З поезій Катулла

by Diana

Переклала Зоя Бідило

Від перекладачки:
Древньоримського поета Гая Валерія Катулла (87 — близько 54 рр. до н. е.) Європа відкрила у ХІІІ столітті, коли в бібліотеці одного з монастирів Верони був знайдений список його віршів. У червні 1930 року німецький композитор Карл Орф побував в Італії поблизу Верони на розвалинах давньоримської купальні „Грот Катулла” на озері Гарда. За словами Орфа, його вразила пейзажна листівка з “короткими, ніби вирізьбленими на камені” рядками:
Odi et amo. Quare id faciam fortasse requiris.
Nescio, sed fieri sentio et excrucior.
З 1930 до 1943 року композитор працював над кантатою “Catulli Carmina” (“Пісні Катулла”), яка стали частиною триптиха “Тріумфи” (“Carmina Burana”, “Catulli Carmina”, “Тріумф Афродіти”).
Переклад частини поезій Катулла зроблено під враженням від кантати-балету “Catulli Carmina”.
Їх подано в тій послідовності, в якій вони виконуються, решта – в загальноприйнятому порядку.
Тексти для перекладу взяті з латинської бібліотеки.

* * *
LXXXV. Ненавиджу й кохаю
Ненавиджу й кохаю. Хіба таке можливо? – ти запитаєш.
Не знаю, та розумію, це сталось зі мною, і я страждаю.

LXXXV. Odi et amo
Odi et amo. Quare id faciam fortasse requiris.
Nescio, sed fieri sentio et excrucior.

V. До Лесбії
Живемо, Лесбіє моя, й кохаємо,
сварливих стариганів пересуди
вважаємо не вартими ні асса.[1]
Вмирати й оживати здатне сонце:
для нас же вслід за нетривалим світлом
приходить вічний морок і тільки сон.
Дай тисячу цілунків, потім сотню,
потім ще тисячу, потім ще сотню,
вслід без зупинки знов тисячу, знов сто.
Вслід безліч тисяч звершимо старанно,
зіб’ємося з рахунку, хай не знає
хто-небудь кислоокий і не заздрить,
що може бути стільки поцілунків.
[1] асс – дрібна бронзова монета у Древньому Римі

V. ad Lesbiam
Vivamus mea Lesbia, atque amemus,
rumoresque senum severiorum
omnes unius aestimemus assis!
soles occidere et redire possunt:
nobis cum semel occidit brevis lux,
nox est perpetua una dormienda.
da mi basia mille, deinde centum,
dein mille altera, dein secunda centum,
deinde usque altera mille, deinde centum.
dein, cum milia multa fecerimus,
conturbabimus illa, ne sciamus,
aut ne quis malus inuidere possit,
cum tantum sciat esse basiorum.

LI. До Лесбії
Той мені здається богові рівним,[1]
той можливо навіть за богів вищий,
хто сидить з тобою часто віч-на-віч
чує і бачить,
як смієшся солодко, а я бідний,
бо з тобою дійсно втратив свій розум,
Лесбіє, коли на тебе дивлюся
<мій язик терпне;>[2]
в горлі застряють слова, ніжний пломінь
у суглоби ллється, громом у вухах
дзвонить вітер і засліплює очі
сяюча пітьма.
Тягарем, Катулле, стало безділля: [3]
безділля розпалює в тобі пломінь:
безділля віддавна згубне для щастя
царів і столиць.
– – – –
[1] Цей найвідоміший вірш Катулла є вільним перекладом вірша грецької поетеси Сапфо ХХХІ. “Здається, рівний з богами у щасті”, написаного на заміжжя її учениці. Згідно з римською традицією, Клодія, кохана Катулла, у віршах одержала співзвучне зі своїм іменем ім’я Лесбія – за назвою острова Лесбос, на якому жила Сапфо (ймовірно 630 до н.е.-570 до н.е).
[2] цей рядок не зберігся, його відтворено за відповідним рядком Сапфо.
[3] Остання строфа з вірша Сапфо у Катулла відсутня. Покірність коханню, смерть через кохання у римлян вважалися не гідними чоловіка, а більш властивими жінці. Відчувати як жінка принизливо для чоловіка, тому Катулл відмовляється говорити про смерть від нерозділеного кохання, і замість покірності стражданням дорікає собі за марнування часу на безділля.

