З поезій Мері Олівер

by Diana

Переклала Інна Філіна
Джерело

Сонце
Чи бачив ти
в своєм житті
щось
дивовижніше

за те, як сонце,
кожний вечір,
невимушено та спокійно,
до горизонту плине

і в хмари чи пагорби,
чи розкуйовджене море,
та зникає –
та як ковзає знову

з чорноти,
кожний ранок,
на іншому кінці світу,
неначе червона квітка,

проливаючись вгору на своїх небесних маслах,
як ось уранці раннього літа,
на точній імператорській відстані –
коли-небудь чи відчував ти
таке ось дике кохання –
чи вважаєш ти, що десь, у якійсь мові,
є слово, що розсіює достатньо
для задоволення,

що наповнює тебе,
як сонце, що
простягається,
тоді як зігріває тебе,

коли ти стоїш,
з порожніми руками –
чи ти теж
відвернувся від цього світу –

чи ти теж
збожеволів
через владу,
через дрібниці?

The Sun
Have you ever seen
anything
in your life
more wonderful

than the way the sun,
every evening,
relaxed and easy,
floats toward the horizon

and into the clouds or the hills,
or the rumpled sea,
and is gone–
and how it slides again

out of the blackness,
every morning,
on the other side of the world,
like a red flower

streaming upward on its heavenly oils,
say, on a morning in early summer,
at its perfect imperial distance–
and have you ever felt for anything
such wild love–
do you think there is anywhere, in any language,
a word billowing enough
for the pleasure

that fills you,
as the sun
reaches out,
as it warms you

as you stand there,
empty-handed–
or have you too
turned from this world–

or have you too
gone crazy
for power,
for things?

Лебедиця
Ти теж бачив її, коливаючись, усю ніч, на чорній річці?
Ти бачив її вранці, злітаючу в сріблястий ефір –
Пучок білого цвіту,
Досконалий метіж шовку та льону, схилившись
в неволю своїх крил; сніжний завал, скупчення лілій,
Прокушуючи повітря своїм чорним дзьобом?
Ти чув її, граючу на флейті та свистячу,
Пронизлива похмура музика – наче дощ, що барабанить по деревах – неначе водоспад,
Що простромлює чорні виступи?
Ти бачив її, врешті-решт, прямо під хмарами –
Білий хрест, струмуючий по небу, її ніжки
Наче чорне листя, її крильця наче натягування річкового світила?
І чи відчув ти її, у серці, те як вона пов’язана з усім?
І чи нарешті усвідомив для чого краса?
І чи змінив своє життя?

The Swan
Did you too see it, drifting, all night, on the black river?
Did you see it in the morning, rising into the silvery air –
An armful of white blossoms,
A perfect commotion of silk and linen as it leaned
into the bondage of its wings; a snowbank, a bank of lilies,
Biting the air with its black beak?
Did you hear it, fluting and whistling
A shrill dark music – like the rain pelting the trees – like a waterfall
Knifing down the black ledges?
And did you see it, finally, just under the clouds –
A white cross Streaming across the sky, its feet
Like black leaves, its wings Like the stretching light of the river?
And did you feel it, in your heart, how it pertained to everything?
And have you too finally figured out what beauty is for?
And have you changed your life?

Наступного Разу
Наступного разу що я зроблю це гляну на
землю перед тим як промовити щось. Я зупинюся
саме перед тим як заходити в дім
і буду імператором на хвильку,
і прислухаюся уважніше до вітру
чи до безмовного повітря.

Коли хто заговорить до мене, чи з
докором чи похвалою, чи просто без причини,
я подивлюся на обличчя, як уста
працюють, та побачу усяку напругу, усякий
признак того, що пробудило голос.

І для усіх, я буду знати більше – землі, що
підготовлюється й підноситься у вись, повітря, що
відшуковує кожен листочок і пір’ячко понад
лісами та водами, і для кожної людини,
тіло палає всередині убрання
неначе світло.

