Бертран Рассел. Про людину сучасних поглядів

by Diana

Переклала Юлія Костюк
Джерело

Наша епоха найбільш провінційна від часів Гомера. І йдеться не про географічну провінційність: жителі містечка N. краще, ніж у будь-який момент минулого, знають, що роблять чи говорять у Лісабоні, Горькому чи Бейждині. Ми провінціали у часовому вимірі: як нові назви заховали традиційні Лісбону, Нижній Новгород і Пекін, так свіжі модні словечка затаюють думки та почуття предків, хоч вони мало чим відрізнялися від наших. Ми бачимо себе на піку інтелектуальності і нізащо не повіримо, що за чудернацьким одягом і пишними фразами минулих часів можуть знайтися люди і думки, досі варті уваги. Якщо в «Гамлета» є хоч якісь шанси бути цікавим сучасному читачу, його слід найперше перекласти мовою Маркса і Фройда чи, що ще доречніше, сумбурним суржиком обох. Кілька років назад я прочитав презирливий відгук на книгу Сантаяни, де есею про Гамлета було винесено вердикт: «застарілий у всіх сенсах, 1908» ― так, наче відтоді було відкрито щось, що автоматично робить усі попередні рецепції Шекспіра недоречними і поверхневими. Щоправда критику не здалося, що його огляд ― «застарілий у всіх сенсах, 1936». Або таки здалося, і він аж надувся від задоволення. Бо писав для моменту, а не на всі віки; наступного року він зможе перейняти новий тренд у переконаннях, яким би той не був, і, без сумніву, сподівається залишатися актуальним, доки працюватиме. Інший ідеал письменника здається людині сучасних поглядів абсурдним і старомодним.
Прагнення бути сучасним, звичайно, нове тільки до певної міри, воно існувало в усі епохи, що називали себе прогресивними. Ренесанс зневажав попередницю-Готику, ХVII і XVIII століття заливали безцінні мозаїки вапном, романтики відчували презирство до часів героїчного вірша. Вісімдесят років тому Вільям Лекі дорікав моїй матері, що вона піддалася тодішній моді і виступала проти полювання на лисиць: «Упевнений, що виїжджаючи на природу, Ви зовсім не переймаєтеся долею лисиць чи сміливістю обстоювання жіночих прав. Проте завжди сприймаєте політику та інтелект як запеклу гонитву і жахливо боїтеся бути недостатньо прогресивною чи освіченою». Та ще ніколи зневага до минулого була настільки сильною, як зараз. Від епохи Відродження до кінця XVIII століття люди захоплювалися римською Античністю, романтики повернули до життя Середньовіччя, моя мати при своїй вірі у поступ дев’ятнадцятого століття зачитувалася Шекспіром та Мільтоном. І тільки після Першої світової стало модно ігнорувати минуле en bloc.
У позиції, що сама лише мода має визначати переконання, є великі переваги. Це робить думки не потрібними, а вершини інтелігентності опиняються під боком у кожного. Не так вже й важко завчити, коли доречно використовувати слова «комплекс», «садизм», «буржуа», «девіація», «лівий», а нічого більше для блискучого письменника чи оратора й не потрібно. Деякі з цих лексем були насичені роздумами своїх авторів, їх, як паперові гроші, можна було обміняти на золото. Але з часом стали нерозмінними для загалу, після знецінення від них залишилися тільки назви. Так ми отримали змогу зневажати жалюгідний інтелектуальний капітал минулих часів.
Людина сучасних поглядів, попри глибоку віру в мудрість своєї епохи, змушена досить скромно оцінювати власні сили. Її найбільша мрія ― першою подумати те, що от-от подумають інші, сказати те, що от-от буде сказано, і відчути те, що от-от стане відчутно; жодного прагнення мислити краще за сусіда, знайти проникливіші слова чи пережити емоцію, яка зараз не в моді, ні, тільки б зовсім трохи випередити інших у часі. Така людина послідовно пригнічує в собі все індивідуальне заради обожнювання стада. Духовно відокремлене життя, яке провадили Коперник, Спіноза чи Мільтон після Реставрації, з точки зору сучасних стандартів не має жодного сенсу. Копернику слід було б почекати з захистом геліоцентричної моделі, доки на неї з’явиться попит, Спінозі ― бути або порядним євреєм, або порядним християнином, Мільтону ― йти в ногу з часом, як вдова Кромвеля, яка просила у Чарльза ІІ пенсію на підставі того, що не погоджувалася з політикою свого чоловіка. Чому б це індивіду проголошувати себе незалежним суддею? Хіба не зрозуміло, що мудрість тече в крові нордичної раси чи, як альтернатива, пролетаріату? Та й зрештою, яка користь з ексцентричної думки, якій ніколи не завоювати покровительства рекламних агентств?
