Ноам Чомскі. Незалежність журналістики

by Diana

Переклав Юрій Паустовський
Джерело

Марку Твену належать відомі слова: “Дякувати Богу, у нашого народу є три надзвичайно цінні речі: свобода слова, свобода совісті й розсудливість, щоб ніколи ними не користуватися”.
У своїй неопублікованій передмові до “Колгоспу тварин”, де йшлося про “літературну цензуру” у вільній Англії, Джордж Орвелл вказав одну з причин цієї розсудливості – це “загальноприйнята негласна угода про те, що деякі факти згадувати просто “не годиться”.
Ця негласна угода нав’язує “приховану цензуру”, що ґрунтується на “панівних переконаннях, масиві уявлень, які апріорі повинні поділяти всі добромисні люди”, і “будь-кому, хто ставить під сумнів ці панівні погляди, рота затикають дуже швидко й без “жодних офіційних заборон”.
Ми постійно бачимо, до чого така розсудливість призводить на практиці у вільних суспільствах. От, наприклад, вторгнення США та Великобританії до Іраку – хрестоматійний приклад агресії без переконливого приводу, визначений у Нюрнберзі як “вищий міжнародний злочин”. Цілком правомірно називати це “дурнуватою війною”, “стратегічним промахом” чи навіть “найбільшим стратегічним промахом у новітній історії американської зовнішньої політики”, як висловлювався президент Обама, чия позиція так припала до душі лібералам. Але “не годиться” називати це своїм іменем – злочином століття, хоча ніхто не стримував би себе в подібних висловлюваннях, якби офіційний ворог дозволив собі злодіяння навіть набагато меншого масштабу.
У панівні ортодоксальні погляди складно вписується й така фігура, як генерал/президент Улісс Грант – він вважав, що не було “війни, підступнішої за ту, яку Сполучені Штати розв’язали проти Мексики”, відібравши території теперішнього південного заходу США й Каліфорнії, і жалкував, що йому свого часу не вистачило “моральної мужності піти”, щоб не стати співучасником цього злочину.
Підпорядкування панівним ортодоксальним поглядам веде до конкретних наслідків . Майже на поверхні лежить ідея про те, що розпочинати слід лише розумні війни, які не є промахами, які досягають своїх цілей – за визначенням правильні й справедливі згідно з панівними ортодоксальними переконаннями, навіть якщо в реальності це “війни підступні”, особливо тяжкі злочини. Прикладів так багато, що їх не варто й перераховувати. А в деяких випадках – коли йдеться, скажімо, про злочин століття – у добропорядних колах навіть виключення знайти практично неможливо.
Підпорядкування панівним поглядам саме собою передбачає й прийняття демонізації офіційних ворогів. Ось вам майже випадковий приклад, узятий із номеру “Нью-Йорк Таймс”, що зараз просто підвернувся мені під руку: досить компетентний економічний журналіст попереджає читача про популізм Уго Чавеса, який після перемоги на виборах у кінці дев’яностих “боровся з усіма демократичними інститутами, що ставали на його шляху”.
Насправді ж це уряд США за цілковитої підтримки “Нью-Йорк Таймс” сам (щонайменше) повністю підтримував військовий переворот, у ході якого було скинуто уряд Чавеса – ненадовго, доки народне повстання не повернуло все на свої місця. Що ж до Чавеса, то, хто б і що про нього не думав, він переміг на повторних виборах, які міжнародні спостерігачі визнали вільними й справедливими; серед тих спостерігачів були й представники фонду Картера, засновник якого, екс-президент США Джиммі Картер, запевнив: “Після 92 виборів, на яких ми були присутні, я можу сказати, що виборчий процес у Венесуелі найкращий у світі”. Під керівництвом Чавеса Венесуела регулярно отримувала високі рейтинги в міжнародних опитуваннях щодо народної підтримки уряду й демократії (за даними чилійської організації “Latinobarómetro”).