Next Time
Next time what I’d do is look at
the earth before saying anything. I’d stop
just before going into a house
and be an emperor for a minute
and listen better to the wind
or to the air being still.

When anyone talked to me, whether
blame or praise or just passing time,
I’d watch the face, how the mouth
has to work, and see any strain, any
sign of what lifted the voice.

And for all, I’d know more — the earth
bracing itself and soaring, the air
finding every leaf and feather over
forest and water, and for every person
the body glowing inside the clothes
like a light.

Півонії
Цього ранку зелені пригоршні півоній готуються
розбити моє серце,
як тільки зійде сонце,
як тільки сонце попестить їх своїми старечими маслянистими пальцями,

і вони відкриваються –
ставочки мережива,
білі та рожеві –
і цілий день чорні мурахи видираються на них,

бурячи свої глибокі та таємничі дірки,
завитками,
прагнучи солодкого соку,
віднімаючи його

до своїх темних підземних міст –
і цілий день
під ненадійним вітром
наче у танці під час величезного весілля,

квіти схиляють свої ясні тільця,
свій аромат даруюють для повітря,
і підводяться, з
їх червоними стебельцями, що тримають

усю ту вологість та безросудність,
радо і безтурботно,
і знову ж таки тут –
краса смілива, зразкова,

палаюче відкрита.
Чи кохаєш цей світ?
Чи плекаєш своє скромне шовковисте життя?
Чи величаєш зелену траву з її срахом зісподу?

Чи поспішаєш також, напіводягнений босоніж, у садок,
і нишком,
і скрикуючи від ніжності до них,
наповнюєш свої руки білими та рожевими квітами,

їхньою медовою важкістю, їхнім п’янким тремтінням,
їхнім прагненням
бути шаленими та досконалими на хвильку, перед тим як бути
ніщо, назавжди?

Peonies
This morning the green fists of the peonies are getting ready
to break my heart
as the sun rises,
as the sun strokes them with his old, buttery fingers

and they open —
pools of lace,
white and pink —
and all day the black ants climb over them,

boring their deep and mysterious holes
into the curls,
craving the sweet sap,
taking it away

to their dark, underground cities —
and all day
under the shifty wind,
as in a dance to the great wedding,

the flowers bend their bright bodies,
and tip their fragrance to the air,
and rise,
their red stems holding

all that dampness and recklessness
gladly and lightly,
and there it is again —
beauty the brave, the exemplary,

blazing open.
Do you love this world?
Do you cherish your humble and silky life?
Do you adore the green grass, with its terror beneath?

Do you also hurry, half-dressed and barefoot, into the garden,
and softly,
and exclaiming of their dearness,
fill your arms with the white and pink flowers,

with their honeyed heaviness, their lush trembling,
their eagerness
to be wild and perfect for a moment, before they are
nothing, forever?

Мед на столі
Наповнює тебе м’якою
есенцією зниклих квітів, стає
цівкою, виразною як волосинка, за якою слідуєш
від горщика з медом через стіл

і за двері, і над землею,
і увесь час, коли згущається довкола,

розростається все глибше та необузданіше, оточене
сосновим суччям та сирими валунами,
слідами рисі та ведмедя, аж доки

глибоко в лісі ти
струснеш якесь дерево, відірвеш кору,

ковзнеш всередину і поглинатимеш капаючі гребінці,
шматочки дерева, дроблені бджоли – смак, що
складається з усього втраченого, в якому все, що було втраченим, знайдене.

Honey At The Table
It fills you with the soft
essence of vanished flowers, it becomes
a trickle sharp as a hair that you follow
from the honey pot over the table

and out the door and over the ground,
and all the while it thickens,

grows deeper and wilder, edged
with pine boughs and wet boulders,
pawprints of bobcat and bear, until

deep in the forest you
shuffle up some tree, you rip the bark,

you float into and swallow the dripping combs,
bits of the tree, crushed bees – – – a taste
composed of everything lost, in which everything lost is found.

