Маріо Варґас Льйоса. Короткий роздум про культуру

by Diana

Переклав Олексій Шендрик
Джерело

Упродовж історії, поняття культури набувало різноманітних значень і відтінків. Протягом багатьох століть вона була явищем, нерозривно пов’язаним із релігією й теологічним знанням; у Давній Греції її сприймали крізь призму філософії, у Давньому Римі – права, а в добу Відродження вона була наскрізь просякнута літературою й іншими видами мистецтва. У новіші часи, зокрема в добу Просвітництва, основний напрямок ідеї культури задавали наука й великі наукові відкриття. Однак попри таку варіативність, навіть з огляду на нашу епоху, культура завжди становила певну суму чинників і дисциплін, які витворювали її відповідно до широкого соціального контексту, і зі свого боку, вона заявляла про право на цілу спадщину ідей, цінностей і творів мистецтва, історичних, релігійних, філософських і наукових знань у їхній невпинній еволюції; на сприяння віднайденою нових мистецьких і літературних форм, і на дослідження в усіх галузях знань.
Культура завжди встановлювала певні соціальні щаблі між тими, хто її плекав, різним чином збагачував, докладав зусиль до її розвитку, і тими, хто її не розумів, зневажав чи не знав, або був відлучений від неї із якихось соціально-економічних причин. У всі історичні епохи, включно навіть із нашою, в суспільстві були люди культурні й безкультурні, а поміж цими двома крайнощами – люди більшою чи меншою мірою культурні й люди більшою чи меншою мірою безкультурні, і ця класифікація була для всіх доволі зрозумілою, адже над усіма панувала однакова система цінностей, критеріїв культури та способів мислення, судження й поведінки.
У наш час усе це змінилося. Визначення культури стало настільки широким, що, хоча й ніхто не наважується визнати цього відкрито, воно розвіялося наче дим. Воно стало незбагненним, масовим і фігуральним. Культурним сьогодні назвати не можна нікого, адже кожен вважає, що саме таким він і є, водночас зміст того, що ми називаємо культурою, став настільки спотвореним, що будь-хто тепер має повне право визнавати себе культурним.
Найбільш раннім свідченням цього поступового процесу змішування й розмиття того, що репрезентує культура, ми завдячуємо натхненним вірою в людство антропологам, які воліли ставитися з повагою й розумінням до тих примітивних суспільств, які вони вивчали. Вони постановили, що культура – це сума вірувань, знань, мов, звичаїв, убрань, умінь, систем споріднення й, у підсумку, все те, що певний народ каже, робить, любить і чого боїться. Це визначення не обмежилося тим, що створило метод дослідження особливостей певного конгломерату людей відносного іншого. Передусім у ньому втілилося прагнення зректися упередженого й расистського етноцентризму, в якому не вгавали звинувачувати Захід. Цей намір був без перебільшення добрим, але ж усі ми знаємо відомий вислів про те, що дорога до пекла вистелена добрими намірами. Тому що одна справа вірити в те, що будь-яка культура заслуговує на увагу, оскільки кожна з них приносить певний позитив для людської цивілізації, але зовсім інша – вірити, що всі вони є рівними лише через сам факт свого існування. І саме останнє твердження, на превеликий подив, з’явилося на основі монументального упередження, яке спонукало до виникнення бажання покласти край усім іншим упередженням у царині культури. Політична коректність, зрештою, переконала нас у тому, що говорити про вищі чи нижчі культури, ба навіть про культури сучасні чи примітивні, є ознакою зверхності, догматичності, колоніалізму й навіть расизму. Згідно з цією «архангелічною» концепцією, усі культури, своїм чином і за своїми обставинами, є рівними й однаковою мірою виражають дивовижну розмаїтість роду людського.