Сапфо ХХХІ
Здається, рівний з богами у щасті
чоловік, який може близько-близько
сидіти перед тобою і часто
чути твій голос
і чарівний сміх. Від цього у мене
перестає відразу битись серце,
ледь тебе побачу й не маю сили
сказати слово.
Відразу німіє язик, по шкірі
легкий вогонь пробігає, дивляться
й нічого не бачать очі, у вухах
не змовкає дзвін.
Потім мене мов обсипає жаром,
в руках тремтіння, я зеленішою
стаю за трави, здається я ось-ось
з життям розстанусь.
Але терпи, терпи: бо вже все зайшло
надто далеко.

LI. ad Lesbiam
Ille mi par esse deo videtur,
ille, si fas est, superare divos,
qui sedens adversus identidem te
spectat et audit
dulce ridentem, misero quod omnes
eripit sensus mihi: nam simul te,
Lesbia, aspexi, nihil est super mi

lingua sed torpet, tenuis sub artus
flamma demanat, sonitu suopte
tintinant aures, gemina teguntur
lumina nocte.
otium, Catulle, tibi molestum est:
otio exsultas nimiumque gestis:
otium et reges prius et beatas
perdidit urbes.

LVIII. До Марка Целія Руфа
Целію, Лесбія наша [1], Лесбія та,
та Лесбія, яку Катулл єдину
кохав більше за себе і всіх рідних,
на перехрестях і по закапелках
ловить [2] нащадків шляхетного Рема.
– – – –
[1] друг Катулла Марк Целій Руф став коханцем “нашої” Лесбії
[2] в тексті вжито слово “glubit” – роздягає, оббирає, так Катулл делікатно назвав спосіб заробляння грошей Лесбією

LVIII. ad Marcum Caelium Rufum
Caeli, Lesbia nostra, Lesbia illa,
illa Lesbia, quam Catullus unam
plus quam se atque suos amauit omnes,
nunc in quadruuiis et angiportis
glubit magnanimis Remi nepotes.

LXX. Клятва нічого не варта, якою клялася кохана
Клятва нічого не варта, якою клялася кохана,
бути моєю, хоча б покохав сам Юпітер.
Що обіцяє закохана жінка своєму коханцю,
слід записати в потоці води чи повітря.

LXX. Nulli se dicit mulier mea nubere malle
Nulli se dicit mulier mea nubere malle
quam mihi, non si se Iuppiter ipse petat.
dicit: sed mulier cupido quod dicit amanti,
in uento et rapida scribere oportet aqua.

CIX. До Лесбії
Радісне, щастя моє, обіцяєш кохання,
буде незмінно воно поміж нами завжди.
Боги могутні, обіцянкам збутись дозвольте,
щирим словам, за якими надія прийшла,
хай на майбутній життєвій дорозі зі мною
буде священна угода про дружбу навік.

CIX. ad Lesbiam
Iucundum, mea uita, mihi proponis amorem
hunc nostrum inter nos perpetuumque fore.
di magni, facite ut uere promittere possit,
atque id sincere dicat et ex animo,
ut liceat nobis tota perducere uita
aeternum hoc sanctae foedus amicitiae.

LXXIII. Закінчуй чекати від когось якоїсь подяки
Закінчуй чекати від когось якоїсь подяки,
або уявляти себе у думках доброчинним.
Повсюди невдячність, ні в кому не знайдеш підтримки
без зиску, о ні, навпаки, лиш виснажну відразу;
ніхто не вражав мене тяжко й безжально настільки,
як той, кого я називав своїм другом єдиним.

