Теодор Далрімпл. Що невтямки нео-атеїстам

by Diana

Шкодувати про існування релігії означає шкодувати про існування Західної цивілізації

 

Переклала Христина Медвідь

Джерело

У 1880-х рр. член Британського Парламенту, який першим публічно проголосив себе атеїстом, Чарльз Бредлоу, мав за звичай приходити на відкриті засідання, виймати із кишені годинника й демонстративно кидати Богу виклик, пропонуючи протягом 60 секунд забрати в нього життя. Бог же вичікував більш сприятливого моменту, хоча врешті таки відкликнувся на прохання Бредлоу. Атеїста дещо пізніших часів, Бертрана Рассела, якось запитали, що б він робив, якби виявилося, що його погляди були помилковими, і на «тому» світі він несподівано зустрів свого Творця. Він зажадав би від Бога пояснення, відповів Рассел у пихатому запалі своєї педантичності, чому той не зробив докази свого існування більш очевидними й неспростовними. А Жан-Поль Сартр видав пам’ятну репліку: «Бог не існує – падлюка!»
Цей чудовий Сартрів вибух розчарованої люті свідчить про те, що позбутися ідеї Бога не так легко, як можна було б подумати. (Мабуть, зараз саме час повідомити, що сам я невіруючий). Щонайменше, репліка Сартра передбачає, що існування Бога вирішило б певну проблему – глибинну проблему, власне: визначення граничної мети людського існування. Мало хто з нас, особливо стаючи старшим, цілком спокійно сприймає ідею, що життя є переповненим галасу і пристрасті, але цілковито позбавленим сенсу. Скільки б філософи не запевняли нас, що боятися смерті нелогічно, і що, в найгіршому випадку, боятися варто лише самого процесу вмирання, люди все рівно бояться смерті не менше, ніж раніше. Схожим чином, скільки б філософи не повторювали, що надання життю сенсу є завданням виключно нас самих і нікого іншого, ми продовжуємо шукати божественного задуму, який є невідділимим від самого існування, незалежним від нашої власної волі. Сказати нам, що ми не повинні відчувати цього прагнення, це майже те ж саме, що сказати комусь, хто переживає перший спалах закоханості, що об’єкт його прихильності його не вартує. Міркування серця розумом не збагнути.
Звісно, люди – тобто, деякі люди – заперечують цю істину ще з часів Просвітництва, і намагаються винайти спосіб життя, який мав би виключно раціональну основу. Я аж ніяк не виступаю проти раціональності, але подібні намагання перетворюють людей, у кращому випадку, на Ґредґрайнда, а в гіршому – на Сталіна. Раціональність ніколи не може бути абсолютним монархом у царині людського розуму та моральності.

Тим не менше, пошук непогрішного провідного світоча раціональності, незатьмареного людською пристрастю чи метафізичними принципами, що виходять за межі усіх можливих свідчень, продовжується; і нещодавно, завдяки епідемічному поширенню книг, було заявлено про успіх, принаймні цей успіх полягає у поразці непримиримого ворога раціональності, а саме релігії. Філософи Деніел Деннет, Е.К. Ґрейлінг, Мішель Онфре та Сем Гарріс, біолог Річард Докінз та критик-журналіст Крістофер Гітченс – усі вони є авторами книг, в яких різко засуджується релігія та всі її твори. Очевидно, припливи є й відливи в ділах, якщо не людських, то принаймні авторських .
Цікаво, що часто автори цих книг, здається, вірять, ніби проголошують щось новаторське й сміливе. Вони уявляють себе в подобі безстрашного сера Річарда Бертона, який у 1853 р., видавши себе за мусульманського торговця, пішов до Мекки, і пізніше описав свій небувалий подвиг у книзі. Читачі, схоже, з ними погоджуються, адже нео-атеїстичні книги розпродуються сотнями тисяч. І все ж, за винятком, можливо, Деннета, вони не висувають жодного аргументу, до якого я, сільський атеїст, не зміг би додуматися сам, перш ніж мені виповнилося чотирнадцять (онтологічний аргумент св. Ансельма на користь існування Бога становив для мене найбільшу трудність, але я серйозно сприйняв теорію Юма щодо слабкості телеологічного аргументу).
Вперше я засумнівався в існуванні Бога, коли мені було дев’ять років. Остаточно втратив віру під час шкільних зборів. Нам дали зрозуміти, що якщо ми розплющимо очі під час молитви, то Бог покине наш актовий зал. Я схотів перевірити цю гіпотезу. Звісно, якщо я раптово відкрию очі, то встигну побачити, як Бог тікає? Все, що я побачив натомість – це наш директор, містер Клінтон, який читав молитву, заплющивши одне око, але привідкривши інше, щоб пильно оглядати дітей внизу, вишукуючи порушників. Я швидко зметикував, що містер Клінтон не вірив у свої власні запевнення про потребу тримати очі заплющеними. А якщо він сам не вірує, то чому це я повинен вірити в його Бога? З таких ось нелогічних раптових поривань і походять наші переконання, які згодом дисциплінуються (за умови, що ми здобуваємо належну освіту) витонченою раціоналізацією.