Якщо етнологи й антропологи запровадили горизонтальну рівність культур, розчинивши до невидимого класичне визначення цього слова, то соціологи, — а якщо точніше ті соціологи, що займаються літературною критикою, — зі свого боку, також зчинили подібну семантичну революцію, включивши до культури безкультурність як її невід’ємну частину, й переодягнувши її у нові шати під назвою народна культура, що по суті є культурою менш досконалою, вишуканою й претензійною за формою, проте вільнішою, істиннішою, критичнішою, репрезентативнішою й зухвалішою. Одразу ж зазначу, що в рамках цього процесу підривання традиційної ідеї культури, вийшло чимало сугестивних книг, подібних до тієї, яку Михаїл Бахтін присвятив “Творчості Франсуа Рабле й народній культурі Середньовіччя й Ренесансу”, де він, шляхом витончених обґрунтувань і соковитих прикладів, протиставляє те, що він називає “народною культурою”, свого роду контрапунктом, за словами цього російського критика, з культурою офіційною й аристократичною. Остання плекається й виростає в салонах, палацах, монастирях і бібліотеках, тоді як народна культура народжується й живе на вулицях, в шинках, на святах і на карнавалах. Народна культура піддає офіційну сатирі репліками, що, до прикладу, оголюють і перебільшують те, що остання намагається приховати й цензурувати як “низове в людині” — секс, екскрементальні функції, грубощі, і протиставляє задирливий “несмак” так званому “хорошому смаку” домінантних класів.
Не варто плутати класифікацію, розроблену Бахтіним та іншими літературними критиками соціологічного кшталту (офійна культура й народна культура), з тим поділом на highbrow culture та lowbrow culture, тобто на «високоброву» й «низькоброву» культури, який уже давно існує в англосаксонському світі. У цьому випадку ми перебуваємо в рамках класичного визначення культури, і те, що відрізняє одну культуру від іншої — це той ступінь важкості або легкості, який пропонує читачеві, слухачеві, глядачеві або просто культурній людині певне явище культури. Такі поети, як Т.С. Еліот, чи прозаїки, як Джеймс Джойс, належать до високобрової культури, тоді як романи й оповідання Ернеста Гемінґвея чи вірші Волта Вітмена — до низькобрової, адже вони є доступними для сприйняття пересічним читачем. В обох випадках ми перебуваємо в царині літератури як такої, літератури без прикметників. Бахтін і його послідовники (свідомі й несвідомі) вчинили дещо більш радикальне: вони стерли кордони між культурним і безкультурним, й наділили безкультурне належною гідністю, завдяки якій все те, що перебувало в цьому дискримінованому середовищі непрофесійності, неотесаності й недбалості, компенсовувалося життєвою силою, гумором і тією безтурботністю й автентичністю, за допомогою яких воно відображало найпоширеніші людські досвіди.
Таким чином, під страхом потрапляння у площину політичної некоректності, з нашого словника почали зникати межі, які відокремлювали культуру від безкультурності, а культурних людей від людей безкультурних. Сьогодні ніхто не є безкультурним, або, краще сказати, всі ми є культурними. Варто нам лише розкрити газету чи журнал, і у статтях різних коментаторів чи хронікерів ми знайдемо численні посилання на міріади проявів цієї універсальної культури, носіями якої є ми з вами, — «культури педофілії», «культури марихуани», «культури панку», «культури нацистської естетики» і тому подібних. Сьогодні всі ми певним чином культурні, хоча не прочитали жодної книжки, не відвідали жодної виставки живопису, не прослухали жодного концерту, не отримали жодного базового уявлення про гуманітарні, наукові й технологічні знання про той світ, у якому ми живемо.
Ми прагнули покінчити з елітами, які викликали в нас моральну відразу через свій флер привілейованості, зневаги й дискримінації, що лише одним своїм виглядом обурював наші егалітаристські ідеали; і в усі часи, з різних барикад, ми намагалися протистояти та покласти край цьому ексклюзивному корпусу педантів, які вважали себе вищими за інших, і які хвалилися тим, що монополізували знання, моральні цінності, духовну елегантність та хороший смак. Одначе ми здобули піррову перемогу, ліки, що гірші від самої хвороби: життя у заплутаному світі, в якому, як це не парадоксально, неможливо знати, що є культура, — вона є все і вона — ніщо.
