Девід Седаріс. Левіафан

by Diana

Способи розважитись на пляжі.

Переклала Ірина Черних

Джерело

Що старшим я стаю, то більше переконуюсь: знайомі мені люди сходять з глузду в одному із двох напрямків. Перший варіант – це коли вони божеволіють за тваринами, а точніше, за собаками. Якщо ти раптом питаєш їх, чи мають вони дітей, частіше за все чуєш таку відповідь: «Так, чорного лабрадора та собачку на ім’я Такахо, її порода – це помісь шелті та бігля». А тоді вони додають, обов’язково: «Це собаки-шукачі!»
Другий варіант – коли щось божевільне відбувається з їхніми харчовими звичками. Мій брат Пол, наприклад, тепер майже не вживає тверду їжу, і в свої сорок шість років він харчується так, як робив це, коли йому було дев’ять місяців. Колись його називали Півнем. Тепер ми кличемо нашого брата Вливнем. У його соковитискач закладається все, що потрапляє йому під руку: капуста, морква, селера, якийсь пилок із бджолиних лапок. У результаті утворюється рідина кольору фекалій, що за своєю консистенцією нагадує яблучний мус. Також він любить повисіти головою вниз, тримаючи в носі пристрій для його промивання. «Це корисно для моїх носових пазух», – заявляє брат.
А ще ці його намагання запобігти хворобам. Усі ті речі, які нібито допомагають тобі не захворіти, але про які, на думку фармацевтичних компаній, ти ні в якому разі не маєш знати. Я чув про це вже від багатьох людей. «Веганство точно допомагає вилікувати рак, – наполягає один мій друг, – але вони зберігають це в таємниці». У даному випадку ті «вони», що не дають тобі цю таємницю дізнатись, це м’ясна промисловість, або Велике м’ясо.

«Чи не думаєш ти, що якби веганство й справді допомагало вилікувати рак, ця новина щонайменше з’явилась би на першій сторінці розділу про науку New York Times? – запитую я. – Чи це не робота журналістів – розповідати тобі про те, що «вони» від тебе приховують?»

Пол стверджує, що вживання в їжу абрикосових кісточок запобігає раку, але ракова індустрія – Великий рак – намагається приховати цей факт і тому таємно ув’язнила тих, хто ще міг би нас просвітити. Пол замовляє ці кісточки купами. Якось минулого року, наприкінці травня, він привіз їх цілу склянку в наш будинок на пляжі, на нашу Морську ділянку. Вони страшенно гіркі, ці штучки, і лишають чіткий післясмак. «Господи, це ж якась трава, – вигукнув мій батько після того, як випадково переплутав кісточку з мигдалем. – Скільки ти їх їж на день?»
Пол відповів, що чотири: більша кількість може бути небезпечною, адже ці кісточки містять ціанід. А тоді він перекрутив на «сік» щось, що, як мені здалось, було тенісним м’ячем із буряком і чотирилистою конюшиною.
«Додай кілька полуниць – і я теж вип’ю скляночку», – сказала моя сестра Ліса. Вона не дуже вірить, що це допомагає запобігти раку, її заінтригувала інша річ: те, як нашому брату вдалось так сильно схуднути. Коли він одружувався у 2001 році, його вага складала близько двохсот фунтів, а це багато, якщо зріст людини – лише п’ять футів і два дюйми. Тепер він важить сто тридцять п’ять фунтів. Дивно бачити його знову худим після всіх цих років. Я думав, що він виглядатиме так, як виглядав, коли йому було двадцять, ще до того, як його «рознесло», і оскільки тепер він має той же розмір, що й тоді, а обличчя його постаріло, брат здається нам батьком того двадцятирічного хлопця. Це ніби ціле його покоління не знати куди поділось.
Свою вагу Пол скинув частково через цю «рідку» дієту, але мені здається, що саме фізичні вправи більше допомогли йому в цьому. Він придбав собі наворочений гоночний велосипед і тепер їздить на ньому в одязі, що схожий на костюм Людини-павука, та у велотуфлях із защіпками. Того ж разу, в травні, коли я прямував якось до пошти, він проїхав повз і не впізнав мене. На його обличчі не було захисту від шолому, і я, здається, зрозумів, яким він скидається іншим на перший погляд: пустотливим маленьким чоловіком із шмарклею-сталактитом, що звисає з його носа. «Доброго ранку», – проспівав він, промчавши поруч.
Дивно, як часто на Смарагдовому острові доводиться з кимось вітатись. Одна річ, коли ти просто вітаєшся з людьми на вулиці, але тут ти маєш це робити й у магазинах. І вітатись потрібно не тільки з працівниками магазину, що зустрічають тебе на вході, а й з такими ж покупцями, як ти, що саме, наприклад, пересуваються торгівельним рядом номер три. В сезон більшість будинків із видом на океан тут винаймаються, і чи не щотижня туди приїздять нові відпочиваючі з усіх Сполучених Штатів. У будинках, що поруч із протокою, живуть, здебільшого, їхні власники. На їхній території можна побачити ландшафтний дизайн, і перед багатьма з них розміщені незвичайні поштові скриньки. Деякі із скриньок мають форму риби, інші «вдягнені» в чохли з різноманітними написами, такими як «Велике дякуємо!» або «Вітаємо тебе, Пісочна нога!»
Власники будинків біля протоки настільки по-південному привітні, що вітаються з тобою навіть із середини свого помешкання. Робітники з молотками в руках вигукують привітання, стоячи на драбинах та сидячи на напівпокритих дахах. Б’юсь об заклад, що в місцевих операційних немає вікон, а двері зроблені з масивної деревини. Якби це було не так, хірурги та медсестри вважали б за необхідне вітатись із кожним, хто проходить коридором, і, цілком можливо, їхні пацієнти помирали б через це.