LXXIII. Desine de quoquam quisquam bene velle mereri
Desine de quoquam quisquam bene velle mereri,
aut aliquem fieri posse putare pium.
omnia sunt ingrata, nihil fecisse benigne
prodest, immo etiam taedet obestque magis;
ut mihi, quem nemo grauius nec acerbius urget,
quam modo qui me unum atque unicum amicum habuit.

XXXII. До Іпситілли
Благаю, моя втіхо, Іпситілло [1],
моя чарівність, моя насолодо,
дозволь мені опівдні завітати,
якщо готова на таку люб’язність,
хай інший не запре на засув двері,
сама нікуди раптом не завійся,
а залишайся вдома і готуйся,
дев’ять [2] разів сплетемося в обіймах.
Якщо ти згодна, клич мене пошвидше:
я пообідав і лежу на спині,
туніку[3] й паллій [4] протикає фалос.
– – – –
[1] Іпситілла – невідома гетера, її грецьке ім’я переінакшене на римський лад.
[2] дев’ять – магічне число у древніх римлян
[3] туніка – сорочка до колін зі зшитого з боків льняного полотна з отворами для рук, прикрашена вишивкою або тканою каймою іншого кольору.
[4] Паллій – виготовлений з льону або шерсті верхній чоловічий одяг у Древньому Римі і Греції. Одягали чоловіки, які наслідували грецьку культуру.

XXXII. ad Ipsitillam
Amabo, mea dulcis Ipsitilla,
meae deliciae, mei lepores,
iube ad te ueniam meridiatum.
et si iusseris, illud adiuuato,
ne quis liminis obseret tabellam,
neu tibi lubeat foras abire,
sed domi maneas paresque nobis
nouem continuas fututiones.
uerum si quid ages statim iubeto:
nam pransus iaceo et satur supinus
pertundo tunicamque palliumque.

XLI. До Амеани
Ця дівка-потаскуха Амеана
від мене вимагала десять тисяч,
та сама дівка, що з потворним носом,
коханка марнотратника з Формії [1].
Нехай рідня, яка про дівку дбає,
до неї друзів-лікарів покличе:
їй в дзеркало дивитися не звично,
тому фантазії собі малює.
[1] Марнотратник з Формії, можливо, Мамурра, улюбленець Цезаря, проти якого направлені кілька їдких епіграм Катулла. Формія – місто неподалік від Риму, відоме з V ст.до н.е. 7 грудня 43 р. до н. е. тут був убитий Марк Туллій Цицерон.

XLI. ad Ameanam
Ameana puella defututa
tota milia me decem poposcit,
ista turpiculo puella naso,
decoctoris amica Formiani.
propinqui, quibus est puella curae,
amicos medicosque conuocate:
non est sana puella, nec rogare
qualis sit solet aes imaginosum.

VIII. До себе
Сумний Катулле, не втрачай в журбі розум,
змирися з тим, що назавжди її втратив.
Колись для тебе сяяло ясне сонце,
була твоєю посеред дівчат краща,
кохав її, як не кохав ніхто жодну.
За нею вслід веселі затівав ігри,
яких хотів ти і вона була згодна.
Тоді для тебе сяяло ясне сонце.
вона зреклася: то й тобі бажать годі.
не повернеш минуле, не живи горем,
а непохитно зберігай твердий розум.
прощай, кохана, вирішив Катулл твердо,
не слід чинити всупереч твоїй волі.
З ким ти, нещасна, зможеш мовити слово.
Зрадливій горе! випаде яка доля?
З ким зараз ти? Цінує хто твою вроду?
Кого кохаєш? Ввіп’єшся в чиї губи?
А ти, Катулле, будь твердим і незрушним.

