З поезій Аллена Гінзберга

by Diana

Переклав Дмитро Семчишин

Моє печальне я

Френку О’Харі
Іноді, коли в мене червоніють очі,
я підіймаюся на дах будівлі «RCA»
і дивлюся уважно на свій світ, Манхеттен –
будинки, вулиці, де мене тягло на подвиги,
горища, ліжка, неопалювані квартири
– нижче, на П’ятій Авеню, яку я теж маю на увазі, –
машини завбільшки з мурах, маленькі жовті таксі, чоловічки
розміром із шерстинку –
Панорама мостів, схід сонця над механікою Брукліна.
Сонце сідає над Нью-Джерсі, де я народився,
і Патерсоном, де я грався з мурахами, –
мої колишні коханці на П’ятнадцятій вулиці,
мої найліпші коханці з Нижнього Іст-Сайду,
мої колись неймовірні любовні пригоди у Бронксі
так далеко звідси –
стежки перетинаються на цих прихованих вулицях,
моя пісенька кінчається, мої відлучки
та екстаз у Гарлемі –
– сонце освітлює все, чим володію
одним зором звідсіля до горизонту
у моїй останній вічності –
де найсуттєвіше – це вода.

Опечалений,
сідаю у ліфт і спускаюся,
поринувши в роздуми,
а потім іду тротуарами, заглядаючи кожному чоловіку
у дзеркальне скло, обличчя
у пошуках того, хто любить,
і знічено зупиняюся
перед вітриною автосалону,
стою і спокійно роздумую,
машини їдуть кварталами П’ятої Авеню
за спиною в мене,
чекають миті, коли…

Час іти додому, готувати вечерю і слухати
по радіо романтичні новини про війну
… увесь рух завмирає,
і я йду в нескінченній печалі буття,
ніжність тече крізь будинки,
кінчиками пальців я торкаюся обличчя реальності,
а моє лице, слізьми зрошене, відображається у дзеркалі
якогось вікна, під час заходу сонця –
де мені не хочеться
ні льодяників, ні одежі, ні японських
абажурів мислення.

Знітившись від видовища навколо,
Чоловік пробивається вулицею
крізь пакунки, газети,
краватки, гарненькі костюми
до свого жадання.
Чоловік, жінка, що ллються тротуарами,
червоне світло, годинники, що спішать і
рух на узбіччі –
І всі ці вулиці, які
перетинаються, сигналять, витягуються,
по авеню, що обросли висотками, покрилися струпами нетрів,
крізь затори авто й
вереск двигунів
болюче ведуть
за місто, до цього кладовища,
цього спокою
на смертному одрі чи на горі,
яку колись узрів
але ніколи її не досягав і навіть
не думав про це,
де весь Манхеттен, який я побачив, мусить зникнути.
Джерело


