Стівен Кінґ. Символічна мова снів

by Diana

Переклала Ксенія Козачук

Джерело:
King, Stephen. The Symbolic Language of Dreams // Dreams and Inward Journeys, 8th Edition / By Marjorie Ford, John Ford. Published by Pearson, Copyright © 2012. Published date: Sep. 23, 2011. – Pp. 17-23.

Одна з цілей, для яких мені вдалося у моїх оповіданнях скористатися снами, ― показати в символічний спосіб речі, які я не хотів би казати прямо і на публіку. Я завжди застосовував сни так, як хтось зробив би із люстерком, щоб подивитися на щось, що не можна побачити фронтально, ― так роблять, коли хочуть глянути на своє волосся ззаду. Для мене це саме те, для чого сни призначені. Я гадаю, що сни ― це спосіб, у який розум людей ілюструє природу їхніх проблем. Чи навіть відповіді на їхні проблеми ― мовою символів.
Коли ми пробуємо згадати наші сни, вони зазвичай розпадаються, щойно їх торкається світло. Тож можна побачити сон, дуже добре пам’ятати, про що він був, але через десять-п’ятнадцять хвилин його забути, за винятком снів дуже яскравих або дуже гарних. Це так, ніби розум ― твердий каучук, і тільки сильним ударом можна закарбувати на ньому враження, яке потім не зітреться.
Одне з того, що часто буває в снах, ― це відчуття, що знайомі чи повсякденні об’єкти виступають у дуже дивних обставинах або ситуаціях. І оскільки я саме про таке пишу, використання снів ― очевидний спосіб створити подібне відчуття таємничості в реальному світі. Думаю, найяскравіший приклад використання сну в моїй художній прозі був пов’язаний з написанням повісті «Доля Салема».
Що ж, можу нарахувати в своєму житті всього п’ять чи шість справді жахливих кошмарів ― не так і погано, коли думаєш, що життя вміщується в 44 роки, ― але пам’ятаю, як мені приснився надзвичайно поганий сон, коли мені було приблизно дев’ять чи десять.
У цьому сні я підіймався якимось пагорбом; на його верхівці була шибениця, навколо якої кружляли птахи. Там був повішений. Він помер не тому, що в нього зламалася шия; його задушили. Я зробив такий висновок через те, що його обличчя набрякло й збагровіло. Коли я до нього наблизився, він відкрив очі, простягнув руки і схопив мене.
Я з криком, сидячи прямо, прокинувся у своєму ліжку. Вкритого гусячою шкірою, мене палило й морозило водночас. Я не лише після того не міг заснути годинами, але ще тижнями реально боявся вимикати світло. І досі я все бачу так ясно, як тоді, коли це сталося.
Багато років по тому я почав працювати над «Долею Салема». Я знав, що історія буде про вампіра, який приїхав до Штатів із-за кордону, і я хотів «оселити» його в старому будинку з примарами. Приблизно до цього місця я додумав, і якось так розум пов’язав речі, ― коли я шукав який-не-який будинок з примарами, уявний працівник креативного відділу мого мозку сказав: «А як щодо того кошмару, який ти бачив у свої вісім-дев’ять років? Пригодиться?» Я згадав кошмар і подумав: «Точно, підходить».
Я перетворив того мерця на чоловіка, якого звали Х’юбі Марстен; він був власником зловісного будинку і своєю смертю багато в чому повторив сюжет сну. У повісті Х’юбі Марстен повісився. Він був чорнокнижником на зразок Алістера Кроулі ― щось типу чорного мага, до якого я додав збірний образ з американської бульварної преси, ― багатій, який жив і помер у злиднях.
Для мене, щойно починається власне акт творіння, написання тексту нагадує швидкісну версію кінеографа (мультфільму, намальованого в блокноті), які були у нас в дитинстві, ― там можна змішувати й добирати. На обкладинці книги написано: «Зроби тисячі облич!» Можна сполучити шість чи сім пар очей з різними носами. Хіба що облич не тисячі, а насправді мільярди різних подій, осіб і речей, які з’єднуються. І це відбувається на дуже великій швидкості. Сни – це тільки одна сторінка, яка бере в цьому участь. Але вони також працюють на поліпшення оповіді.
Інколи я можу використовувати сни в роботі, щоб додати в оповідь певний ефект віщування. Віщі сни ― сировина для нашого фольклору про надприродне. Наприклад, приснилося людині, що рейс 17 має розбитися, людина поміняла квиток ― і дійсно, рейс 17 розбився. Але це побутує як міські легенди: завжди хтось каже «у мене є друг, із яким це сталося». Я ніколи не чув, щоб хтось казав: «Це сталося зі мною».