«Розвіювання чарів» Деннета є найменш злостивою із нео-атеїстичних книг, але вельми зверхньо-поблажливою до всіх релігійних людей. Деннет стверджує, ніби релігію можна пояснити з точки зору еволюції – наприклад, вродженою схильністю людини, яка свого часу була цінною для виживання в африканських саванах, приписувати загрозливим явищам одухотворений чинник.
Деннет вважає, що довівши біологічне походження віри в Бога, він продемонструє її ірраціональність, розвіє чари. Але, звісно, невід’ємною умовою цього аргументу є те, що всі можливі людські вірування, у тому числі віра в еволюцію, повинні пояснюватися точно таким самим чином; а то ж навіщо для такого підходу виокремлювати релігію? Або ми випробовуємо ідеї на користь певних аргументів, незалежно від їхнього походження, визнаючи, таким чином, аргумент про еволюцію недоречним, або усі можливі вірування підпадають під таку ж підозру: вони є всього лише еволюційною адаптацією, а отже радше біологічно обумовленими, ніж правдивими чи помилковими. Ми опиняємося перед версією «парадоксу критського брехуна»: усі переконання, включно з цим, є продуктом еволюції, а всі переконання, які є продуктом еволюції, не можна вважати абсолютно непомильними.
Разючим аспектом Деннетової книги є його неспроможність уникати мови Мети, Задуму та онтологічних моральних оцінок, незважаючи на його рішуче заперечення телеологічних трактувань існування: «Його [койота] методи пересування були безжально оптимізовані для підвищення продуктивності». Чи: «Скнарість Природи помітна, куди не глянь.» Чи знову: «Це хороший приклад скнарості Матінки Природи, яка поєднується із абсурдною марнотратністю, притаманною її методам.» Я міг би продовжувати, але, сподіваюся, ви зрозуміли мою думку. (І Деннет не єдиний, хто зіткнувся із цією трудністю: на другій сторінці «Маніфесту атеїста» Мішеля Онфре, такого багатого на помилки та неточності, що для їх виправлення довелося би написати ще одну, не меншу за обсягом книгу, читаємо, що релігія не дозволяє людству побачити «реальність у всій її оголеній жорстокості.» Але як реальність може мати будь-яку моральну якість, якщо в неї немає іманентної чи трансцендентальної мети?)
Не сумніваюся, Деннет відповів би, що він пише метафорами для пересічних читачів, і міг би перекласти всі свої твердження на мову, яка б не містила ні моральних оцінок, ні ознак Мети. Можливо, він би заявив, що його мова є свідченням того, що він теж досі знаходиться під впливом тих чарів, від яких намагається звільнити решту людства. Проте я не впевнений, що така відповідь була б психологічно вірною. Гадаю, що використання Деннетом мови Оцінки та Мети свідчить про глибоко вкорінену метафізичну віру (звідки б вона не взялася) в існування у всесвіті Провидіння – віру, якої небагатьом людям, що опинилися перед тайною краси й самого існування, вдалося цілковито позбутися. Хай там як, усе це принижує Деннета до рівня тих бідолашних примітивних осіб, які досі мають релігійне чи провіденціальне бачення світу: бачення, яке, по своїй суті, є не більш спростовним, ніж метафізична віра Деннета в еволюцію.