У той час як узбережжя протоки нібито являє собою старомодні околиці, узбережжя океану виглядає мов поселення для багатих пенсіонерів. Якщо зранку поглянути на вулицю через вікно, може здатись, що там знімають рекламу вітамінів: усі ці сиві сеньйори, що проходять, пробігають або проїжджають на велосипедах повз твій будинок, виглядають доволі міцними та здоровими. А вже вдень, коли починається спека, вони, із козирками над очима та сонцезахисними стрічками на носах, спокійно рухаються в гольфмобілях. Жоден підліток навряд чи звернув би на це увагу, але на моїх сестер і мене – людей, яким уже давно за п’ятдесят, – така картина наводить жах. Так ми виглядатимемо через якихось вісім років, думаємо ми. Важко повірити, що лише вчора ми ще дітьми бавились на цьому пляжі.
Звичайно, альтернатива цьому є значно гіршою. Коли моя мати була в моєму віці, вона не могла зробити й десяти кроків, щоб не зупинитись і не перевести подих. Сходи??? Забудьте про це! У цьому плані мій батько – її протилежність. Йому дев’яносто один рік, і єдина річ, яка його турбує, це його пальці на ногах. «Мій лікар хоче відрізати один, але мені здається, що він перебільшує», – сказав батько на другий день нашої відпустки. Сонце яскраво світило через вікна, що простягаються від стелі до підлоги, і він, одягнений у самі лиш чорні шорти зі спандексу, сидів на кухонному столі, в тій частині будинку, яку займаємо ми з Г’ю.
Пальці, які він продемонстрував мені, виглядали наче пальці рук, що грають на піаніно, – всі довгі, зігнуті, розпластані в різні сторони. «Як ти засовуєш їх у взуття? – спитав я, здригаючись. – Мабуть, легше було б піти шляхом Говарда Г’юза та просто вдягти собі на ноги коробки для серветок».
Тут саме приїхав водопровідник, щоб оглянути нашу зламану посудомийну машину. Ренді – увесь такий величезний, і коли я потискав йому руку, то подумав, що моя рука в його руці наче лапка. «Так що там сталось?» – запитав він.
Історія стара як світ: Г’ю телефонує й домовляється про щось, про що я й гадки не маю. Тоді він зникає хтозна-куди, і я сам мушу пояснювати те, чого не розумію. «Думаю, вона якось неправильно миє посуд, щось таке», – говорю я.
Ренді виймає викрутку зі свого поясу з інструментами та нахиляється над панеллю. «Я б прийшов скоріше, але ми й досі виправляємо наслідки минулої зими. Труби померзли, та й інші неприємності».
«Що, було аж настільки холодно?» – спитав я.
«Ще ніколи не бачив такої зими», – відповів Ренді.
Мій батько підняв угору свою чашку з кавою: «А вони ще говорять про глобальне потепління. Ха!»
Десь за двадцять хвилин Ренді порадив нам придбати нову посудомийну машину, марки KitchenAid, якщо це можливо. «Вони не надто дорогі, і, скоріш за все, придбати нову вийде дешевше, ніж полагодити цю». Я вказав йому, де двері, і коли він спускався сходами, мій батько спитав, коли я збираюсь перевірити свою простату: «Ти маєш подбати про це якнайшвидше. А разом із цим можеш пройти повний медичний огляд. Я маю на увазі огляд всього, що зв’язано з простатою».
Яке відношення це має до посудомийної машини? Здивувався я.

