патріка Генрі».
Джерело

Табір, з якого немає дороги назад

Я сидів під деревом на старій гойдалці не гойдаючись. Мій капець
впав додолу, але я не зважав на це. Вийшовши з дому, моя сестра
підбігла до мене, щоби повідомити якусь новину. Вона сказала: «Завтра
я їду до табору.» Я відповів: «Не вірю тобі». Вона додала: «Справді.
Я не жартую. Так сказала мати». Решту частину дня ми з сестрою
не розмовляли. Я сердився на неї, коли батьки нас обділяли. За
обідом я спитав у матері, що то за табір такий. Вона відповіла: «Та
звичайнісінький табір, такий, як і всі інші. Насправді я не дуже розумів, що це
означало. Наступного дня мої батьки збирали мою сестру в дорогу, а потім
поїхали, лишивши мене на сусідів. Коли вони повернулися –
усе було, як завжди, за винятком того, що я сумував за Мейзі. З кожним
днем я сумував за нею чимраз більше й більше. Раніше я не усвідомлював, наскільки
цінною вона була для мене. Без перестанку я запитував у батьків, коли вже
приїде моя сестра. А все, що вони відповідали, – це «скоро». У школі я розповів
кільком хлопчакам, скільки часу вже немає Мейзі. А один з них на те
відрізав: «Не повернеться вона більше ніколи. Це табір смерті». Прийшовши
додому, я розповів батькам те, що сказав мені один з хлопчаків. «Він не розуміє
що каже», – відповів мені батько. Та коли минуло ще кілька тижнів,
а Мейзі так і не з’являлась, я засумнівався. Якраз тоді мої батькі
почали виносити речі з кімнати моєї сестри. Я спитав: «Що це
Ви робите? Ви ж казали, Мейзі скоро повернеться!» На що мати
відповіла мені: «Мейзі більше не повернеться». «Їй там подобається набагато
більше, ніж тут». – «Не правда, я Вам не вірю», сказав я у відповідь. А батько
подивився на мене так, ніби дав зрозуміти – якщо я не поводитимусь краще,
то на мене чекає така ж доля. З тих пір про Мейзі я не мовив більше ні слова.
Джерело

З поезій Річарда Бротіґана

Любовний вірш
Так добре
прокинутися вранці
на самоті,
не маючи потреби говорити
комусь слова кохання,
коли насправді вже й
не кохаєш нікого.
Джерело

Чекання
Здається,
минули роки,
відколи
я зірвав
букет
поцілунків
з її уст
і поставив його
у вазу кольору зорі,
що
в грудях
моїх.

Але
чекання
того
вартувало.

Бо
я
кохав
її.
Джерело

Добрий вірш

Я лягаю спати в Лос Анджелесі
з думкою про тебе.

Кілька хвилин тому у вбиральні
я з любов’ю глянув на свій
прутень.

Від усвідомлення того, що він був
сьогодні у тобі двічі, –
мені стає добре.
Джерело

Відкриття
Пелюстки піхви розкриваються так,
ніби Христофор Колумб
знімає свої черевики.

Що може бути прекраснішим
за ніс корабля,
що торкається нової землі?
Джерело

Давай відправимося у дім нової американської мрії
Є двері, що
мріють звільнитися
зі своїх петель
і витати в небесах,
сповнених досконалості.

Є вікна, що
мріють звільнитися
зі своїх рам
і бігти разом з оленями
через дикі поля.

Є стіни, що
мріють прокрастися
разом із горами
крізь присмеркову
рань світанку.

Є підлога, що
мріє перетворити
усі свої меблі
на квіти та дерева.

