Йоко Тавада. Всіляка риба із лускою також має й плавники

by Diana

Переклала Віталіна Буран

Джерело: Yoko Tawada. Akzentenfrei @ Konkursbuch VERLAG CLAUDIA GEHRKE Herbsz 2016
PF 1621, D-72006 Tübingen, ISBN E-Book: 978-3-88769-558-3

Два моїх дядечки, які в минулому буддійські монахи, свого часу захоплювалися написанням есеїв та віршів. Ще за часів Середньовіччя, бажаючи скоротати час, монахи охоче бралися за пензля. Принаймні вони запевняли, що ніщо інше, окрім нудьги та самотності, не приводило їх до письма. Пензель може бути вірним провідником віри, однак його поетичні потяги легко збиваються з правильного шляху і наштовхуються на думки непередбачені тим, хто його скеровує. Автор з ХIV століття, Кенкохоші, зрікся свого статусу самурая, став монахом і склав збірник есеїв «Тсурецурегуза». І хоча у мої шкільні часи ця книга відносилась до книг “обов’язкових для читання”, читала я її дуже охоче, бо у ній віднайшла для себе суперечливу і водночас розумну життєву позицію: відмовитися від мирського життя і в той же час невтомно проявляти інтерес до людей та об’єктів. Навіть зважаючи на те, що автор не визначав своє письмо як автоматичне, він все ж дозволив своєму пензлю вільно ковзати і тоді той вловив запаморочливий аромат кімоно однієї пані, і шкіру гладеньку жіночої литки. Пензель торкався тем архітектури, квітів, шлюбу, богів-лисиць та взагалі всього, що тільки може трапитися у житті. «Дзуйхіцу» – так називається цей прозовий жанр і означає він ні що інше, як «слідом за пензлем».

Минулої весни я випадково прочитала у одному з есеїв мого молодшого дядька, що Гаутама Сідхарта, вірогідно, пішов з життя через те, що отруївся зіпсованою свининою. Я перелякалась і подумала, що ніколи не повинна розповідати моїм подругам з Німеччини, які боготворять Далай Ламу та сповідують вегетаріанство, що Будда взагалі їв свинину. Якби він народився на тисячу років пізніше, то став би одним з мусульман, які не вживають свинини з раціональних причин. Ніцше пише, що термін чистоти в давнину «трактувався грубо, неотесано, непереконливо, поверхнево, вузько, занадто прямо і в особливості несимволічно »(«Про генеалогію моралі» вибрані твори, Біндлах 2005. ст. 966»). Чистим був перш за все той, хто виріс уникаючи будь-яких продуктів, які могли б призвести до виникнення хвороби.

Деякі автори мріють про те, аби вирощувати слова, аби потім могти очистити їх від будь-якого символічного значення. Але мова воліє краще лишатися нечистою. Дослівність слова не несе в собі ніякої чистоти, навпаки вона робить його «їстівним». Відмовляючись від споживання свинини людина все ж не може уникнути свинських вчинків, але виділення свині зі слова «свинство» і подачу її до столу я розцінюю як політичний акт.

Багато молодих жінок відчувають себе стрункими, чистими і невинними, коли харчуються виключно салатним листям. Інші вегетаріанці обґрунтовують свою позицію з етичної чи політичної точки зору, або ж прибігають до використання наукових аргументів про здорове харчування. Одного разу одна моя подруга сказала, що вбивати ссавців проти її моралі. Коли вона була маленька, то щоразу на вечерю їла м’ясо, та вже в підлітковому віці припинила. Різдво, за її словами, це свято найбільших мук. У ці найтемніші дні року людина мусила б узагалі-то померти, але оскільки самому помирати не дуже хочеться, ми вбиваємо качку чи гуску, чи, як це роблять в Гамбурзі, – коропа. І, якщо богиня сонця вдоволена піднесеннями, вона з’являється знову. Короп, що пішов з життя на Різдво, у понеділок після Великодня перероджується в зайця, – шоколадого зайця, який відкладає розмальовані яйця.