Утім, мені можна заперечити, адже ніколи раніше в історії не було такого скупчення наукових відкриттів і технологічних розробок, ніколи не видавалося стількох книжок, не відкривалося стількох музеїв, і не платилося таких захмарних цін за сучасні та класичні твори мистецтва. Як можна говорити про світ без культури в епоху, коли космічні кораблі створені людиною досягають зірок, а відсоток неписьменних є найнижчим з часів появи людини? Увесь цей прогрес є очевидним, однак він є справою рук не культурних людей, а спеціалістів. Між культурою та спеціалізацією така сама відстань, як між кроманьйонцями і неврастенічними сибаритами Марселя Пруста. З іншого боку, хоча зараз є набагато більше писемних людей, ніж у минулому, цей показник є суто кількісним, а культура з кількістю має мало спільного, її цікавить якість. Ми говоримо про різні речі. Через неймовірну спеціалізацію, якої досягли різні науки, у світі було накопичено такий арсенал зброї масового знищення, що за його допомогою ми можемо декілька разів стерти на порох нашу Землю й заразом забруднити навколишній космос. Мова йде про науково-технологічний подвиг і водночас про кричущий прояв варварства, тобто про явище за природою своєю антикультурне, якщо культура — це те, що Т.С. Еліот називав «усім тим, щоб робить життя вартим того, щоб жити».
Культура є, чи була, коли вона існувала, спільним знаменником, чимось, що підтримувало існування комунікації між найрізноманітнішими групами людей, яких поступ знань примусив спеціалізуватися, тобто невпинно віддалятися й усамітнюватися одна від одної. Таким чином вона була певним компасом, певним провідником, який дозволяв людям орієнтуватися у густому тумані знань, не збиваючись на манівці й маючи більш-менш чітке уявлення про невпинну траєкторію, пріоритети, різницю між суттєвим і несуттєвим, різницю між головним шляхом і безглуздими відгалуженнями. Ніхто не в змозі знати все про все, це не було можливим ні раніше, ні тепер, але для людини культурної культура завжди слугувала хоча б для того, щоб усталити ієрархії та преференції у царині знань й естетичних цінностей. В еру спеціалізації та падіння культури ієрархії зникли в аморфній мішанині, в якій, згідно з тією плутаниною, яка урівнює численні прояви життя, охрещені культурою, всі науки і технології виправдовуються та стають рівними, а в мистецтві вже неможливо з мінімальним ступенем об’єктивності розрізнити, що є красивим, а що — ні. Навіть говорити про це таким чином видається застарілим, бо саме поняття краси стало так само дискредитованим, як і класична ідея культури.
Спеціаліст добре орієнтується у своїй особистій області знань, але він не знає, що відбувається поряд із нею, як і не відволікається, щоб перевірити, чи не принесуть шкоди його надбання іншим сферам життя, які не належать до його. Така одновимірна істота може бути великим спеціалістом і водночас безкультурним, бо його знання, замість того, щоб єднати з іншими, ізолюють його в певній спеціальності, що є лише крихітною келією у велетенській царині знання. Спеціалізація, яка існувала з часів світанку цивілізації, почала зростати разом із науковим прогресом, проте тим явищем, яке підтримувало суспільну комунікацію, ці спільні знаменники, цей клей, що тримає купи усе соціальне мереживо, були еліти, культурні меншини, які, окрім того, що прокладали мости і забезпечували взаємообмін між різними областями знання — наукою, словесністю, мистецтвом і технікою — справляли також і вплив, релігійний або світський, проте завжди наповнений моральним змістом, таким чином, що цей інтелектуальний і мистецький поступ не надто відступав від певної гуманної мети, тобто водночас гарантував кращі можливості і матеріальні умови, й передбачав моральне збагачення суспільства, зменшення жорстокості, несправедливості, експлуатації, голоду, хвороб і невігластва.
У своїх «Зауваженнях щодо визначення слова «культура» Т.С. Еліот стверджував, що остання не має ідентифікуватися зі знанням (схоже, що він радше говорив про нашу епоху, а не про свою, адже тоді ця проблема не стояла так гостро, як зараз), тому що культура передує знанню і підтримує його, вона орієнтує його й викарбовує в ньому конкретну спрямованість, щось на зразок морального орієнтира. Як вірянин Еліот знаходив у цінностях християнської релігії ту опору для знань і людської поведінки, яку він називав культурою. Утім я не певен, що релігійна віра є єдиною можливою опорою, яка утримує знання від того, щоб воно не втратило курс і не стало саморуйнівним, почавши множити атомні часточки чи забруднювати отрутою повітря, ґрунти й води, які підтримують наше існування. Починаючи з XVIII-XIX століть, цю функцію для широкого сегменту західного суспільства виконували світські філософія і мораль. Однак так само слушним є і те, що для такої ж, а можливо й більшої кількості людей, трансцендентність є невідкладною життєвою потребою, від якої неможливо відмовитися, не впавши у відчай або аномію.
