Катрін Терно. Полігамія, чому б і ні?

by Diana

Переклала Ганна Кирієнко

Джерело


Вступ
Білий прапор за полігамію!

Ще деякий час тому полігамія не викликала особливих запитань, і тим більше дискусій, залишаючи наше суспільство байдужим або іноді провокувала посмішку, яка, проте, частіше була більше схожа на злу гримасу, ніж на доброзичливе сприйняття. Саме в цьому, скоріше тихому, контексті я почала писати книгу, яка відстоюватиме право на полігамію: в етимологічному сенсі терміну «багатошлюбність», тобто форма множинного шлюбу, що передбачає рівність чоловіків і жінок, багатоженство і багатомужжя.
Але історія мене наздогнала. В квітні 2010 року, на публічній арені з несамовитою силою вибухає дискусія, викликана справою Лієса Хеббаджа, француза алжирського походження, якого звинувачували в багатоженстві та шахрайстві з соцдопомогою — Дискусія? Аякже. Політики і ЗМІ миттєво почали вішати всіх собак на полігамію, тавруючи, і скидаючи докупи непов’язані речі. В обговореннях постійно виникав нерозривний блок з полігамії-нерівності-статей-насильства-над-жінками-злочинності.
Якщо в деяких випадках полігамія сама по собі, як пропозиція подружжя, відмінного від моногамії, могла бути цікавою, — надто пізно, дитину вже вихлюпнули з водою! Але… чи позбавлена моногамія відхилень, які закидають полігамії? Хіба в моногамній сім’ї немає насильства над жінками, нерівності, хіба не породжує вона правопорушників? Коли йдеться про поєднання різнорідного, ми також поєднуємо полігамію та іслам, швидкий і зручний спосіб виключити її з нашого юдео-християнського поля зору, ніби це ніяк не може стосуватися нашої західної культури, ні навіть ставити їй запитання. Ми її судимо, наперед засуджуючи і не слухаючи, що вона може нам сказати.
Чи можливо розглядати серйозно таку форму шлюбу, яка полягає в тому, щоб одружитися більш ніж з одним чоловіком або більш ніж однією жінкою водночас? Чи християни ніколи не використовували її? Використовували! Чи дійсно в нашій культурі існує саме егалітарна перешкода для полігамії? Ні, якщо ми захочемо ретельно заглибитися в питання і припинити лякатися самого тільки слова.
Термін “полігамія” стало важко вживати, настільки він зараз став синонімом полігінії (чоловік одночасно одружений з багатьма жінками). Проте, я його зберігала наскільки це можливо, вказуючи на “полігінію” тоді, коли тип шлюбу, про який я говорю, обмежується винятково перевагою для чоловіка, що відбувається найчастіше, і на “багатошлюбність”, коли я говорю про шлюбний устрій, який передбачає однакові права для обох статей.
Справді, потрібно наголошувати на обов’язковій рівності чоловіків і жінок, на взаємоповазі та обопільній згоді, яких часто бракує в полігамії, що наше суспільство картає, але які насправді є проблемою, перш за все, прав жінки і поваги до життя кожно(ї)го. Критикувати сучасну полігамію під приводом, що вона демонструє очевидну нерівність чоловіків і жінок, це все одно, що лікувати симптоми хвороби, а не її причину. І це спосіб, який, на жаль, користується надто широким попитом в нашому суспільстві.
Але помріймо: практика егалітарної полігамії на Заході, чи не була б вона найкращим способом безболісно реформувати суспільства, які утискають жінок, так само, як демократичний приклад в політиці, схоже, викликав вітер лібералізації в країнах, що жили в ярмі так чи інакше проголошених диктатур?

На перший погляд така ідея може здатися парадоксальною: якщо ми захищаємо свободу любити більше ніж одну людину одночасно, чому тоді просто не жити поза шлюбом? Це може здатися неправдоподібною угодою між консерватизмом і лібертаріанством! Оскільки моє заступництво за множинність кохання вписується саме в межі шлюбу, байдуже, релігійний він чи ні, бо я його розглядаю як символічно сильний і гарний зв’язок між двома людьми: дві долі привселюдно беруть на себе зобов’язання; перед свідками вимовляється одне слово, урочисто відзначається людська пригода. При цьому, я не палка прихильниця шлюбу, я не вбачаю в ньому жодної цінності, вищої за любов, яка не скріплена печаткою, але він існує, пропонуючи себе кожному як можливість, і ця пропозиція, на яку я погодилася, на мою думку ще має сенс.

Моє переконання і моя ідея прості: так само легітимно не хотіти розлучатися, як і хотіти розлучатися, щоб знову одружитися. Мета цієї праці стимулювати роздуми, примусити розкритися серце і розум. Зрозуміти, що зобов’язання розлучатися, щоб одружитися з іншою людиною — це насильство над особистістю. Йдеться не про те, щоб скасувати розлучення, а про те, щоб скасувати обов’язковість розлучення для повторного шлюбу. Щоб потім кожен жив таким життям, яким хоче: самотнім, моногамним чи полігамним… Не накидати нову модель, а запропонувати додаткову форму подружжя: вільну та егалітарну.
Тут не йдеться про нову утопію. В наш час, якому з неї майже нічого не залишилося для вивчення, хіба що утопію виживання на землі, яка, як нам здається, стала настільки надзвичайно крихкою і чутливою, щоб більше не дозволяти нам, хоча б, і просто, жити. При цьому, хіба недоречно ставити собі запитання про те, “як краще жити разом”?

Моя ідея, спочатку інтуїтивна, змогла знайти підкріплення і підтвердження завдяки дослідженням і текстам, вказаним в бібліографії, за що я дякую авторам сьогодення та минулого.