Найближчий мій підхід до прекоґнітивного досвіду ― періодичні ситуації, коли мене заповнює справді сильне відчуття дежавю. Я тоді впевнений, що уже був там, де я є. Часто в якийсь момент мені здається, що я мав сон про це місце і послідовність дій, а у свідомості забув про них, коли прокинувся.
Час від часу кожен сон може стати корисним. Коли я працював над романом «Воно» ― по-справжньому товстою книжкою ― сон істотно допоміг справі.
Я поклав багато часу і свого вміння на те, щоб повірити у свою здатність завершити цю велетенську, довгу книгу. Зараз, коли я над чимось працюю, я бачу уже завершені книги, і певною мірою вони вже існують. Я їх не створюю, а радше видобуваю, це схоже на розкопки в пісках. Фокус у тому, щоб сказати про об’єкт так багато, як тільки можна, надати його для використання повністю, не розбивши. Завжди якісь ушкодження є ― ніколи не підіймаєш на поверхню цілої речі – але якщо бути обережним і мати талан, то основне дістанеш.
Коли я працюю, я ніколи не знаю, яким буде фінал чи як будуть розвиватися події. Я маю уявлення про те, в якому напрямку хочу або сподіваюсь скерувати оповідь, але переважно почуваюсь як хвіст на повітряному змії. Не як змій чи як вітер, що його носить, ― саме як хвіст. І коли я, сівши працювати, знаю, що відбувається чи буде відбуватись сьогодні, завтра й післязавтра, я щасливий. Але, пишучи книгу «Воно», я дійшов до того, що вже не міг зазирнути вперед. Водночас кожного дня я наближався до моменту, де буде молода дівчина ― одна з моїх людей (я не думаю про них як про хороших чи поганих людей, вони ― мої люди) ― і де її знайдуть.
Я не знав, що з нею станеться, і тому дуже нервувався. Бо книжки так не робляться. Раптом прийшов на місце, звідки не можеш рухатись далі. Так, ніби тягнеш тонку стрічечку через отвір ― і враз вона уривається, і ти не одержуєш приз, який був на кінці.
Книга вже мала сімсот-вісімсот сторінок і встигла дуже мені набриднути. Пригадую, як я раз ліг спати, бурмочучи «потрібна ідея, мені потрібна ідея!», заснув ― і побачив себе якраз на тому звалищі, де зупинилася моя оповідь.
Я вочевидь був дівчиною. Це не було видовище дівчини у сні. Там був тільки я. І на звалищі було багато викинутих холодильників. Один із них я відкрив, і там звисали ці штуки з різних іржавих поличок. Вони були схожі на макарони-«черепашки» і тремтіли, як під легким вітерцем. Одна з них розкрила крильця, злетіла і сіла мені на тильний бік кисті. З’явилося відчуття тепла, майже як при підшкірній ін’єкції новокаїну, і ця штука почала з білої ставати червоною. Я зрозумів, що вона знеболила мою руку і висмоктувала мою кров. А потім вони всі почали вилітати з холодильника і сідати на мене. Це були п’явки, які виглядали як макарони-«черепашки». І ще вони розбухали.
Я прокинувся дуже наляканий, але й дуже щасливий. Бо я знав, що буде далі. Я просто взяв свій сон і, як є, помістив його до книги. Вкинув його туди. Я нічого не міняв.
У повісті «Тіло» був епізод, де кілька хлопців виявляють, що їх укрили п’явки. Це був правдивий випадок із мого життя. У «Тілі» багато чого є просто історією, лиш трохи карамелізованою. Ми з друзями залізли до ставку десь у двох з половиною кілометрах від будинку, в якому я виріс, і коли вийшли з води ― були всі обліплені цими крихітками. Це було моторошно. Не пригадую, щоб я тоді про цей випадок бачив кошмари, але, ясна річ, через роки воно мені наснилося.
Я справді гадаю, що історія з цим сном ― приклад того, що я пішов спати, а підсвідомість продовжувала роботу і врешті надіслала сон, так, як людина надіслала б комусь повідомлення всередині офісу пневматичною поштою.
У світлі вчення Фройда, я не думаю, що є підсвідоме чи позасвідоме, в якому щось відбувається. Як на мене, свідомість ― це океан. Чи три сантиметри під поверхнею, чи три кілометри, ― це все одно вода. Суцільна H2O*.
На мою думку, наш розум ― однакове живильне середовище аж до дна, різні речі в ньому живуть на різних рівнях. Деякі з них трохи важче побачити, бо ми не пірнаємо так глибоко. Але все, що відбувається у нашому щоденному житті, наших думках, ― все, що робить хвилі на поверхні нашого розуму, ― викликає вихор, який проникає до глибин і там здійснює певний вплив. Тому повідомлення, отримані нами багато разів, є не чим іншим, як символічним опрацюванням речей, які нас турбують. Я не вважаю їх чимось на зразок пророцтва. Я думаю, що багато снів є різновидом ментального або духовного метеоризму, способом зниження напруги.