Коли я останнього разу зустрілась зі своєю подругою-вегетаріанкою на Франкфуртській книжковій ярмарці, вона забажала піти зі мною поїсти суші. Я запитала у неї, чи вона не має нічого проти того аби вбивати рибу. На що вона одразу ж відповіла, що у риби така ж коротка пам’ять як і у більшості політиків. Лосось у 2001 році уже і не відає більше, наскільки холодною була Холодна війна у Афганістані. Натомість собака ніколи не забуде насильство, яке він пережив чи хоча б бачив, коли був ще цуценям. Ми пішли їсти суші. Мої палички мандрували він каракатиці до тунця, аж поки не зупинилися на шматочку огірка, в той час поки я далі розмірковувала про пам’ять. Наскільки довгу пам’ять має огірок? Чи знає він, хто його поливав? А хто його зірвав? Частіше за все це одна і та ж людина.

Деякі автори пишуть якийсь довжелезний автобіографічний роман так, наче вони можуть таким чином довести обсяг своєї пам’яті. Вони точно не хотіли б бути покарані за свою коротку пам’ять тим, що перетворяться на шматочок суші.
Але звідки моя подруга знає, що у свині пам’ять довша ніж у риби? Існує одна буддійська легенда про те, як риба виявилась переродженою людиною. Її пам’ять була довша ніж її життя.

Ми те, що ми їмо. Той, хто їсть свинину, сам є свинею. Люди не можуть вберегти себе від спогадів з’їденої свині. Хто їсть свою власну плоть, поїдає і свої спогади. «Страх смерті деформує клітини забитої тварини. Коли я їм її м’ясо, її страх передається в мої клітини, та ще й до того ж з усіма антибіотиками та рештою хімії!», запевняла моя подруга. Для біоскептиків ця теорія відгонить моралізаторством та марновірством (забобонами). Та все ж можливо, що мова матерії точніша і складніша, ніж мова людська. Саме тому було б розсудливіше кинутися просто до пащі тигра, аніж писати довгий автобіографічний роман. Тоді б мої клітини і далі жили б у клітинах тіла тигра, і таким чином мені не довелося б взагалі думати про реінкарнацію. Дорога до смерті коротка і нескладна. Одна поїздка в метро тривалістю в 10 хвилин, що коштує всього два євро і десять центів, приводить мене до тигра. У Берлінському зоопарку живе не лише тигр, а й полярний ведмідь Кнут, чия постать, оповита величезною кількістю міфів, має всесвітній успіх. Жодному з німецьких політиків не вдалося стільки разів засвітитися з «Нью-Йорк Таймс» як йому. Кнут не став тим, що їв. Хоча він, за одним із тих міфів, ще ведмежам отримував в харч американський елітний корм для котів, проте він аж ніяк не став ні кішкою, ні американцем. До нас доходить багато деталей стосовно його харчування. Сьогодні ми точно знаємо чим годували Кнута, але ми так достовірно і не знаємо, що їли в давнину монахи.

Багато буддійських монахів і до цих пір уникають (принаймні у межах такого напряму віри як «Дайцьобуккьйо» (= Махаяна – великий транспортний засіб) – часника, імбиря та чилі. Вважається, що рослини з різким запахом так само, як гострі приправи мають вплив, подібний на дію афродезіаку. Імбир – це індульгенція японської кухні закордоном. Раніше, до того як винайшли холодильник, вважалось, що імбир здатний дезінфікувати рибу. Вірогідно, це і була причина, чому суші їли з імбиром. На сьогодні ж більше нема підстав для того аби подавати суші разом з імбиром. Та часто в Берліні я спостерігаю, як гості суші-ресторанів споживають його в неймовірних кількостях. Риба ж служить їм лише в якості гарніру. Або у них витіснений страх перед зіпсованими продуктами, або ж вони їдять імбир з тієї ж причини, з якої буддійські монахи його уникають.

Їжа збуджує страх, навіть якщо йдеться не про рибу-кулю. Дещо бентежно приймати в себе чуже тіло. Навіть ті люди, які постійно намагаються захиститись від того, аби думати в рамках чорно-білого підходу, все ж хотіли б точно знати, які продукти завжди корисні, а які погані чи навіть небезпечні. Навіть політкоректні люди використовують стосовно продуктів такі слова як «поганий», «нездоровий», «жирний», «дешевий», «примітивний» чи «екзотичний», тобто ті слова, що їх ніколи б не використали висловлюючись про інших людей.

У перший рік мого перебування у Німеччині, я куштувала страву, яка була схожа на яєчню з тофу. У меню стояло слово «мозок». Я знала слово «морок», але не «мозок». Є щось поетичне у меню, але цю поетику можна помітити лишень тоді, коли ти не надто голодний або коли ти, як Вальтер Бенджамін у Марселі, обкурився гашишем. Він прочитав назву страви «пате де Ліон» і, навмисне неправильно потрактувавши, переклав як «паста з лева».