Коли повернувся Г’ю, я розповів йому про пораду Ренді щодо купівлі KitchenAid, з якою він погодився. «Коли він був тут, ти сказав йому про витік води під мийкою?»
«Я й не знав, що мав це зробити».
«Дідько, я ж казав тобі вчора ввечері…»
Мій батько похлопав мене по плечу: «Ти маєш зателефонувати лікарю та пройти огляд».
Це була моя друга поїздка до нашого будинку на Смарагдовому острові та другий раз, коли вся моя родина, тобто те, що від неї лишилось, збиралась тут. До літа ще був цілий місяць, а температура вже сягала понад дев’яносто за Фаренгейтом. Вологість повітря була висока, і як тільки ти йшов із пляжу, легкий бриз більше не овіював тебе, а замість цього навколо з’являлись цілі ескадрони кусючих мух. Та все ж, кожного вечора я змушував себе вийти на прогулянку. Якось під час однієї з таких прогулянок я зустрів мого брата та його дочку Мейделін. Вони стояли на мосту за кілька кварталів від нашого будинку та кидали хліб у солоноводний канал. Спочатку я подумав, що вони годують рибу, але виявилось, що вони кидали їжу черепахам, десяткам черепах. Більшість із них мали панцири шість-вісім дюймів у довжину. Моя сестра Гретчен, у якої вдома є багато рептилій, називає таких черепах слайдерами. Також там були кайманові черепахи. Найбільша з них була приблизно три з половиною фути завдовжки, якщо міряти від носа до хвоста. В неї не було частини лівої передньої лапи, а на голові виднілась пухлина завбільшки з кулак моєї племінниці.
«І ви даєте їм хліб?» – запитав я у Пола. Це змусило мене пригадати мою першу подорож до Спокана, штат Вашингтон. Якось я йшов парком, що біля річки, та побачив людей, які годували тваринок, дуже схожих на лісових бабаків.

«Хто це?» – спитав я чоловіка, який стояв навколішки з витягнутою рукою.
«Бабаки», – відповів він.
«А що вони їдять?»
Він занурив руку в сумку, що стояла біля його ніг: «Зефір».
Після цього я бачив, як люди годують черепах у каналі на Смарагдовому острові різною їжею: сухим собачим кормом, сухими сніданками, печивом, картопляними чіпсами.
«Нічого з цього їм не підходить», – говорить Гретчен. Її черепахи харчуються здебільшого черв’яками та слимаками. «Але картопляні чіпси – ні!»
«А як щодо картопляних чіпсів із смаком барбекю?» – спитав я.

Протягом того тижня, що ми провели на пляжі, я кожного дня ходив до каналу, іноді беручи із собою сосиски, а іноді риб’ячі голови або курячі шлуночки. Слайдери висовували свої голови з води, сподіваючись на їжу, але для чого я дійсно приходив до каналу, так це для того, щоб подивитись на луціанів. Побачити луціана – це наче побачити динозавра. Та чи не були вони й справді динозаврами? Споглядаючи, як вони накидались на їжу, я тремтів від страху та відрази, як тоді, коли дивився на «трапези» мого брата. На YouTube я бачив відео, де луціан відгризає палець якомусь чоловіку. Чоловік цей, здавалось, був страшенно здивований. Він здивувався так, як у результаті дивуються люди, що пропонують сендвіч ведмедю або перестрибують через огорожі, щоб сфотографуватись поруч із тигром. Там також є відео, на якому кайманові черепахи їдять щурів, голубів і жаб живцем, а їхні жертви б’ються в марних спробах урятуватись. Це наче дивитись порнографію, і через двадцять хвилин споглядання за тим, як бідних тваринок патрають одна за одною, я видаляю історію переглядів в Інтернеті, адже не хочу, щоб інші подумали про мене як про людину, яка вважає такі речі захопливими. Та при цьому все ж залишаюсь такою людиною.

