Тім Крайдер. Чоловік та його кішка

by Diana

Переклав Олександр Грищенко
Джерело

Я прожив дев’ятнадцять років з однією й тією ж кішкою: це поки що найтриваліші стосунки в моєму дорослому житті. Згідно із загальним правом ця кішка доводилась мені дружиною. Ночами я засинав із теплою, приємною вагою кішки в себе на грудях. Найперше, що я зазвичай бачив уранці, – це нависла наді мною котяча лапа, яка помалу віддалялася від мого обличчя, та погрозливий примружений погляд, який сповіщав мене про те, що прийшов «час котячого корму». Як я частенько казав їй своїм м’яким, дзвінким беррі-вайтівським голосом: «Ніяка любо-ов… не зрівняється з любо-ов’ю… між чоловіком… та його кішкою».
Кішка ревниво ставилася до моєї уваги; вона любила сидіти на всьому, що я читав, ходила то туди, то сюди перед екраном мого ноутбука, поки я працював, і безпардонно втискалася між мною та всякою жінкою, що до мене приходила. Вона та моя колишня дівчина Кеті Джоу, що за вдачею не відрізнялася від моєї кішки, одразу ж розгледіли одна в одній ворога. Коли я бував із жінкою фізично близьким, моя кішка, замість чемно покинути нас, сідала до мене спиною на край ліжка й досить демонстративно відверталася від сцени розпусти, безмовно виказуючи свій осуд, немовби привид твоєї бабусі.
Я усвідомлюю, що люди, які без кінця балакають про своїх домашніх улюбленців, щонайменше нудні, а часто навіть жалюгідні чи відразливі. Вони викладають фото своїх тваринок в інтернет, розказують про них невеличкі історії, говорять до них бентежним фальцетом, одягають їх у вигадливі костюми, носять їх у сумках і рюкзаках-кенгуру та замовляють їх професійні портрети, які ретушують за подобою олійного живопису старих майстрів. Коли людина, старша за десять років, запрошує вас на святкування дня народження кота або похорон собаки, ви маєте виконати дуже спритний етикетний маневр, еквівалентний перевороту Іммельманна або потрійному акселю, для того щоб відмовитись і не визнати при тому, що вона, у цьому плані, не сповна розуму.
Особливо це стосується бездітних людей на кшталт мене, які схильні емоційно зациклюватись на своїх улюбленцях та обожнювати їх настільки, що інших від того проймає морозом. Нерідко домашній улюбленець здається сурогатним дитям – рятівним захопленням або ж спільним проектом, щоб уберегти стосунки, які втратили будь-яку іншу причину існування, як-от коли стають нестерпними гурманами чи запеклими косплеєрами. Коли ж у таких парочок, врешті, з’являється дитина, їхні коти й собаки часто не можуть утямити, чому це їх безцеремонно понизили до статусу домашнього улюбленця; замість начисто вилизувати обідні тарілки і ввалюватися в ліжко з матусею і татусем, вони одержують миски зі справжньою собачою їжею та лишаються на брудному кружку землі, де їх прив’язують до металевого кілка.
Я поцікавився, скільки американці щорічно витрачають на своїх домашніх улюбленців, і виснував, що краще вам того не знати. Я міг би розказати вам, скільки сам витратив на спеціальний корм для котів із нирковою недостатністю, ліки для нирок та щитівки, а також періодичні аналізи крові, які коштували 300 доларів і завжди виявлялися нормальними, однак я ніколи не рахував власні щорічні витрати, боявся-бо, що буду змушений дізнатися про себе деякі неприємні факти. Те, що наші масові витрати на продукти в догоду тваринам, які здаються найщасливішими, коли качаються у фекаліях чи виїдають нутрощі гризунам (котрі, насправді, не виглядають значно менш щасливими, якщо втрачають половину кінцівок), говорить про нас як про націю, – це ще одна річ, яку нам краще не знати. Та мені здається, що це може свідчити про ту ж хронічну депривацію, про яку свідчать багатомільярдні прибутки у сфері любовних романів і порнографії.
Я припускаю, що люди мають певний запас симпатії, яку їм потрібно виявляти, і за відсутності більш підхожого об’єкта – дитини чи коханця, родича чи друга – вони обдаровуватимуть тією самою прихильністю якого-небудь мопса, менкса чи какаду, хоч би й щось таке, що неврологічно не здатне відповісти тією ж емоцією, як-от варана, одноденного біржового трейдера або алое в горщику. Конрад Лоренц підтверджує цю підозру в своїй книжці «Про агресію», де описує, як за відсутності належного для певного інстинкту пускового подразника поріг такого подразника поступово нижчає; приміром, самець голуба, позбавлений голубок, намагатиметься ініціювати парування з опудалом голуба, скрученою тканиною, будь-яким віддалено схожим на голуба об’єктом, а, зрештою, і з порожнім кутком власної клітки.