VIII. ad se ipsum
Miser Catulle, desinas ineptire,
et quod vides perisse perditum ducas.
fulsere quondam candidi tibi soles,
cum ventitabas quo puella ducebat
amata nobis quantum amabitur nulla.
ibi illa multa tum iocosa fiebant,
quae tu volebas nec puella nolebat.
fulsere vere candidi tibi soles.
nunc iam illa non vult: tu quoque, impotens,
nec quae fugit sectare, nec miser vive,
sed obstinata mente perfer, obdura.
vale, puella. iam Catullus obdurat,
nec te requiret nec rogabit invitam:
at tu dolebis, cum rogaberis nulla.
scelesta, vae te! quae tibi manet vita?
quis nunc te adibit? cui videberis bella?
quem nunc amabis? cuius esse diceris?
quem basiabis? cui labella mordebis?
at tu, Catulle, destinatus obdura.

LXXXVII. До Лесбії
Жодна з жінок не могла зватись настільки коханою
щиро, наскільки мою Лесбію щиро кохав.
Вірності стільки ніколи жодна кохана не мала,
скільки вмістилось її в дрібці кохання мого.

LXXXVII. ad Lesbiam
Nulla potest mulier tantum se dicere amatam
uere, quantum a me Lesbia amata mea es.
nulla fides nullo fuit umquam in foedere tanta,
quanta in amore tuo ex parte reperta mea est.

LXXV. До Лесбії
В тому, що розум я втратив, ти, моя Лесбіє, винна,
марні старання були зовсім забути тебе.
щастя тобі не бажаю, хай би найкращою стала,
що б не робила мені, я розлюбити не зміг.

LXXV. ad Lesbiam
huc est mens deducta tua mea Lesbia culpa
atque ita se officio perdidit ipsa suo
ut iam nec bene uelle queat tibi si optima fias.
nec desistere amare, omnia si facias.

* * *
III. Оплакування горобця Лесбії
Зажуріться, Венера й Купідони,
зажуріться усі чутливі люди.
Горобець помер у любої моєї [1],
горобець, моєї милої коханої.
він для неї був милішим за очі:
він для неї був солодшим від меду,
він вважав мою кохану за матір.
Він не буде сідати на коліна,
він не буде туди-сюди стрибати,
він цвірінькав лиш своїй господині.
Зараз йде він дорогою сумною
в місце, звідки ніхто не повертався.
Як жахливо піти в пітьму суцільну,
в Орк [2], який все прекрасне поглинає:
в мене вкрав він горобця найкращого.
О злий рок! Жаль маленьку бідну пташку,
через тебе заплакана кохана,
в неї очі припухлі і червоні.
– – – –
[1] оплакування горобця Лесбії породило велику кількість наслідувань, яким поклав початок Овідій, оплакавши смерть папуги Корінни
[2] Орк – у римській міфології бог смерті, правитель мертвих, який доставляє тіні людей у підземне царство. Також Орком називали і саме царство мертвих

III. fletus passeris Lesbiae
Lugete, o Veneres Cupidinesque,
et quantum est hominum uenustiorum.
passer mortuus est meae puellae,
passer, deliciae meae puellae.
quem plus illa oculis suis amabat:
nam mellitus erat suamque norat
ipsam tam bene quam puella matrem.
nec sese a gremio illius mouebat,
sed circumsiliens modo huc modo illuc
ad solam dominam usque pipilabat.
qui nunc it per iter tenebricosum
illuc, unde negant redire quenquam.
at uobis male sit, malae tenebrae
Orci, quae omnia bella deuoratis:
tam bellum mihi passerem abstulistis.
uae factum male! uae miselle passer,
tua nunc opera meae puellae
flendo turgiduli rubent ocelli.