Грошові винагороди і величезна, але ефемерна слава, яку ці агентства уможливлюють, стають спокусою на шляху здібних людей, і проти неї важко встояти. Бути вирваним із натовпу, обожнюваним, постійно з’являтися в пресі і легко заробляти великі гроші ― дуже приємно, і коли все це відкривається для людини, набагато важче робити те, що здається доречним їй самій, ніж підкорити власні судження думці загалу.
До цього веде і безліч інших факторів. Один з них ― блискавичність прогресу, що робить майже неможливою працю, яка не буде витіснена іншими зовсім скоро. Ньютон протримався до Айнштайна, Айнштайна вже сприймають як антикваріат. Малоймовірно, що зараз знайдеться вчений, який сяде за грандіозну працю, тому що очевидно: доки він писатиме її, інші зроблять відкриття, що перетворять його роботу в мотлох ще до появи. Не менш швидко змінюється й емоційне тло світу: війни, кризи і революції змінюють на сцені одна одну. Держава втручається в особисте життя набагато брутальніше, ніж раніше. Спіноза, хоч і був єретиком, міг собі продавати окуляри і медитувати, навіть коли в його країну вторглися чужоземці; якби він жив зараз, то швидше за все був би мобілізований чи кинутий у в’язницю. З цих причин сьогодні потрібна набагато більша сила власних переконань, щоб людина вистояла проти течії свого часу, ніж у будь-який інший період, починаючи з Ренесансу.
У цієї зміни є, проте, і глибинніша причина. Раніше люди бажали служити Богу. Коли Мільтон хотів вправляти свій «талант, який ховати гріх», то відчував, що його душа «приречена служити ним Творцю». Кожен митець з релігійним світоглядом був переконаний, що естетичні оцінки Бога збігаються з його власними, це й була підстава не зважати на смаки публіки, а викладатися на повну, навіть якщо твій стиль вважають старомодним. Вчений у пошуку істини, хоч і йшов проти сучасних йому забобонів, прославляв чудеса Творення і наближав недосконалі людські переконання до гармонії з досконалим Божим знанням. Кожен серйозний трудівник ― митець, філософ чи астроном ― вірив, що, йдучи за власними переконаннями, він служить намірам Бога. Коли з прогресом Просвітництва ця віра почала згасати, все ще залишалися Істина, Добро й Краса. Вищі ідеали досі закладалися в Раю, хоч він втратив свою прописку.
Протягом дев’ятнадцятого століття Істина, Добро й Краса закріпили ненадійність свого існування у поглядах ревних атеїстів. Ця ревність і стала причиною їх загибелі, було надто пізно шукати дім на півдороги. Прагматики пояснили, що Істина ― те, віра в що окуповується. Історики моралі звели Добро до питання племінних звичаїв. Красу митці відкинули в повстанні проти нудотного несмаку епохи філістерів і лютому настрої, коли задоволення виводиться тільки з того, що болить. Так світ омився не тільки від Бога як особи, а й від його суті ― ідеалу, якому людство було повністю віддане, а індивідуальне ― результат грубої й некритичної інтерпретації гучних доктрин ― залишилося без внутрішнього захисту від тиску суспільства.
Кожен протест заходить задалеко, це не оминуло й рух за суб’єктивність, що почався з Лютера й Декарта як обстоювання індивідуума і за внутрішньою логікою вилився в його повне підкорення. Суб’єктивність істини ― поспішна доктрина, вона зовсім не так однозначно виводиться з наявних засновків, як здається; століття звички створюють видимість, що багато речей підпорядковані релігійним поглядам, а це насправді не так. Люди жили в одній ілюзії і, розвінчавши її, втрапили під вплив іншої. Але стару оману не побореш новою. Безсторонність і об’єктивність у думках і почуттях пов’язані з певними традиційними віруваннями історією, а не логікою, і зберегти їх без цих вірувань ― можливо і необхідно. Певний рівень ізоляції у просторі й часі ― невід’ємна передумова незалежності, потрібної для справді важливої праці. Повинно існувати щось важливіше, ніж захоплення одноденного натовпу. Ми страждаємо не від занепаду релігійних переконань, а через втрату самотності.