Іван Давидков. Похорони листопаду

by Diana

Переклала Юлія Полтавець
Джерело

Під час великої косовиці біля Огости1, де в роки свого дитинства я вперше відчув радість спілкування з незайманою природою, згадалась мені весна 1986 року, коли атомна хмара Чорнобиля, підхоплена вітрами, перетнула степи й кордони та кинула свою трагічну тінь і на нашу країну.
Я знаю той північний куточок України, де біліють квартали Чорнобиля. Я ходив там більш ніж двадцять років тому з Дмитром Білоусом та іншими українськими поетами. Хати тулилися між березами й тополями, по вулицях бігали діти, на околицях перегукувалися птахи, а річка Прип’ять на бистрині змочувала нависле вербове гілля. Ще не було котлованів атомної станції, ще мій друг, художник Іван Литовченко , не розмітив був стіни високих корпусів, щоб писати на них свої фрески, ще вибух не дав вогненних крил намальованим на потрощеній штукатурці чоловікам й не розкидав ще їх у небо, як чорних ангелів.
Почув я про біду однієї пізньої квітневої ночі. Повідомила про неї далека радіостанція. Розповіли про вибух, що зруйнував четвертий блок Чорнобильської атомної електростанції, про смертоносну хмару, яка рушила на північ і проходила через багато країн, про пожежних, що без ніякого захисного одягу піднялися на дах, щоб погасити пожежу, і ввечері падали мертвим від опромінювання. Мене охопила тривога. Я прокинувся рано і пішов через парк шукати газету. Навкруги цвіли яблуні, груші й черешні. Бджоли кружляли над суцвіттями, і губилося їх дзижчання в гулі машин на дорозі. У бензинових вихлопах губився й аромат розквітлого саду, але я з кожним подихом вітру вловлював ці тонкі пахощі, і вони, геть байдужі до трагедії, про яку я почув минулої ночі, ще більше посилювали мою тривогу.
У газетах не було жодних повідомлень про це. Радіо естрадною музикою розважало людей, що збирались на трамвайних зупинках.
Першого травня я дивився по телевізору святкову ходу в Києві. Каштани на Хрещатику вже зацвісти. Під ними йшли святково одягнені люди, грали бандуристи, посеред бульвару вигравали танцюристи в широких синіх і червоних шароварах. Я уявив собі, як зараз гудуть бджоли в білих китицях каштанів (у травні весь Київ як величезний вулик), як діти, пригорнуті до своїх матерів, підносяться над строкатою юрбою – і ненавидів той опівнічний голос, який промовив тривожні новини. «Справді, якщо вибухнув один з блоків електростанції, – міркував собі я, – хто дозволив би цим людям, охопленим веселощами, провадити свій «бенкет під час чуми». Ці мої думки підтвердила й інша подія: у Києві розпочалися міжнародні велосипедні змагання, й учасники, розкинувши своє барвисте вітрило по вулиці, радісно прошипіли спицями коліс і зникли.
Упродовж багатьох років нас переконували, що по далеких нічних радіостанціях можна почути лише брехню, – і я спокійно заснув тієї ночі.
Урешті в газетах з’являються повідомлення. Радіо і телебачення їх повторюють. У четвертому блоці Чорнобильської атомної електростанції справді вибухнула пожежа, але її погасили самовіддані пожежники. Я не пригадую, щоб згадувалося про людські жертви. Отак.
Новинами намагаються нас заспокоїти. У таких випадках повідомлення завжди шкодують наші нерви. Йшли травневі дощі, отруєні атомним пилом, а ми спокійно блукали між лотками на ринках, як це робили щодня, купували салат і редьку (чи могли ми припустити, що вони рясно припорошені радіоактивним йодом, стронцієм і цезієм), збиралися за святковими столами, піднімали тости і не знали, що беремо участь в «бенкеті під час чуми».
А природа знала. Вона мовчала в порожнечі, у якій не відгукнеться птах, не пролетить метелик, не підхопить цвіркун свою пісню, що не вмовкала все літо, і ми, звиклі до цього, тепер почуваємося оглухлими. Сонце припікало крізь низьке марево, небо наче огортав густий пил; парило і було передчуття бурі. Я пішов прогулятися до підніжжя Берковської гори. Мене супроводжував пес – він забіг у високу траву, над якою миготіли тільки його коричневі вуха, і скавулів від радості. Дорога переді мною була встелена мертвими мишами – сірі скручені тільця ніби розкидана квасоля. Колись тут у заростях я бачив достиглу вишню. У небі полум’яніли її великі соковиті плоди, які заманювати зграї дроздів і шпаків, що як град підскакували на гілках. Зараз же було оглушливо тихо, і в блискові однієї лиш спілої вишні я відчув незрозумілу тривогу.
Через кілька днів собака лежав перед дверима з облізлим животом. Шерсть опала після його бігання у посипаній атомним пилом траві й шкіра палала від висипу.
Я повертаюся в ті дні й думаю про нашу поведінку в хвилини лиха. Спочатку ми намагаємося замовчувати подію, допоки це можливо, або підносимо новину як заспокійливі таблетки, щоб не створювати паніки. Але хіба наївне легковір’я у часи, коли нам потрібно бути пильним, робить біду меншою? Чи хіба щасливіші ми будемо, якщо із зав’язаними очима, під супровід музики і підбадьорюючих голосів йтимемо до краю прірви, або якщо із запаленими від зблиску істини очима побачимо, що дорога стелиться в іншому напрямку, і рушимо важкими кроками по її схилах? Страус ховає голову, коли вирує піщана буря, але по його відкритій спині свистить пісок пустелі…