Цікаво, чи це просто так, що моєю улюбленою черепахою була саме та, із великою пухлиною на голові та без частини передньої лапи? Чи це робило мене другом хворого та стражденного або просто хлопцем, який не знати чого хоче? Чи не надто кайманові черепахи жахливі? Чи дійсно мені треба було перейматись тою, що має цю ракову пухлину?

Головною причиною того, чому я придбав будинок на Смарагдовому острові, була можливість для моєї сім’ї проводити більше часу разом, особливо зараз, поки батько ще з нами. І все ж, замість цього увесь свій час тут я проводив із цими черепахами. Не те щоб ми не мали спільних занять. Одного дня ми розвіяли прах нашої мами по океану, що за будинком. Після цього, стоячи на узбережжі із порожньою урною, я помітив на горизонті траулер. Він ловив креветок або, може, якусь рибу, а над ним, наче мухи над відром із сміттям, літали й кричали зграї морських птахів. Це змусило мене подумати про мою матір і про те, як ми слідували за нею навіть до вбиральні. «Дайте мені хоч п’ять хвилин!» – благала вона з-за зачинених дверей, коли ми зі всіх сил тягнули за ручку, переповнені бажанням розповісти щось надто важливе про колготки, вчителя, що тимчасово когось заміняв, або сон про розмовляючу рукавичку, який побачив один із нас. Моя мати померла в 1991 році, та навіть після такого тривалого часу ти відчував себе спустошеним, занурюючи руку в урну, торкаючись її решток і розвиваючи її по вітру.
Потім, виснажені, ми залізли в машину та поїхали до маленького містечка Бофорт. Там ми пішли до кав’ярні і так сталось, що у черзі встали за молодим чоловіком із пістолетом, який він тримав у кобурі, що поясом йшла навколо його талії. Після того як він отримав своє замовлення та зайняв місце поруч із двома іншими людьми, які, як мені здалось, були його батьками, ми подивились на нього так, наче робили це через монокль. Навіть мій батько, який поблажливо сміється над наліпками на бамперах, що проголошують щось на кшталт «Не коріть мене, я голосував за американця», вважає, що ходити із пістолетом туди, де подають лате, це занадто. «Що він намагається цим довести?» – спитав батько.
Хлопець був мого зросту або навіть трохи нижчий, на ньому були обтягуючі джинси. «У нього точно якийсь комплекс», – сказала моя невістка Кеті.
«Це називається – республіканець», – припустила Ліса.
Батько насупився, дивлячись у свою каву без кофеїну: «Та ну годі тобі!»
Я розповів про те, які футболки бачив пару разів на людях на пірсі, недалеко від мого «черепашиного» місця. «Інвестуй у важкі метали» було написано на одній, а також намальовано три кулі, позначені як «Латунь», «Мідь» і «Свинець». На іншій футболці було зображено пістолет над написом «Коли прийдеш за моїм, краще принось свій».
«З яких це пір у цій країні влада приходить за чиєюсь зброєю? – спитав я. – Ні, серйозно, чи не може будь-хто з нас прямо зараз зайти у Велмарт і вийти звідти із ракетою Sidewinder у руках?»
Це був гарний момент: усі ми були на одній хвилі. Але батько все зіпсував, бо спитав, коли я востаннє проходив медичний огляд.
«Нещодавно», – відповів я.
«Коли це – нещодавно?»
«У 1987, – сказав я та додав після того, як він із розпачем простогнав: – Ти розумієш, що питаєш мене про це вже вчетверте за сьогодні? Це ж не тому, що тобі дев’яносто один?»

«Ні, – промовив батько. – Я усвідомлюю, що кажу».
«Ну то вже можеш припинити казати це?»