Є дахи, що
мріють відправитися
разом із зірками
в ефірну подорож
крізь кола пітьми.
Джерело

АВТОСТОПЕР З ГАЛІЛЕЇ

Автостопер з Галілеї
Частина 1

Бодлер проїжджав
Галілею на своєму
Форді моделі А.
Зупинившись, він
підібрав попутника
на ймення Ісус,
що стояв і годував
хлібом зграю риб.
«Куди прямуєш?» –
спитав Ісус, сідаючи
на переднє
сидіння.
«Куди-небудь, лиш би
подалі з цього світу», –
прогорланив
Бодлер.
«Тоді я поїду з тобою
до Голгофи», –
мовив Ісус.
«У мене там карнавал
і мені не можна
спізнюватись».

Американський готель
Частина 2

Бодлер сидів
на сходах з вином
у старому кварталі Сан-Франциско.
Вино було мільйоннорічної
витримки, ще з часів
динозаврів.
Бодлер і вино
пили Petri Muscatel.
«Хтось завжди мусить бути п’яним», –
мовив Бодлер.
«Я живу в Американському готелі», –
відповіло вино. І я пам’ятаю
динозаврів.
«То будь п’яним вічно», –
сказав Бодлер.

1939
Частина 3

Бодлер любив приходити
до нас в гості дивитися,
як я перемелюю каву.
То було в тридцять дев’ятому,
і ми жили в найбіднішому районі
Такоми.
Моя мати клала кавові зерна в кавничку.
Я був малим і крутив ручку кавниці
так, ніби шарманку,
а Бодлер прикидався мавпочкою,
стрибаючи то тут, то там,
підставляючи
горнятко для монет.

Квітобурґери
Частина 4

Бодлер відкрив
бургер-кафе
у Сан-Франциско,
але у булочки
клав квіти.
Люди приходили
й казали: «Дайте,
будь ласка, бургер,
і покладіть більше
цибулі».
Натомість Бодлер
давав квітобургер,
а люди питали
у нього: «Що це
за бургер-кафе
таке?»

Година Вічності
Частина 5

«Китайці
вміють визначати
годину по
котячих очах», –
сказав Бодлер
і зайшов у ювелірню
на Market Street.
А кілька хвилин
по тому вийшов
з дорогоцінним
каменем у вигляді
Сіамського кота,
якого ніс
на золотому
ланцюжку.

Сальвадор Далі
Частина 6

«Ей, ти їстимеш,
чи не їстимеш
свій суп,
клятий вилупку?» –
загорланив
Жан Дюваль,
вдаривши Бодлера
по спині, коли той
замріяно дивився
у вікно.
Бодлер злякався.
А потім, розреготавшись
як божевільний,
замахав у повітрі
своєю ложкою, ніби
магічною паличкою,
перетворюючи
кімнату спочатку
на картину Сальвадора
Далі, а потім
на картину
Ван Ґога.

Бейсобольний матч
Частина 7

Бодлер пішов
на бейсбольний матч,
купив хот-дог
і запалив люльку
з опіумом.
Нью-йоркські «янкіс»
грали проти
«тигрів» з Детройту.
На четвертій подачі
янгол скоїв самогубство,
стрибнувши
з низької хмари.
Янгол приземлився
на другу базу,
від чого усе поле
тріснуло, мов
велетенське дзеркало.
Матч припинили
через
побоювання.

Божевільня

Частина 8

Бодлер пішов
у божевільню,
переодягнувшись
психіатром.
Пробув там
два місяці, а
коли виходив –
божевільні
полюбили його
так сильно, що
поїхали за ним
через усю
Каліфорнію.
Бодлер
сміявся,
коли натовп
божевільних
терся об
його ногу,
немовби якийсь
дикий кіт.

Кладовище моїх комашок
Частина 9

Коли я був малим,
то мав кладовище
під кущем троянди,
де ховав комашок
і мертвих пташенят.
Я загортав комашок
у фольгу і клав у сірникову коробку,
а пташенят – у шматочки
червоної тканини.
Дійство було дуже скорботне
і я плакав, скидуючи
ложечкою землю
на їхні маленькі могилки.
На похорони часто
приходив Бодлер
і читав на них
маленькі, як тіла
мертвих пташенят,
молитви.

Сан-Франциско
Лютий, 1958

Джерело