XXII. До Вара
Ми добре знаємо цього Суффена [1], Варе [2],
приємний чоловік, освічений, дотепний,
до того ж старанно й давно складає вірші.
Їх мабуть тисяча, чи десять тисяч, безліч
ним створених й не на якомусь палімпсесті [3]
записаних: папірус царський [4], нова шишка [5],
з червоного пергаменту обложка книги,
розкреслена свинцем і пемзою відтерта.
Але при читанні розумний і дотепний
Суффен козиним пастухом чи землекопом
здається раптом: він такий несхожий, дивний.
Що думаєш про це? Чому дотепник знаний,
який повсюди за розумника вважався,
дурним незграбним селюком стає відразу,
коли торкається поезії, при цьому
щасливий він завжди, коли поеми пише:
настільки гордий, що дивується на себе.
Звичайно кожен помилявся, та не кожен
такий, що здатен бачити в собі Суффена.
Насправді нам властиво всім себе дурити;
не бачимо торбину в себе за плечима [6].
– – – –
[1] Вар – Публій Алфен Вар з Кремони, поет з кола езотериків і критик, друг Катулла, Вергілія і Горація, оплаканий Горацієм в оді 1.24
[2] Суффен – маловідомий поет, до нашого часу не дожив жоден його рядок
[3] палімпсест – пергамент, з якого вичищений попередній текст. Використовувався для чорновиків.
[4] папірус царський – сорт папіруса шириною близько 25 см, який використовували для виготовлення особливо цінних книг, зокрема, релігійних, тому його ще назвали ієратичним папірусом. Виготовлявся з серцевини стебла папіруса, був світлим і тонким, тому на ньому писали лише з однієї сторони. Пізніше цей сорт отримав назву „августівький” на честь імператора Августа Октавіана.
[5] шишка – виступаюча назовні голівка палиці, на яку намотувався книжковий свиток
[6] посилання на перекладену Федром байку Езопа:
Федр. IV.10. Про недоліки людей
Нам кожному дає Юпітер дві торбини:
постійно складати недоліки: за плечима свої,
чужі на грудях тягарем висять.
Тому ми власні недоліки не бачимо;
і одночасно чітко рахуємо чужі.

PHAEDRVS IV.X. De Vitiis Hominum
Peras imposuit Iuppiter nobis duas:
propriis repletam uitiis post tergum dedit,
alienis ante pectus suspendit grauem.
Hac re uidere nostra mala non possumus;
alii simul delinquunt, censores sumus.

XXII. ad Varum
Suffenus iste, Vare, quem probe nosti,
homo est venustus et dicax et urbanus,
idemque longe plurimos facit versus.
puto esse ego illi milia aut decem aut plura
perscripta, nec sic ut fit in palimpsesto
relata: cartae regiae, novi libri,
novi umbilici, lora rubra membranae,
derecta plumbo et pumice omnia aequata.
haec cum legas tu, bellus ille et urbanus
Suffenus unus caprimulgus aut fossor
rursus videtur: tantum abhorret ac mutat.
hoc quid putemus esse? qui modo scurra
aut si quid hac re scitius videbatur,
idem infaceto est infacetior rure,
simul poemata attigit, neque idem umquam
aeque est beatus ac poema cum scribit:
tam gaudet in se tamque se ipse miratur.
nimirum idem omnes fallimur, neque est quisquam
quem non in aliqua re videre Suffenum
possis. suus cuique attributus est error;
sed non videmus manticae quod in tergo est.