«Я припиню, коли ти пройдеш огляд».
«Ти хочеш, щоб тебе запам’ятали саме таким? – поцікавився я. – Занудою із скрюченими пальцями на ногах?»
«Я просто висловлюю своє занепокоєння, – відреагував батько. – Чи ти не бачиш, що я роблю це заради твого ж блага? Боже мій, сину, я хочу, щоб життя твоє було довгим і здоровим! Я люблю тебе. Чи це є злочин?»
Морська ділянка дісталась нам «із повним фаршем», і перше, що ми зробили, коли отримали ключі, це подарували всі телевізори звідти комісійному магазину. Адже це так добре – складати пазли або грати в настільні ігри ввечері чи просто сидіти та слухати музику. Єдина людина тут, яка важко таке переносить, це мій батько. У себе в Ролі він має два чи три телевізори, які завжди працюють одночасно та налаштовані на один і той самий канал, наповнюючи його сповзаючий під землю будинок лайкою. Єдиною його відрадою тут є щоденні візити до спортзали, де він займається на велотренажерах. Моя сестра Емі та я любимо жартувати, що переднє колесо його велотренажера заввишки з людину, а заднє – не більше ніж форма для випічки пирогів, як на велосипедах, якими їздили у 1880-х. У своїй уяві ми малюємо на його кермі трубу-клаксон з гумовою кулькою на одному кінці.
На пляжі наш батько нудиться, хоча, і ми вдячні йому за це, він ніколи не скаржиться, так само як ніколи не говорить про весь той біль, який точно мала б відчувати людина його віку. «Мені подобається «зависати» з вами, – говорить він. – Усе, що мені потрібно, це просто бути з вами поруч». Він більше не плаває, не грає в гольф і не рибалить на пірсі. Ми наклали заборону на його «праві» радіошоу, тож все, що йому лишилось, це плентатись із однієї частини будинку до іншої, іноді босоніж, а іноді в шкіряних капцях кольору нової бейсбольної рукавиці.
«Які гарні, – сказав я, коли вперше побачив їх. – Де ти їх узяв?»
Він подивився вниз на свої ноги та прочистив горло. «Побачив у каталозі. Я отримав їх ще на початку вісімдесятих, але почав носити лише нещодавно».
«Коли раптом щось… станеться з тобою, як гадаєш, чи можу я забрати їх собі?» – запитав я.

«Та що може зі мною статись!»
Того ж дня, коли ми були на пляжі, я дивився, як мій брат бавився із своєю дочкою. Хвилі були високими, і коли Мейделін, сміючись, звисала з плечей Пола, я думав про те, що ми робили те ж саме з нашим батьком. Це був єдиний час, коли будь-хто з нас торкався його. Може, саме тому я й досі можу пригадати, якою на дотик була його шкіра, змащена олією для засмаги. Вона була значно м’якішою, ніж я міг собі уявити. А от мами наші руки торкались постійно. Якщо на наших пальцях було чорнило, наприкінці звичайного дня мати була вся чорна, бо ми постійно її товкли, гамселили й мацали. Та ми ніколи не наважувались наблизитись надто близько до батька. Навіть на пляжі наступав момент, коли він, без попередження, раптом сягав своєї межі, скидав нас із себе та буркотів: «Боже милостивий, коли ви вже залишите мене в спокої?»
Тоді ще він важив набагато більше та постійно був налаштований на те, щоб скинути тридцять фунтів. Та за півстоліття йому вдалось тільки набрати тридцять фунтів. А після того, як померла наша сестра Тіфані, Пол обійняв його і потім сказав нам, що він наче обіймав вішалку. «Послухайте-но, як я роблю, – розповідає батько кожного вечора, коли Г’ю готує вечерю. – Я беру курячу грудку, смажу її в невеликій кількості оливкової олії та подаю на стіл із сочевицею – фан-тастика!» Хоч батько й вихваляється так багато, ми маємо підозри, що більша частина з того, що він їсть, це безкоштовні зразки харчових продуктів, які пропонує найближчий до його житла супермаркет, саме той, подарункові сертифікати до якого ми йому й даруємо. А як ще пояснити те, що коли ми збираємось разом, він так наминає їжу, наче скоро піст?