Чому я прокидаюся рано
Привіт, сонечко на моєму обличчі.
Привіт, ти, яке створило цей ранок
і розіслало його через поля
і на личка тюльпанів
і киваючих в’юнків,
і навіть у вікна
жалюгідних та сварливих –
найкращий проповідник, що коли-небудь існував,
дорога зірочка, так сталося,
знаходиться у всесвіті саме там, де ти,
щоб захищати нас від вічної пітьми,
щоб заспокоїти нас теплим дотиком,
щоб зберігати нас у величних долонях світла –
доброго ранку, доброго ранку, доброго ранку.
Ось глянь як я розпочинаю день
у щасті, в благостині.

Why I Wake Early
Hello, sun in my face.
Hello, you who made the morning
and spread it over the fields
and into the faces of the tulips
and the nodding morning glories,
and into the windows of, even, the
miserable and the crotchety –
best preacher that ever was,
dear star, that just happens
to be where you are in the universe
to keep us from ever-darkness,
to ease us with warm touching,
to hold us in the great hands of light –
good morning, good morning, good morning.
Watch, now, how I start the day
in happiness, in kindness.

Минулої ночі дощ говорив до мене
Минулої ночі
дощ
говорив до мене
повільно, мовлячи,
що за радість
випадати
з рухливої хмарини,
бути щасливим знову,
по-новому,
на Землі!
Ось що він сказав,
тоді як падав,
пахнучи залізом,
і зникнув,
неначе сон про океан,
у гіллі
та траві внизу.
Ось так він закінчився.
Небо прояснилося.
Я стояла
під деревом.
Дерево було дерево
з щасливими листочками,
такою була і я,
а у небі були зірочки
такими були і вони
у той момент,
у момент, коли
моя права рука
тримала ліву, що
тримала дерево, що
було наповнене зорями
і ніжним дощем –
уяви! уяви!
довгі та дивовижні подорожі
для нас все ще попереду.

Last Night the Rain Spoke to Me
Last night
the rain
spoke to me
slowly, saying,
what joy
to come falling
out of the brisk cloud,
to be happy again
in a new way
on the earth!
That’s what it said
as it dropped,
smelling of iron,
and vanished
like a dream of the ocean
into the branches
and the grass below.
Then it was over.
The sky cleared.
I was standing
under a tree.
The tree was a tree
with happy leaves,
and I was myself,
and there were stars in the sky
that were also themselves
at the moment
at which moment
my right hand
was holding my left hand
which was holding the tree
which was filled with stars
and the soft rain –
imagine! imagine!
the long and wondrous journeys
still to be ours.

Фантазія про дерева
В мені щось є, що фантазувало про дерева,
Тиху домівку, зелений невибагливий маєток
Трохи подалі від усякого заклопотаного містечка,
Трохи подалі від заводів, шкіл та голосінь.
Я б мала час, я думала, і час для себе,
В компанії з струмками та птахами лиш.
Щоб спорудити декілька самобутніх строф з мого життя.
Й тоді все прояснилося для мене – так і смерть
Є трохи подалі від всього.

В мені щось є, що досі фантазує про дерева,
Але залишмо це. З жагою до сповільнення,
Частина світових митців знеславлюється чи відмирає зовсім.
Якщо один знайде розгадку, нехай поділиться.
А я тим часом схиляю серце до елегій
Де, так як часи благають нашої відданої участі,
Лезва кожної кризи вказують шлях.

Я б хотіла, щоб було не так, але воно є ось так.
Чи коли писав хто музику спокійного дня?

A Dream of Trees
There is a thing in me that dreamed of trees,
A quiet house, some green and modest acres
A little way from every troubling town,
A little way from factories, schools, laments.
I would have time, I thought, and time to spare,
With only streams and birds for company.
To build out of my life a few wild stanzas.
And then it came to me, that so was death,
A little way away from everywhere.