XXVII. Слуга відданий вина із Фалерна

Слуга відданий [1] вина із Фалерна [2],
мені чашу подавай найгіркішу,
за бенкетним законом Постумії [3],
захмелілої хмільним виноградом.
Тебе винести слід, водо джерельна,
вину згублива, і геть відіслати
до святенників: тут істинний Бахус [4]
– – – –
[1] vetuli puer – дослівно “старий хлопчик”, усталене звернення до рабів-слуг будь-якого віку, яке не має аналогу в українській мові.
[2] вино із Фалерна – вино янтарного кольору, найдорожче і настільки міцне, що горіло. Найкращим вважалося вино, витримане п’ятнадцять – двадцять років. Нерозбавлене вино мало гіркий присмак. Вперше частував публіку цим вином Юлій Цезар у 60 р.до н.е. з нагоди тріумфу над Іспанією. Після цього фалернське вино стало популярним у римлян. Секрет його виготовлення втрачений.
[3] Постумія – можливо, дочка Авла Постумія Альбіна, консула 99 р. до н.е., дружина Сервія Сульпіція Руфа. Можливо, була коханкою Цезаря і Помпіна. За римською традицією на бенкет обирався розпорядник бенкету. Він встановлював кількість амфор вина, яке подавалося бенкетуючим, пропорції розбавлення його водою і порядок подачі бенкетуючим чаші з вином. Катулл називає Постумію розпорядницею бенкету, що характеризує її як жінку вільної поведінки, оскільки вважалося неприпустимим для доброчесної жінки пити вино.
[4]Бахус – тут Катулл називає бога виноробства Фіоніанусом. Він мав різні імена: у греків – Діоніс, у римлян – Вакх, Бахус, Лібер. За однією з легенд Діоніс був сином німфи Фіони і фівинського царя Ніса, який його виховав. Ім’я Thyonianus (син Фіони) – синонім вина, як сивина – синонім старості.

XXVII. Minister vetuli puer Falerni

Minister vetuli puer Falerni
inger mi calices amariores,
ut lex Postumiae iubet magistrae
ebriosa acina ebriosioris.
at vos quo lubet hinc abite, lymphae,
uini pernicies, et ad seueros
migrate. hic merus est Thyonianus.

XXXVIII. До Корніфіца
Біда, Корніфіце [1], з твоїм Катуллом
біда, клянуся, і велика мука [2],
щодня і щогодини більша й більша.
Чи ти б не міг принаймі щиросердно
підтримати, сказати добре слово?
Тобі докора. Що за друг у мене?
Утішну мову хочеться почути,
журливішу за сльози Сімоніда [3].
– – – –
[1] Корніфіц – поет з кола неотериків, до якого належали Катулл, Кальв, Тіцид, Меммій і Цінна, перераховані Овідієм в „Скорботних елегіях”. Загинув у 411 році до н.е. у громадянській війні на боці Сенату проти Октавіана й Антонія.
[2]Катулл помер від сухот у віці близько тридцяти років
[3] Сімонід Кеоський (556 – 469 рр. до н.е) – древньогрецький ліричний поет. Писав поминальні елегії, епітафії, гімни, діфірамби. Саме йому спартанці доручили увічнити пам’ять воїнів, загиблих при Фермопілах. Йому належить вислів “поезія — це живопис у слові, а живопис — німа поезія”.

XXXVIII. ad Cornificium
Malest, Cornifici, tuo Catullo
malest, me hercule, et laboriose,
et magis magis in dies et horas.
quem tu, quod minimum facillimumque est,
qua solatus es allocutione?
irascor tibi. sic meos amores?
paulum quid lubet allocutionis,
maestius lacrimis Simonideis.

LX. Чи в горах лівійських тебе породила левиця
Чи в горах лівійських тебе породила левиця,
чи Сцилла [1] гавкуча утробою вивергла з піхви,
що в тебе настільки черства і спотворена совість,
так навіть недавнє благальне звертання до тебе [2]
мовчанням зневажило серце надмірно жорстоке?
– – – –
[1] Сцилла – потвора яка жила в скелі Сцилла і неперервно гавкала й вила. Мала вона дванадцять рук і шість голів з трьома рядами зубів у пащах. Одіссей між виром Харибди, де загинули б усі, і Сциллою, яка могла одночасно вхопити лише шістьох, обрав Сциллу. Втративши шістьох товаришів, він зміг продовжити плавання далі.
[2] благальне звертання – цей вірш можливо адресований Корніфіцу (XXXVIII).

LX Num te leaena montibus Libystinis
Num te leaena montibus Libystinis
aut Scylla latrans infima inguinum parte
tam mente dura procreauit ac taetra,
ut supplicis uocem in nouissimo casu
contemptam haberes, a nimis fero corde?