Назви страв інколи є евфемізмами: в Японії у добу Едо дику свиню, яку попри заборони все ж час від часу вживали, називали «Яма-кудзіра» (кит із гір). Як добре, що тоді ще не знали, що кит не є рибою і як погано, що тоді ще не відали про те, що Будда їв свинину.
Під назвою напою «фарисей» та його шапочкою вершкової пінки насправді прихований ром. «Фальшивий заєць» (назва м’ясного рулету) хоча б своєю назвою натякає, що це фальшивка. «Канікамабоко» продається в Німеччині під назвою «сурімі» і деякі вегетаріанці їх їдять, тому що назва видається вегетаріанською. Опис продукту «імітація краба», що часто можна прочитати в Америці, у Німеччині звучить занадто негативно, оскільки імітація це свого роду брехня, а це у свою чергу не пасує до етики біо-крамниць. «Пародія» замість «імітації» ще б якось згодилась. Тоді продукт міг би називатися «пародія на краба».

Існує один вид смаженого тофу, який називається «ганмодокі». «Ган» означає «дика гуска», а «модокі» означало в часи Середньовіччя комедійний жанр, суть якого полягала в тому, що актор жартівливо імітував певні фігури. Одним словом: пародія. Отже, ганмодокі – це пародія на дику гуску.

Ганмадокі тим часом в Кіото називають «хірюозу» (голова літаючого дракона). Поволі я доходжу до думки, що меню могло б бути літературним жанром. Його мова намагається брехати, розповідати небилиці, мріяти, розвивати ідеї далі, пропонувати нові тлумачення і спокушати свого читача. У хороших сучасних ресторанах пропозиції щодня пишуться заново й від руки. Більшість страв у своїх довгих назвах перераховують все, з чого вони складаються. Щоб можна було підбирати вигадливі/химерні назви стравам без використання прикметників, у соуси додають різні ягодини, а в салати підмішують тропічні цвітіння. І ніколи не використовуються такі стереотипи як «Оката яєчня» чи «Оселедець за рецептом домогосподарок», оскільки меню повинно бути зразком хорошої літератури. Їсти – майже завжди означає вбивати інших істот, але жодному не помітна брутальність власних харчових звичок, бо вони «прикриті» мовою і ритуалізовані правилами.

Мозок, який я замовила собі у Франкфурті, подавався на срібній тарелі. Стіл був вкритий сніжно-білою скатертиною, настільки бездоганною, що маленька плямка червоного вина одразу ж набувала драматичного виду плями крові. Ніж був гострий, виделки були загострені так, наче я планувала вбити мертву тварину ще раз. Ненаяе на похоронах свічки та квіти стояли у мене перед очима і все скидалось мені на ритуал жертвоприношення якогось секретного об’єднання.

Ми не можемо їсти м’ясо попередньо не вбивши звіра і ритуалізація їжі – це спроба свідомо і колективно перебороти смуток. Навіть вегетаріанці вбивають рослини. Навіть ті, хто споживає лише яблука та лісові горіхи, що вже впали на землю, непрямим чином вбиває білок, які у іншому випадку знайшли б цей харч.

Коли їжа передбачає вбивство, то ми мали б мити руки не перед, а після прийому їжі, як відмивав свої руки від крові Макбет. Або ж ми використовуємо прибори і тоді не бруднимо руки. Існує безліч правил, як правильно користуватися приборами. Коли хтось неправильно тримає в руках ніж або палички, вони одразу ж починають здаватися зброєю. Зрештою від Ролана Барта я навчилась «читати» прибори.
Звісно, не варто занадто швидко проголошувати палички небезпечними. Маленькими навчальними паличками в дитинстві я їла кита. Я проти ловлі китів, але все ж ідея захисту видів залишається для мене дещо абстрактною. Коли я сказала мамі, що скоро тунець вимре, вона відповіла, що перед тим як це станеться, помре вона. Смерть стосується лише окремих істот. Смерть одного виду нагадує мені смерть літератури. Завдяки історії про Ноїв ковчег моя подруга ще в дитинстві пізнала ідею врятування видів. З кожного виду Господь залишив лише одну пару. Припускаю, він планував, що всі види продовжать своє існування аж до кінця світової історії. Великі повені траплялися також і в Японії, але не було жодного бога, який би вивчав біологію. То як же може вимерти увесь тунець, якщо кожна людина в наступному житті може переродитися в тунця?