Попри те що я чітко бачу патологічність цього синдрому в інших, сам я був його ілюстрацією з медичних підручників, Людиною-слоном серед носіїв цієї хвороби. Я не викладав фотографії своєї кішки в інтернет і не розказував про неї тим, кому б це було байдуже, але вдома, наодинці з кішкою, я поводив себе ніби якийсь схиблений архіманірник. За всі ці роки я понавигадував для кішки десятки безглуздих імен: Муркавка, Муркавка Мері, Пані Муркавка Мері з роду Котячих, Незмурченна Канґ Мері. Кожного ранку я декламував перед нею розлогу промову, таке собі щоденне напучення, що починалося так: «Хто знає, пані Кішко, які фантастичні пригоди очікують нас з вами сьогодні?» Я вигадав пісню, яку співав їй, коли збирався пилососити, – зухвалий хіт, що міг би порвати Лас-Вегас, під назвою «Те, що ти ненавидиш (відбувається знов)». Ми брали спільну участь у виконанні «кошмарної котячої музики» на моїй педальній фісгармонії, у ході чого вона самовільно ходила по клавішах, тоді як я натискав на педалі. «Кошмарна котяча музика» скидалась на твори угорського композитора Дьордя Лігеті з їхніми алеаторичними фрагментами та незносно тривалими кластерами.
Я ніколи не хотів ставати таким. Моя кішка приблукала до моєї хатини біля Чесапікської затоки, коли я сидів на терасі та доїдав залишки крабів. Тоді вона була ще кількамісячним кошенятком, таким малим, що мій друг Кевін спромігся повністю помістити її голову собі до рота. Вона з’явилася з-попід ґанку, жалісливо нявкаючи, і я пригостив її холодним білим м’ясом. Тоді я ще не знав, що погодувати бездомного кота і завести собі кота – то фактично те ж саме.
Декілька тижнів я відмовлявся визнавати, що в мене є кішка. На той час моє життя було побудовано таким чином, що я не міг узяти на себе відповідальність вертатися додому кожної доби, щоб нагодувати тварину. Я розвішував листівки з рисунком кішки у поштовому відділенні та продуктовій крамничці, сподіваючись, що її забере хазяїн. Озираючись назад, мені видається важливим те, що я ніколи не розглядав можливість відвезти її до притулку.
Коли я поїхав на весілля до іншого штату на цілі вихідні, мій друг Ґейб пояснив мені, що кішка тепер очевидно моя. Я запротестував. «Це суто тимчасова ситуація, допоки я не знайду для неї новий дім» – пояснив я. «Я не збираюся ставати якимсь там “котятником”».
– Що б ти відчув, – спитав він мене, – якби приїхав після вихідних додому, а кішки немає?
Я стогнав і корчився на пасажирському сидінні.
– Ти «котятник», – з відразою сказав він.
Смішно тепер згадувати, які суворі рамки я намірявся окреслити для кішки на початку. Одним із обмежень, які я поклав собі встановити, було не пускати її нагору, де я спав. Указ цей проіснував недовго. Вже незабаром я почав ображатись на кішку, коли та відмовлялася зі мною спати.
«Ти закоханий у цю кішку!» – закинула мені якось моя тодішня дівчина Марґо. По правді кажучи, кішка вона була вельми приваблива. Інші завжди звертали на це увагу. Мій друг Кен схарактеризував її як «кішку-супермодель» з ефектно обведеними «котячою тушшю» зеленими очима та яскраво-рожевою «носовою замшею». Її хутро, навіть у дев’ятнадцять років, було пишним, м’яким та приємним на дотик.
Біологи називають котів «експлуататорами в неволі» – місткою фразою, що нею можна описати чимало типів відносин, зокрема й внутрішньовидових. Я припустився помилки на самому початку, ставши годувати кішку першим ділом уранці й забувши, що вона може контролювати те, коли я встаю: ввічливо нявкаючи, сидячи в мене на грудях і витріщаючись на мене, наполегливо штовхаючи мене мордою чи кладучи одного кігтя мені на губу. Вона відмовлялася пити воду з миски, жадаючи води вищої якості, яку я, на її думку, пив зі склянки. Я спробував продемонструвати їй, що вода, яку ми пили, – однакова, переливаючи її зі своєї склянки в її миску просто перед нею, та вона була цілком непорушна, немов «берсер»*, якому показують гавайське свідоцтво про народження Обами повного зразка. Кінець кінцем, я здався й почав подавати їй воду в скляному стакані, куди, щоб попити, вона мусила встромляти всю свою морду.