Деннет – не єдиний нео-атеїст, який послуговується мовою релігії. У своїй книзі «Бог як ілюзія» Річард Докінз зі схваленням цитує Десять Заповідей для атеїстів, які він запозичив із атеїстичного веб-сайту. Йому не здалося дивним, що атеїстам взагалі знадобилися заповіді, не кажучи вже про те, що саме десять; не хвилює його, здається, і їхній метафізичний статус. Остання з Десяти Заповідей для атеїстів звучить так: «Усе піддавайте сумніву.» Усе? Включно з потребою усе піддавати сумніву, і так далі ad infinitum?
Не хочу надто на цьому зациклюватися, але якби я піддав сумніву той факт, що Джордж Вашингтон помер у 1799 році, усе своє життя я міг би витратити на спроби довести це, і невідомо чи мої намагання кудись би мене завели. Мені б довелося сліпо повірити в цей досить-таки банальний факт, який я застановився довести. З метафізикою – як і з більшістю природних процесів: скільки б ви не викидали її вилами, вона завжди повертається. Що мене найбільше бентежить, це, безумовно, абстрактне право піддавати сумніву геть усе, і дійсна реалізація цього права за усіх можливих нагод. Будь-хто, хто користувався би цим правом за усіх можливих нагод, прожив би недовге і безглузде життя.
Така недбалість та відсутність інтелектуальної вимогливості, з претензією на достовірність, де нею і не пахне, вперемішку з притаманною незрілій юності різкістю та нетерпимістю, сягають апогею у книзі Сема Гарріса «Кінець віри». Скласти належну оцінку злостивості цієї книги нелегко; порівняно з нею, заяви Докінза про те, що релігійна освіта являє собою жорстоке поводження з дітьми, видаються розсудливими і стриманими.
Гарріс, наприклад, каже нам, що «ми повинні прийти до того, щоб віра без доказів ганьбила кожного, хто її проголошує. Зважаючи на сучасне становище світу, це здається єдиним майбутнім, якого варто прагнути.» Я радий бути в такому віці, що не побачу того майбутнього суцільної раціональності, про яке говорить Гарріс; але я збентежений тим примусом, який проглядається у першому реченні, процитованому мною. Гарріс пише про історичну невідворотність? Про категоричний імператив? Чи просто робить законодавчу пропозицію? Ось хто-звільнить-мене-від-цієї-набридливої-священичої мови, неоднозначної, певна річ, але й не відкритої для щедрого тлумачення.
Ця цитата звучить навіть більш зловісно, якщо розглядати її спільно з наступними реченнями, цілком імовірно, найбільш ганебними, які мені доводилося читати в книзі людини, що позиціонує себе як раціоналіста: «Взаємозв’язок між віруваннями та поведінкою значно піднімає ставки. Деякі пропорції є настільки небезпечними, що страта людей за такі вірування була б цілком етичною. Це може здаватись радикальною заявою, але вона виголошує звичайний факт про той світ, у якому ми живемо.»
Не будемо розглядати метафізичні проблеми, які піднімають ці три речення. Для Гарріса найважливішим питанням стосовно геноциду, здається, є наступне: «Хто кого піддає геноциду?» Злегка адаптуючи Достоєвського, почавши зі вселенського розуму, я дійшов до вселенського божевілля.