За роки Чавеса при владі проблеми з демократією, безперечно, були – наприклад, репресії телеканалу “RCTV”, що викликали величезний осуд і резонанс. Тоді я теж приєднався до невдоволених, погодившись, що у вільному суспільстві такі речі неприпустимі. Але якби якийсь телеканал у Штатах підтримав військовий переворот, як це зробив “RCTV” у Венесуелі, то жодних репресій через кілька років ніхто б не вчиняв, бо й самого каналу до того часу вже б не існувало: керівництво сиділо б у в’язниці, якби, звісно, взагалі лишилося живим. Та ортодоксія легко долає голі факти.
Відсутність доступу до відповідної інформації також призводить до певних наслідків. Можливо, американцям варто було б знати: опитування від провідних агентств дослідження суспільної думки виявили, що через десять років після злочину століття в очах світової спільноти саме Сполучені Штати становили найбільшу загрозу миру в усьому світі – жоден конкурент навіть не наблизився; а Іран, який отримав аналогічний титул в рейтингу від США, навіть не претендував на перемогу. Можливо, замість того, щоб приховувати це, преса мала б виконати свій обов’язок і привернути увагу громадськості до такої інформації, додавши хоч якісь міркування про те, що все це значить і які уроки дає для політики уряду. Знову ж таки, невиконання службових обов’язків призводить до конкретних наслідків.
Подібні приклади, а їх є більш ніж достатньо, уже доволі серйозні, але є й інші, набагато важливіші. Розглянемо виборчу кампанію 2016 року в наймогутнішій країні за всю світову історію. Події висвітлювались дуже детально і показово. Кандидатам вдавалось майже цілковито уникати негативних моментів, і в ЗМІ проблемні питання теж здебільшого замовчувалися відповідно до журналістського принципу: “об’єктивність” – це повідомляти про те, що сильні світу цього роблять і кажуть, а не про те, що вони ігнорують. Цей принцип зберігається навіть коли під загрозою опиняється доля всього людства – а так і є: йдеться і про зростання небезпеки ядерної війни, і про загрозу страшної екологічної катастрофи.
Ця недбалість досягла апофеозу 8 листопада – воістину історичного дня. У той день Дональд Трамп святкував дві перемоги. Менш важливу було з неймовірним розмахом висвітлено в ЗМІ – це була його перемога на виборах, де він отримав майже на три мільйони голосів менше, ніж суперник (дякувати регресивності американської виборчої системи). А набагато важливіша перемога залишилась майже непоміченою – перемога Трампа в Марракеші, Марокко, де близько 200 держав провели зустріч, щоб внести серйозні зміни до Паризької угоди по клімату річної давності. 8 листопада переговори було припинено. Учасникам конференції лишалося тільки намагатися вберегти хоч якусь надію на світле майбутнє при тому, що США не просто залишили зустріч, а й приклали чималих зусиль, щоб саботувати її, різко збільшивши обсяг використання горючих копалин, порушивши домовленості й не дотримавши обіцянки про допомогу країнам, що розвиваються, з переходом на поновлювані джерела енергії.
У найважливішій перемозі Трампа на карту було поставлено перспективи організованого людського життя в усіх його проявах. А висвітлення в ЗМІ було практично нульове – от вам і поняття “об’єктивність”, визначене методами роботи й доктринами влади.
Справжня незалежна журналістика не підкоряється владі. Вона відкидає ортодоксію й ставить під сумнів те, що “всі добромисні люди повинні поділяти апріорі”, зриває завісу прихованої цензури, виносить на загал інформацію й весь спектр позицій та ідей, без яких осмислена участь у соціальному й політичному житті просто неможлива, а також, окрім цього, надає платформу для входження людей у дискусії й обговорення проблем, що їх турбують. І саме так журналістика виконує свою функцію як основа справжнього вільного й демократичного суспільства.