Моя подруга-вегетаріанка сказала мені: «Якби ніхто не займався скотарством і всі площі відводилися під овочівництво, то можна було б врятувати багатьох людей від голоду». Цю пропозицію слід розуміти символічно, адже навіть якщо всі заможні люди стануть вегетаріанцями, цим вони не вирішать проблему бідності.

Генна інженерія намагається розв’язати конфлікт між почуттям провини та бажанням споживати м’ясо. У Америці уже з’явилась лабораторія, де з яловичого філе вирощують ще одне філе, таким чином що в цій схемі ніде не з’являється бик чи корова. Це, звичайно ж, один з розповсюджених у Європі міфів про Америку, але кожен міф уособлює собою людське бажання і м’ясна індустрія вже на шляху до його реалізації.
У лабораторії перекладача працюють без генів. Там раптово з єдиного слова «уші» вистрибують нові їстівні слова: корова, телець, бик, віл, теля.

Минулого року я сиділа в суши-барі у Токіо разом з одним російським письменником, назвемо його К, та однією письменницею Й із Тель-Авіва. Ми вели розмови про літературу, наші подорожі і про рибу. К розповів мені один з міфів про Японію, який він почув у Москві. Жив собі колись один майстерний японський кухар із гострим ножем. Він буцім-то міг із блискавичною швидкістю так відрізати шматочок сашимі від ще живої риби, яка плавала, що риба цього навіть не помічала. І так риба і плавала собі далі, аж поки ця відрізана частинка не відростала.

Опісля К розповів, що написав Гончаров у своїх подорожніх записках про японську їжу. Автор роману «Обломов» прибув до Японії на кораблі у якості дипломата і разом зі своїми друзями був запрошений на звану офіційну вечерю. Їм подавали незліченні тарілки з мисочками у декілька підходів. Як на росіян, то тарілки були мізерно крихітними, а їжа, очевидно, занадто пісною. Коли прийом врешті завершився, всі поспішили до корабля і вже там наїлися досхочу.

Авторка з Тель-Авіва висловила припущення, що у японських стравах відсутній жир, який саме і надає відчуття ситості. Я ж притримувалась тої думки, що швидше закордоном відсутні ці інтимні ритуали та слова, які насичують наш уявний шлунок. Не варто недооцінювати силу слова і переоцінювати дію жиру. З тих пір як одна знайома навчила мене виразу «сир зв’язує шлунок», мій шлунок «зав’язується»вже тоді, як тільки я чую слово «сир». Й. запитала мене, чи не могла б я навчити її якомусь японському прислів’ю. Тут мені на думку спав вислів «Хвора людина часто стає гурманом» (Буонім ва шіта га коеру). Хворі не можуть дозволити собі експериментувати чи шукати обхідних шляхів. Вони повинні одразу ж їсти саме те, що сприятиме одужанню. До того ж тіло хворого не має сил для того аби тлумачити нові незнайомі або змішані страви. Очі, язик, шлунок, а також кишечник мусять інтерпретувати кожен продукт і обробляти його так, як літературознавець опрацьовує (свої)книжки. Авторка Й. з Тель-Авіва замовила червону мушлю і сказала: «Всіляка риба з лускою має також плавники». Я засміялась, щоправда не розуміючи, що міг би означати цей таємничий вислів. Й. пояснила мені, що суворо релігійні люди у її країні не споживають нічого, що живе у морі і не має луски. Після цього вона доїла свою червону мушлю і замовила порцію каракатиці.

Який же неоднозначний, збиваючий спантелику,втім поетичний припис! То що ж тепер, вони не їдять того, що живе у небі, але не має крил? Або те, що лежить на письмовому столі, але не є написаним?

Й швидко з’їла каракатицю і замовила морського огірка. Вона жартівливо додала: «З найбільшим задоволення я споживаю в Японії те, що живе у морі, але не має луски.» Я так і не збагнула, як могла релігія вигадати собі таку чудернацьку заборону. К. зі свого боку докинув: «Ні риба ні м’ясо. Ось чого слід уникати. Але зараз ми всі тим чи іншим чином є якимись гібридами.» Я відповіла: «О так, гібрид важко піддається інтерпретації і для шлунка, і для кишечника». К додав:«Фундаменталістам у кожній релігії їх теж важко інтерпретувати». Я відказала: «Та все ж було б краще, якби люди навчились читати рибу без луски» і замовила роли Каліфорнія з кімчі.