Можливо, один зі шляхів проникнення в цю водяну метафору ― поговорити про слонову креветку, дуже популярний оксюморон. Це великі креветки, які ніхто не куштував у ресторанах до 1955-1960 років, бо доти нікому не спадало на думку ловити креветок після заходу сонця. Вони весь час були, жили своїм прозаїчним креветочним життям, але ніхто їх не ловив. Тому коли нарешті спіймали, це було щось типу «Привіт! Гляньте, це щось абсолютно нове». І якби креветки могли говорити, вони б сказали: «Якого біса, ми не нові. Ми тут уже пару тисяч років. Ви просто були надто тупі, щоб нас знайти».
Можна і трохи по-іншому на це глянути. Є певні різновиди риб, які для нас не дивина. Є короп, золота рибка, сом, оселедець, тріска ― так чи інакше переважно вони плавають під поверхнею, опускаючись на глибину приблизно від п’ятнадцяти-вісімнадцяти до тридцяти метрів. Люди їх ловлять, і ми звикли їх бачити ― не тільки в акваріумах чи на ілюстраціях у книгах, а й на наших тарілках. Ми їх готуємо. Ми бачимо їх у рибних вітринах супермаркетів. Але якщо ви залізете в батисферу і спуститесь справді глибоко, ви побачите інших ― яскраво-флуоресцентних, таємничих, дивовижних ― істот з мембраноподібними каптурами і дивними спідничками, які мерехтять над їхніми тілами. Цих створінь ми не дуже часто бачимо, бо вони вибухають, якщо їх винести ближче до поверхні. Вони в порівнянні з рибами, які плавають під поверхнею, є тим, чим є сни для наших звичайних думок. Глибоководні риби ― це сни риб з поверхні. Вони змінюють вигляд, змінюють форму.
Є й сни звичайні і глибокі. Для деяких снів ми можемо простежити значно глибші джерела. Впевнений, що при бажанні продовжити розвиток цієї метафори можна було б сказати, що в межах людської душі, людської думки існують цілі Філіппінські жолоби ― місця дуже, дуже глибокі ― де, можливо, плавають фантастично дивні істоти. А те, що свідомість приносить на поверхню, імовірно, є відповідником розірваної вибухом риби. Вона може виглядати як мішанина. Це може бути щось розкішне у своєму рідному середовищі, але воно висихає, коли потрапляє під сонце. Тоді воно стає безрадісним і сірим.
Пригадую, як десь шість місяців тому мав ось такий дуже яскравий сон.
Я був у якомусь багатоквартирному будинку ― дешевому й невеличкому. Вхідні двері були відкриті, і я бачив, як заходять і виходять чорношкірі люди. Вони розмовляли й гарно проводили час. Десь грала музика. А потім двері закрилися.
У сні я відійшов назад і потрапив до ліжка. Мабуть, я сам і закрив двері. У ліжку зі мною був мій брат, позаду мене, і він почав мене душити. Мій брат збожеволів. Це було жахливо!
Я пам’ятаю, як на останньому диханні сказав: «Здається, там хтось за дверима». Він встав з ліжка і вийшов. Тоді я одразу побіг закрив двері, і на замок теж. Потім знову ліг ― тобто я в цьому сні почав лежати.
А потім я став хвилюватися, що я насправді двері не закрив. Я таких речей завжди боюсь у реальному житті. Чи вимкнув я пальники газової плити? Чи не залишив я світло ввімкненим, коли виходив з дому? Тож я встав, щоб перевірити двері, ― і, звісно ж, вони були незамкнені. Я зрозумів, що він усе ще був всередині будинку, зі мною. Десь.
Там, у сні, я заволав: «Він ще в будинку!» Я кричав так голосно, що розбудив себе. Хіба що в момент пробудження не кричав, а бубонів: «Він ще в будинку, він ще в будинку». Я був нажаханий.
Біля ліжка, де я спав, стояла склянка води з льодом, і кубики льоду ще не розтанули, тож усе це сталося одразу після того, як я заснув. Зазвичай саме в цей час мені сняться сни, які я пам’ятаю найкраще.
Частина моєї письменницької роботи ― бачити сни наяву. Переважно так і є. Якщо я сідаю вранці за текст, то, коли я починаю або закінчую писати, я усвідомлюю, що я сиджу і пишу. Я розумію, що мене оточує. Це як поверхневий сон, коли засинаєш або прокидаєшся. Але всередині процесу світ зникає, і я можу бачити краще.