Ієрархії в широкому спектрі відомостей, які формують знання, загально зрозумілу мораль, якій необхідна свобода, і яка дає людині максимальну можливість вираження, але які неухильно відкидають усе те, що спотворює і розкладає підвалини людяності, а також загрожує виживанню виду; еліта, яка сформована не за ознакою народження, політичної чи економічної влади, а завдяки зусиллям, таланту та виконаній роботі, і яка має моральний авторитет, здатний із належною гнучкістю та відновлюваністю забезпечити переважаючий і визначальний порядок цінностей, як у царині власне мистецтв, так і науки з технікою: такою була культура за найбільш просвітлених обставин і суспільств, які знала історія, і такою вона має стати знов, якщо ми не хочемо просуватися без путівця, наосліп, наче механізми, доки дійдемо до нашого власного розпаду. Тільки так життя почне ставати легшим для більшої кількості людей у нашій, як завжди, нездійсненній гонитві за щасливим світом.
У цьому процесі було б помилковим приписувати ті самі функції науці та літературі й мистецтву. Саме той факт, що ми розучилися їх розрізняти, і посприяв тій заплутаності, яка панує в наш час у сфері культури. Наука, як і техніка, прогресує, стираючи все застаріле й віджиле; для неї минуле — це кладовище, світ мертвих речей, переможених новими винаходами й відкриттями. Література й мистецтво перевтілюються, але не прогресують, вони не стирають своє минуле, вони будують на його підвалинах, живляться з нього й водночас живлять його так, що Веласкес, попри час і розбіжності, залишається таким же живим, як і Пікассо, а Сервантес є таким самим актуальним, як Борхес і Фолкнер.
Невіддільні від науки ідеї спеціалізації та прогресу є нікчемними для літератури та мистецтва, але звісно це не говорить про те, що література, живопис і музика не змінюються й не еволюціонують. Тим не менше, про них не можна говорити, як про хімію та алхімію, де перша витісняє останню і перемагає. Літературний твір, який досягає певного рівня досконалості не вмирає з плином часу, він живе та збагачує прийдешні покоління, й разом із ними еволюціонує. Тому до цього часу література й мистецтво становили спільний знаменник культури, простір, який уможливлює спілкування між людьми, попри розбіжності в мовах, традиціях, віруваннях і епохах, адже ті, хто сьогодні зачаровується від Шекспіра, сміється від Мольєра і зачаровується від Рембрандта й Моцарта, ведуть свій діалог із тими, хто в минулому їх читав, слухав і ними захоплювався.
Цей спільний простір, який ніколи не вдавався до спеціалізації, який завжди був надбанням усіх, переживав періоди крайньої складності, абстрактності й герметизму, які обмежували розуміння певних творів мистецтва елітою. Одначе ці експериментальні чи авангардні твори, якщо вони дійсно відкривали незвідані області людської реальності і створювали довговічні форми прекрасного, зрештою завжди виховували читачів, глядачів і слухачів, і таким чином інтегрувалися у спільну культурну спадщину. Культура може і має бути експериментом, за умови, що нові форми й техніки, які представлені у певному творі, розширюють горизонти життєвого досвіду, розкривають найпотаємніші таємниці життя або виставляють напоказ незнані естетичні цінності, здатні перевернути наше розуміння і представити новіший і витонченіший погляд на цю бездонну прірву, яка зветься призначенням людини.
Культура може бути експериментом і рефлексією, думкою і мрією, пристрастю і поезією, постійним критичним переглядом усіх визначеностей, переконань, теорій і вірувань. Утім вона не може, не ризикуючи розчинитися, розходитися з реальним життям, зі справжнім життям, із «живим» життям, до якого не належать збиті істини, штучність, софізм й ігри. Я можу здатися песимістом, але в мене складається враження, що через таку велетенську безвідповідальність, як наше нестримне прагнення до ігор та розваг, ми зробили з культури один із тих крихких замків на піску, які розвіюються з першим повівом вітру.