Часом мене осявала думка, що у мене в домі живе тварина, і це здавалось настільки химерним, ніби моїм будинком розгулював якийсь єнот або кінкажу. Утім, ми з цієї твариною до певної міри навчилися розуміти один одного. Хоч я й любив занурити носа в її хутро, коли вона зимової днини заходила в дім, та глибоко вдихнути «запах холодної котятини», кішка від того була анітрохи не в захваті й тікала від мене. Якийсь час я ганявся за нею по будинку, волаючи: «ану дай занюхну!» – а вона ховалася від мого осоружного доторку за диваном. Зрештою, я зрозумів, що чиню неправильно. Тоді я почав запускати її в дім і вдавати, що нюхати її я не маю жодного наміру, і десь менш як за хвилину кішка підходила до мене та сподобляла себе понюхати. Насправді я маю бути вражений цією згодою не менше, ніж якби мені вдалося порозумітися з вождем папуасів чи розшифрувати послання з іншої планети.
Щораз, як я стидався того, що враховую бажання домашнього улюбленця у важливих життєвих рішеннях, якась частина мене, що звучала по-дорослому, казала мені: «це просто кішка». Заведено вважати, що тварини не мають того, що ми називаємо свідомістю, дарма що ми не можемо як слід домовитися про її точне визначення, а як ми можемо претендувати на хоч якусь певність щодо того, що відбувається в голові у тварини, мені й досі не ясно. Усякому, хто проводив час із тваринами, думка про відсутність у них внутрішнього життя здається такою, що у своїй нелогічності та впертому запереченні емпатично самоочевидного межує з психозом. Я підозрюю, що деякі з тих самих психологічних механізмів дозволили одним людям виправдати володіння іншими.
Інша частина мене, можливо сентиментальніша, але й правдивіша, мусила визнати, що моя кішка була, безперечно, однією з істот цього світу й користалася своїм єдиним шансом бути живою так само, як і я. Мене завжди тішило наголошувати або розтягувати слово «ти», звертаючись до кішки, приміром: «Тииии, певно, будеш від цього в захваті!» – адже було смішно (а за сміхом нерідко криється тривожна правда) нагадати собі, що в кімнаті зі мною була ще одна особистість, котра мала власні симпатії, антипатії, особливості характеру та нестерпно безглузді уявлення про якість води. Я не бачив нерозв’язної епістемологічної проблеми в тому, щоб здогадатися, що хотіла кішка, коли я прокидався й бачив її морду в кількох дюймах від свого обличчя, поки «нерішуча лапа» повагом віддалялася від моєї губи.
Я визнаю, що любити кота куди простіше, ніж любити людину. Оскільки тварини не можуть зруйнувати наших фантазій про них через нездатність говорити, вони ще більш безпомічно піддаються нашим проекціям, аніж інші люди. Щоправда, і в любові до інших людей виявляється немало відвертої проекції та самоомани.
Якось я прочитав у одній книжці про фен-шуй, що домашній улюбленець може підтримувати ци вашого будинку чи квартири, коли ви не вдома; сама присутність тварини оживляє та заряджає простір. Хоч я й підозрюю, що фен-шуй – то рідкісна бздура, але коли я тимчасово залишав свою кішку деінде, я пересвідчувався, що будинок без кішки здається значно інакшим, ніж будинок із кішкою. Він здається справді порожнім, мертвим. Ці моменти передвіщали мені те, яким зробиться моє життя, після того як її не стане.
Ми не знаємо, що відбувається в голові у тварини; ми можемо сумніватися, чи мають вони те, що можна назвати свідомістю, і ми не здатні дізнатися, як багато вони розуміють і на що схожі їхні емоції. Я ніколи не дізнаюся, якої думки була про мене моя кішка, якщо вона мала її взагалі. Проте я можу сказати вам ось що: коли чоловік перебуває в одній кімнаті з кішкою – хай там що ми можемо сказати про того чоловіка іще, – він не один.
– – – –

* Берсер (англ. birther) – назва прихильників теорії змови, згідно з якою 44-й президент США Барак Обама не був народжений у США і, отже, не має права обіймати президентську посаду. За офіційною версією Барак Обама народився у столиці штату Гаваї – Гонолулу.