Америко

Америко, я віддав тобі все і залишився ні з чим.
Америко, два долари двадцять сім центів 17 січня 1956 року.
Я не витримую тягаря власних думок.
Америко, коли ж ми закінчимо війну людей?
Іди до біса зі своєю атомною бомбою
Мені зле не чіпай мене.
Я не напишу вірша, поки не буду мислити розумно.
Америко, коли ж ти будеш ангельською?
Коли ж ти роздягнешся?
Коли ж ти подивишся на себе крізь могилу?
Коли ж ти станеш достойною мільйона своїх троцькістів?
Америко, чому твої бібліотеки сповнені сліз?
Америко, коли ти надішлеш яйця до Індії?
Мене нудить від твоїх несамовитих запитів.
Коли я зможу зайти у супермаркет і купити те, що мені потрібно, за так?
Америко, врешті саме ти і я досконалі, а не той світ.
Твоя машинерія – це для мене занадто.
Це через тебе я хочу бути святим.
Але ж мусить бути інший шлях вирішення цього непорозуміння.
Берроуз у Танжері, не думаю, що він повернеться, і це віщує зло.
Ти теж зловісна чи це тільки жарт?
Намагаюся дійти до суті.
Відмовляюся від того, щоб зав’язати з одержимістю.
Америко, припини тиснути, бо я відаю, що творю.
Америко, опадає сливовий цвіт.
Я місяцями не читаю газети, щодня кого-небудь
звинувачують
в убивстві.
Америко, я розчулений, коли думаю про «Вобліз»*.
Америко, коли я був малим, я був комуністом, і не шкодую про це.
Я курю марихуану за будь-якої вдалої нагоди.
Я днями сиджу вдома і глипаю на троянди у вбиральні.
Коли я відвідую Китайський квартал, я напиваюся і ніколи ніякого сексу.
Я цілком упевнений, що насувається біда.
Тобі варто було побачити, як я читаю Маркса.
Мій психоаналітик вважає, що я абсолютно правий.
Я не буду молитися.
Я переживаю містичні видіння й космічні вібрації.
Америко, я ще досі тебе не сказав, що ти зробила з дядьком Максом після того, як він приїхав
з Росії.
Я звертаюся до тебе.
Ти дозволиш журналу «Тайм» керувати нашим емоційним життям?
Я перетворююся на маніяка, читаючи «Тайм».
Я щотижня його читаю.
Хтось з його обкладинки пильно дивиться на мене щораз як я крадуся повз кондитерську на розі.
Я читаю його у підвальному поверсі публічної бібліотеки в Берклі.
Він завжди торочить мені про відповідальність. Ділки серйозні.
Кінопродюсери серйозні. Усі серйозні, окрім мене.
Мені спадає на думку, що Америка – це я.
Я знову балакаю до себе.
Азія повстає проти мене.
У мене немає такої можливості, як у китайця.
Краще думатиму про національні ресурси.
Мої національні ресурси – це дві сигарети з травичкою,
мільйони геніталій
нецензурна література, що рухається на швидкості 1400 миль за годину,
і двадцять п’ять тисяч закладів для душевнохворих.
Я нічого не кажу ні про мої тюрми, ні про мільйони пригноблених, що
живуть у
моїх квіткових горщиках під світлом у п’ятсот сонць.
Я закрив публічні будинки у Франції, наступний – Танжер.
Я мрію стати президентом, хоч я і католик.
Америко, як можна написати священну літанію у твоєму дурнуватому тоні?
Продовжу у дусі Генрі Форда: мої строфи такі ж неповторні, як і його
автомобілі, навіть більше – всі вони різної статі.
Америко, я продам тобі строфи за 2500 доларів кожна, 500 доларів знижки за твою стару строфу
Америко, звільни Тома Муні
Америко, врятуй іспанських вірнопідданих
Америко, Сакко і Ванцетті не мусять померти
Америко, я – це хлопці зі Скоттсборо.
Америко, коли мені було сім, мама брала мене на зібрання комуністичного осередку вони
продавали нам нут цілу жменю за квиток, квиток коштує п’ять центів, а промови були безкоштовними, кожен розчулювався, співчував робітникам, це все було настільки щирим, ти навіть уявити не можеш, якою чудовою була партія у 1935 році Скотт Нірінг був поважним старцем реальним меном Мама Блур, вічна жіночність** страйкарів-текстильників довела мене до сліз якось я на власні очі бачив єврейського оратора Ізраїля Ампера. Напевно, усі вони були шпигунами.
Америко, насправді ти не хочеш війни.
Америко, то вони, погані росіяни.
То росіяни, то росіяни, то китайці. То росіяни.
Росія хоче ковтнути нас живцем. Російська міць шалена. Вона хоче
забрати
наші машини з наших гаражів.
То їй кортить загарбати Чикаго. То їй потрібен червоний «Рідерз Дайджест». То їй хочеться наших
автозаводів у себе в Сибіру. І щоб її бюрократія досягала наших автозаправок.
Недобре це. Ух. То вона вчить індіанців читати. То їй потрібні великі чорні негри. Ха. То їй треба змусити нас усіх працювати по шістнадцять годин на день. Допоможіть.
Америко, це цілком серйозно.
Америко, таке враження з’явилося у мене після перегляду телепередач.
Америко, я маю рацію, чи не так?
Краще займуся справою.
Це правда, що я не хочу йти до армії або робити точні деталі на станках
на фабриках, зрештою, я короткозорий і психопатичний.
Америко, плечем педика я налягаю на твоє колесо.
Берклі, 17 січня 1956 року.
—-
* «Вобліз» – «Індустріальні робітники світу», профспілкова організація у США.
** Гінзберг вживає німецьку конструкцію “Ewig-Weibliche”, очевидно натякаючи на Й.-В. Гете («Фауст»): “Das Ewig-Weibliche zieht uns hinan” («Вічна жіночність тягне нас увись»).

Джерело

Сльози
Я плачу весь час.
Я плакав ідучи вулицею, коли вийшов з Воблі Холу* у Сіетлі.
Я плакав, слухаючи Баха.
Я плакав, дивлячись на щасливі квіти на задньому дворі, я плакав над
самотністю дерев середнього віку.

Я відчуваю: щастя існує.
Я оплакував душу свою, я оплакував душу світу.
Душа світу прекрасна.
Бог з’являється задля того, щоб його побачили й оплакали. Переповнюючи слізьми серце Патерсона.
1956
—-
* Воблі Хол – зал зустрічей представників організації «Індустріальні робітники світу».

Джерело

Дні в Нагасакі
Загальна фантазія

Я вийшов з дому і бомба
начинена плутонієм накрила
весь Нижній Іст-Сайд
Жодна будівля не вціліла лише
залізні скелети
спалені бакалії, вибоїни, в які
стікали смердючі води колекторів

Люди вмирали з голоду й плазували
у пустелі
пролетіли марсіанські НЛО з руйнівними
блакитними променями
й висушили всі
води
Обвуглені пальми-амазонки
на сотні миль по обидва боки річки.
Джерело