«Неймовірно! – промовляє він між тим, як його щелепи швидко рухаються під вкритою віковими плямами шкірою. – Мої компліменти шефу!»
Одного вечора я підвів погляд і побачив, що на голові в нього красується індіанський головний убір, який хтось приніс до нашого будинку на День подяки. Пол одягнув його батьку на голову, і замість того, щоб скинути цю штучку, як він зробив би ще декілька років тому, батько залишив її на собі – залишив собі у власність, так! Перед десертом ми з Емі помітили, що він плаче. Він виглядав наче той індіанець з рекламного ролику організації «Збережемо Америку гарною». Лише одна сльоза збігала по його щоці. Він ніколи не рюмсав, не вимагав уваги до себе, і тому ми так і не спитали, що ж тоді сталось, якщо взагалі щось сталось. «Може, він був радий, що всі зібрались разом», – сказала Ліса, коли ми розповіли їй про це. Гретчен припустила, що батько тоді згадав про нашу матір або Тіфані. Пол же замислився, чи це не була алергічна реакція на пір’я. «Мабуть, замовлю я для нього синьо-зелених водоростей або білокопитника».

Не те щоб наш батько так довго грав у цю гру з метою врешті-решт завоювати наші серця. Але він таки робить у цьому успіхи.
«Раніше він не був таким чемним і поступливим», – пожалівся я якось Г’ю.

«А тепер він саме такий, – відповів той. – Ти не думаєш, що люди можуть мінятись?»
Так само він часто питає мене: «Чому ти завжди пам’ятаєш погане, а не хороше?»
«Та ні, що ти», – говорю я, а сам думаю: я ніколи не забуду, як неприємно ти змусив мене почуватись у цій ситуації.

А дійсно, чому ми робимо саме такий вибір? Чи це моя вина, що все хороше забувається, а погане горить у пам’яті яскравим вогнем? Навіть якщо відкинути вбік пам’ять, погане завжди цікавить нас більше: авіарейс відклали, інфекція розповсюдилась, злочинці вщент спалили школу. Щастя важче висловити словами. Його важче помітити, воно набагато містичніше, ніж злість і горе, які я помічаю дуже швидко, коли б вони не прийшли, та які залишаються зі мною ще довго після того, як я починаю благати їх піти.
Хай там що, а я почувався дуже добре з моїми каймановими черепахами. В природі вони живуть до сорока років, хоча я боюсь, що моя улюблениця, та, яка з жахливим наростом на голові, так довго не протягне. Щось у цього самця не так із диханням, та попри це він використовує кожний свій шанс забратись на самку.
«Дивіться, – вигукнув якось один перехожий, дивлячись у вируючу воду, саме в останній повний день наших канікул. – Вони граються!»
Я поглянув на чоловіка із скептицизмом, що межував із злістю. «Кайманові черепахи не граються, – промовив я. – Вони рептилії, чорт мене бери!»

«Уявляєш?» – розповів я про це своєму батькові, коли повернувся того вечора до будинку на пляжі. Він стояв біля дивану, на ньому була сорочка, яку я, точно пам’ятаю, викинув у його відро для сміття влітку 1990. Він насолоджувався скляночкою горілки, трохи розбавленою водою. Усі навколо нього готували вечерю. Ліса та Емі накривали стіл, Гретчен різала салат, а Пол закладав у свій соковитискач щось, що виглядало наче бруд. Г’ю вже зняв рибу з гриля, і саме коли Кеті та Мейделін розставляли стільці навколо столу, я ввімкнув музику. «От молодець! – сказав батько. – Саме те, що нам потрібно. Це ж Хенк Моблі?»

«Так», – відповів я.
«Я так і думав. Колись він був у мене на бобінах».
Я знаю, це не піддається контролю, але що мені врешті-решт хотілось би запам’ятати про мого старого батька, так це не його буркотіння чи пальці на ногах, а саме пальці на руках і те, як він клацає ними, коли слухає джаз. Він завжди показував цим, як кіт висловлює це муркотінням, що ти можеш наблизитись до нього. Отже, все як і раніше. «Боже ж мій, – казатиме він у моїй пам’яті. – Чи це не фан-тастика?».