Створення образів і бачення снів настільки схожі між собою, що мають бути співвіднесені.
В історії на зразок «Тіла» або роману «Воно», зорієнтованої навколо кінця п’ятдесятих ― початку шістдесятих років, я буквально можу звернутися до минулого, щоб згадати речі, які я забув. З плином часу події нагромаджуються на поверхні свідомості, як сніг, і він вкриває всі попередні нашарування. Але якщо ви можете зануритись у такий стан напівсну ― бо при сновидіннях і при створенні образного тексту мозкові імпульси вочевидь рівнозначні ― то можете багато чого з тих речей витягти на поверхню. Це може бути схоже на глибокий сон.
Я розумію, особливо останніми роками, наскільки цінним є цей стан ― я маю на увазі здатність входити в нього, коли не спиш. Я також усвідомлюю, як дорослий, правдоподібність моїх нічних снів, коли вони мені сняться. Але я жодним чином не міряюся кількістю снів з іншими людьми. Я маю таке відчуття, що, можливо, бачу трохи менше снів уночі через те, що частково зменшую напругу вдень. Але незаперечних доказів цього я не можу навести.
Можу пригадати, як я вперше ввійшов у цей стан ― і був захоплений. Це трохи так, ніби знайшов секретний вхід до кімнати, але не знаєш точно, як ти туди зайшов. Я не пам’ятаю, як саме я це зробив уперше, ― хіба що я сідав кожного дня до роботи і старався працювати незалежно від того, писалося мені чи не писалося. Через деякий час такої практики це стало чимось на зразок постгіпнотичного навіювання.
Є декілька речей, які я роблю, коли сідаю писати. Мені потрібна склянка води або чашка чаю. Є конкретний час, коли я починаю працювати, ― близько восьмої, тобто від 8:15 до 8:30, десь у межах цього півгодинного інтервалу, кожного ранку. Я приймаю пігулку з вітамінами; вмикаю музику; я сідаю на одне й те саме робоче місце, і папери завжди розкладені на тих самих місцях. Це послідовність подій. Кумулятивна мета того, щоб робити всі ці речі кожного дня однаковим чином, є в тому, що так я говорю своєму розуму: скоро ти заснеш.
Це справді зовсім не відрізняється від усталеного порядку тоді, коли час іти спати. Хіба ви йдете спати кожного вечора по-різному? Ви спите постійно на якомусь боці? Скажімо, я чищу зуби перед сном. Мию руки. Навіщо б комусь мити руки перед сном? А от не знаю… І подушки: треба класти подушки в якийсь певний спосіб. Відкритий бік наволочки треба заправляти всередину в напрямку до іншого боку ліжка. Не знаю, чому.
І пози для сну однакові: повернулись на правий бік, на лівий бік. Думаю, так свідомість говорить вашому тілу, чи тіло говорить свідомості – може, вони так спілкуються ― «а тепер ходімо спати». І, можливо, сновидіння відбувається за однаковою схемою, якщо не збивати його речами типу наркотиків, алкоголю тощо.
Сни, які я пам’ятаю найбільш чітко, ― майже завжди ранкові сни. І вони не завжди погані, не хотілося б створювати таке враження. Один із них я можу згадати дуже ясно. Це був сон про політ. Я був над автомагістраллю і літав уздовж неї в піжамних штанах, без сорочки. І от я такий пролітаю попід естакадою ― як іграшковий дракончик Казіп, ― нагадуючи собі, що треба залишатися на достатній висоті, щоб не напоротися на автомобільні радіоантени, які стирчать із машин. Це досить механістична деталь, але, коли я прокинувся від цього сну, мені було не страшно чи огидно, а тільки по-справжньому весело, приємно і радісно.
Це не був сон про безконтрольний політ. З дитинства я пам’ятаю багато снів про падіння, але це єдиний сон про політ, який я можу пригадати в деталях.
Повторюваних снів у мене небагато, але є тривожний сон. У ньому я дуже напружено працюю в маленькій жаркій кімнатці ― схожій на ту, в якій я жив підлітком, ― і я знаю, що на горищі є божевільна жінка. На горище ведуть маленькі двері під карнизом, і мені треба закінчити роботу. Її треба закінчити, інакше божевільна вийде і забере мене. І завжди у певний момент сну двері вибивають з того боку, і ця потворна жінка ― з сивим волоссям, яке стирчить на її голові, як пух кульбаби, ― кидається на мене зі скальпелем.
І я прокидаюся.
Я все ще бачу цей сон, коли відстаю в роботі і намагаюсь виконати всі сміховинні зобов’язання, які я собі призначив.
—-
* ашдвао, формула води