Поки мене мучили ці думки, по телевізору за столом перед мікрофоном розмістився професор, який мав повернути спокій в наші домівки. Його гладко поголене обличчя нагадувало шкіру слимака і блистіло, хоч його й припудрили в гримерці. Він казав, що Чорнобильську трагедію роздувають зловмисно, що у нас нічого не викликає жодної тривоги – ні молоко, ні м’ясо, ні редька чи салат, що купами лежать на наших кухонних столах. Солодко й красномовно говорив цей чоловік, а на екрані зрідка пробігали хвилясті вогники – наче змійки. Я думав, що це були телевізійні перешкоди, але через роки, коли стала відома вся правда про Чорнобильську трагедію, зрозумів, що по екрану пробігали змійки брехні, вилуплені зі слів професора.
Ми дивились на нього, введені в оману. Дивились на нього тисячі дитячих очей, які хотіли упродовж років витримати страшні таємниці мертвого міста біля Прип’яті. Дивились на нього схвильовані й довірливі. А професор не схаменувся ні від їхнього мовчання, ні від майбутнього вироку їм. Він поправляв свою краватку і посміхався.
Один мій приятель з Києва запросив мене в гості. «Я знаю, що ти любиш осінь, – писав він мені. – Я пам’ятаю, як ми прогулювались пожовклими парками біля Дніпра, як листопад витав навколо нас. Зараз я не можу запросити тебе на такі довгі вечірні прогулянки. З листопадом сталася біда, що оточила наше місто з усіх сторін. Кожен золотий листок, що злетів у повітря, переносить смертельний пил стронцію і цезію. Ми копаємо глибокі ями, в які будемо хоронити листопад… Нові братські могили – після тих, що були в роки великого голоду, після ровів поблизу воєнних доріг, заповнених мертвими солдатами, після незліченних, заметених снігом могил в туманних просторах Сибіру. Нові братські могили – для листопаду».
І уявив я свою майбутню прогулянку схилами Києва, де колись до мене долинав дим від паленого листя. Він гірчив – тим приємним осіннім тремтінням, у якому вчувається дух вологи й вигуки пізніх птахів, що летять на південь. Тепер я бачив, як по алеях ходять люди за темним катафалком ночі, у якому лежить листопад. Вони йдуть до нової братської могили, де вороння вже сплело свій вінок.
Листопад ми похоронимо. Але залишиться в нас, непохоронений, важкий спогад. Залишаться мертві пожежники стояти на своїх драбинах, як на п’єдесталах, піднесених у небо. Залишиться, також мертві, і пілоти вертольотів, які поливали саркофаг розлюченого звіра. Багатотонний ковпак щільно притисне полоненого монстра, а він буде дряпати його і гарчати. Залишаться безлюдні села з порожніми обійстями, де походжають півні з облізлим пір’ям і вранці хрипло кукурікають, наче будять самого сатану. Залишаться кровожерливі виводки прип’ятських вовків і чорнобильських осліплих собак, які безчинствують у тій мертвій зоні й змітають усе перед собою. Залишаться і бджоли, що будуть сновигати навесні у квітучих садах біля Прип’яті і заповнювати, крапля за краплею, своїм отруйним медом стільники.
І залишиться той кобзар, мов древній пророк, що пройшов через усі випробування на своїй землі, а тепер сидить на пагорбі й співає:
«Козацька гостра шабля,
– місяця скиба – сіє світло ясне…
Слава твоя, Україно,
не згасне»

Хочеться мені вірити в ці слова, та бачу, як скручуються вони від таємничого подиху пекла.

3 жовтня 1989
—-
1 Огоста – річка на північному заході Болгарії, притока Дунаю.
2 Литовченко Іван Семенович (1921 – 1996) – український художник декоративного та монументального мистецтва, заслужений діяч мистецтв України.