There is a thing in me still dreams of trees,
But let it go. Homesick for moderation,
Half the world’s artists shrink or fall away.
If any find solution, let him tell it.
Meanwhile I bend my heart toward lamentation
Where, as the times implore our true involvement,
The blades of every crisis point the way.

I would it were not so, but so it is.
Who ever made music of a mild day?

Ромашки
Можливо, я вважаю, припустити, що колись
ми вивчемо усе, що
вивчити можливо: світ є що, наприклад,
і що він значить. Я думаю про це, перетинаючи
поля, влітку, а
пересмішник насміхається з мене, як той, що
знає вже достатньо чи знає достатньо, щоб бути
цілком задоволеним незнанням. Пісня народжена
пошуками, це знає він: і повинен оніміти,
якщо утрапить зненацька у відповідей шквал. Замість цього,
ох послухай його шалені дошкульні ніжні трелі, що безупинно
залишені без відповіді. В моїх ногах, білих пелюсток ромашки хвастають
маленькими сонечками своїх хрестовин, своїх – дозвольте
мені сказати – своїх сердець. Звичайно,
можу помилятися, можливо, їхні серця – бліді й
скупі та сховані в корінні. Що знаю я?
Ось це: насолоджуватися тим що є – це вже рай,
бачити усе просте; що охоче запалює сонце;
наприклад – я думаю це,
коли нахиляюся, не зірвати, а лиш доторкнутися –
як личить поле до ромашок, та
ромашки до поля.

Daisies
It is possible, I suppose that sometime
we will learn everything
there is to learn: what the world is, for example,
and what it means. I think this as I am crossing
from one field to another, in summer, and the
mockingbird is mocking me, as one who either
knows enough already or knows enough to be
perfectly content not knowing. Song being born
of quest he knows this: he must turn silent
were he suddenly assaulted with answers. Instead
oh hear his wild, caustic, tender warbling ceaselessly
unanswered. At my feet the white-petalled daisies display
the small suns of their center piece, their – if you don’t
mind my saying so – their hearts. Of course
I could be wrong, perhaps their hearts are pale and
narrow and hidden in the roots. What do I know?
But this: it is heaven itself to take what is given,
to see what is plain; what the sun lights up willingly;
for example – I think this
as I reach down, not to pick but merely to touch –
the suitability of the field for the daisies, and the
daisies for the field.

Цвітіння
У квітні
стави відкриваються,
наче чорне цвітіння,
місяць
купається в кожному з них;
полум’я є
повсюди: жаби, що репетуюють про
їх жадобу,
їх вдоволеність. Що
ми знаємо: що той час
прорізує нас наче залізна
сапа, що смерть
це стан паралічу. Чого
ми прагнемо: радості
перед смертю, ночей
у затінках – усе інше
може зачекати, але не
ось ця спрага
з глибини
тіла. Що
ми знаємо: ми більше,
ніж кров – ми більше,
ніж наш голод, але все ж
ми належимо
місяцю, і коли стави
відкриваються, коли горіння
починається, найбільш
замислений з нас мріє
поспішити вниз
у чорні пелюстки,
у полум’я,
у ніч, де час лежить розколений на друзки,
у тіло іншого.

Blossom
In April
the ponds open
like black blossoms,
the moon
swims in every one;
there’s fire
everywhere: frogs shouting
their desire,
their satisfaction. What
we know: that time
chops at us all like an iron
hoe, that death
is a state of paralysis. What
we long for: joy
before death, nights
in the swale – everything else
can wait but not
this thrust
from the root
of the body. What
we know: we are more
than blood – we are more
than our hunger and yet
we belong
to the moon and when the ponds
open, when the burning
begins the most
thoughtful among us dreams
of hurrying down
into the black petals
into the fire,
into the night where time lies shattered
into the body of another.