Не надто глибоко під поверхнею усіх нео-атеїстичних книг лежить своєрідна історіографія, яку багато з нас засвоїли ще в нашій гормонально-стурбованій юності, коли ми злилися через своє відкриття, що іноді наші батьки говорять неправду і порушують власні принципи та правила. Все це під барабанний дріб підсумовує Крістофер Гітченс у «Бог не великий: Релігія усе псує».
Що? «Страсті за Матвієм»? Кафедральний собор Богоматері в Шартрі? Ні, не чули. Символічною релігійною особою в цих книгах, здається, є терорист із аеропорту Глазго – постать, не схожа ні на типового мусульманина, ні, тим більше, на причасника бідної старої Англіканської церкви. Звісно, ні для кого не є новиною – окрім, хіба-що, когось настільки дрімучого, що його взагалі не зацікавлять схожі книги – що релігійні конфлікти завжди були кровопролитними, і що релігійні люди чинили жахливі звірства. Але те ж саме робили й антиклерикали та атеїсти, і хоча в них було трохи менше часу на те, щоб проявити своє завзяття у цій справі, вони проявили його вповні. Якщо релігійна віра не є синонімом хорошої поведінки, то те ж саме можна заявити про відсутність віри – і це ще м’яко кажучи.
Насправді, форму хроніки злочинів і безглуздих учинків можна надати історії будь-чого. Наука й технології усе псують: без потягів і корпорації «І. Ґ. Фарбен» не було б Аушвіцу; без транзисторних радіоприймачів та масового виробництва мачете – геноциду в Руанді. Спершу ви обираєте об’єкт для ненависті, а тоді шукаєте свідчення, які б цю ненависть оправдовували. Оскільки людина є пропащим творінням (я вживаю цей термін радше метафорично, аніж у релігійному сенсі), то таких свідчень є завжди вдосталь. Обмеженість нео-атеїзму добре проявляється у його ставленні до нашої цивілізації, в самому серці якої ще донедавна була релігійність. Шкодувати про існування релігії означає шкодувати про існування нашої цивілізації, її пам’ятників, досягнень і спадщини. І особисто я вважаю, що відсутність релігійної віри – за умови, що ця віра не є криваво нетолерантною – може мати згубний вплив на характер та особистість людини. Якщо позбавити світ Мети, виводити його виключно з бездумного факту, ми позбавимо його разом з тим (в усякім разі, для багатьох людей) причин для вдячності, а відчуття вдячності є необхідною передумовою як щастя, так і доброчесності. Почуття, яким невдовзі зовсім безболісно можна буде замінити вдячність, є відчуття наділення невід’ємним правом. Без вдячності надзвичайно важко цінувати чи бути задоволеним тим, що маєш: життя перетворюється на екзистенційний безперервний похід крамницями, який не зможе задовольнити жоден продукт.

Декілька років тому в Національній галереї відбувалась виставка іспанських натюрмортів. Одна з картин мала буквально фізичний вплив на осіб, які проходили мимо, зупиняючи їх на півкроці; деякі люди навіть роззявляли від захоплення рота. Я ніколи не бачив, щоб якесь зображення справляло на людей такий ефект. Ця картина, написана Хуаном Санчесом Котаном, зараз висить у Художньому музеї Сан-Дієго. На ній зображені чотири фрукти та овочі, два з них підвішені на нитці, утворюючи вигин параболи у прорізі сірого кам’яного вікна.
Навіть якщо ви не знали, що Санчес Котан був іспанським священиком сімнадцятого століття, все рівно можна здогадатися, що художник був людиною релігійною: ця картина є візуальним свідчення вдячності за красу речей, які підтримують наше життя. Після того, як ви побачите її і присвятите їй трохи своєї уваги, ви вже ніколи не сприйматимете існування звичайної капусти – чи чогось іншого – як належне, але бачитимете її красу і будете за неї вдячними. Ця картина є постійним закликом до роздумів над значенням людського життя, і цей заклик зупиняє навіть тих людей, які за звичайних умов, підозрюю, є не надто схильними до умиротвореного споглядання.
Те ж саме стосується натюрмортів видатних голландських художників. З нео-атеїстичної точки зору, єдиний релігійний зв’язок, який існує між католицькою Іспанією та протестантською Голландією – це виключно конфлікти, війни і криваві розправи: і, певна річ, заперечувати цю історію не можна. І все ж, існує дещо більше. Як і у випадку з картиною Санчеса Котана, лише глибока шанобливість, здатність не сприймати існування чогось як належне, могло перетворити зображення оселедця на олов’яній тарілці на об’єкт трансцендентної краси, яка вартує зосередженого споглядання.

[…]