Меґан О’Ґіблін. Бог у машині: химерний шлях. Як я відкрила для себе трансгуманізм

by Diana

Переклала Саша Яцина
Джерело

(уривок)
Я вперше прочитала книгу Рея Курцвайля під назвою «Епоха одухотворених машин» у 2006 році, через кілька років після того, як кинула навчання у біблійній школі та перестала вірити в Бога. Я тоді жила сама у південному індустріальному секторі Чикаго та працювала у нічну зміну офіціанткою: розносила напої відвідувачам бару. Це був не найкращий період мого життя. Окрім людей, з котрими я працювала, я майже ні з ким не розмовляла. Щоранку я закінчувала роботу о третій, відмічалася, що зміну завершено, йшла до цілодобових барів і поверталася додому першим вагоном метро, прихилившись головою до вікна таким чином, аби не бачити свого відображення, що з’являлось та зникало на темному склі.
Однією з дисциплін, яку я вивчала у біблійній школі, була галузь богослов’я, що подавала періодизацію історії людства у вигляді послідовності певних стадій, а саме: як Господь крок за кроком відкривав людям істину. Нам розповідали, що ми зараз живемо у передостанню епоху, під час так званого «Домобудівництва Спасіння», а одразу за нею настане славетна кульмінація, Царство Боже, коли небеса розверзнуться, і повернеться Христос, і все життя зміниться до невпізнаваності. Але я вже не вірила у такий сценарій майбутнього.
<…>
Книга Курцвайля була не моя, а бармена з джаз-клубу, де я працювала. Якось, побачивши його за читанням, я спитала – радше від нудьги, аніж з цікавості – про що книга, а за два тижні він дав мені її почитати. Я прочитала перші сторінки у метро, повертаючись додому з роботи, в останні предсвітанкові хвилини, сірі та похмурі.
«XXI століття відрізнятиметься від усіх попередніх, – писав Курцвайль. – Людина як біологічний вид здатна буде вирішити застарілі проблеми, використовуючи створені нею машинні технології. За часів постбіологічного майбутнього людство зможе змінити таке явище, як смертність».
Як богослови у моїй біблійній школі мали своє бачення історичного поступу, так само і Курцвайль (наразі – технічний директор Google та один з ключових апологетів філософії трансгуманізму) розглядав історію людства як ланцюг подій. Він розділив весь процес еволюції на послідовність епох. Згідно з його концепцією, ми живемо у п’яту епоху – час, коли людський розум починає зливатись воєдино з технологіями. Скоро, стверджує автор, ми досягнемо так званої «Сингулярності», точки перетворення на «Одухотворених Машин», як назвав це Курцвайль. Ми перенесемо, чи то пак «воскресимо» свій розум у суперкомп’ютерах, і це дасть нам змогу жити вічно. Наші тіла буцімто стануть нетлінними, не піддаватимуться занепаду та руйнівному впливу хвороб, а знання ми будемо отримувати шляхом їх завантаження прямо в мозок. Нанотехнології дозволять нам перетворити планету на рай на Землі, а після цього ми зможемо мігрувати у космічний простір та обживати інші планети. Коротше кажучи, наші можливості не знатимуть меж.
Складно описати, наскільки ревно я увірувала в цю книгу; я приписувала їй майже магічні властивості, як у давнину приписували тотемам. Я скрізь носила її з собою, запхану у відділення рюкзака, хоча й боялася до паранойї, щоб мене не побачили з такою книгою на людях. Вона здавалася мені алхімічним артефактом або чимось на кшталт таємного Євангелія. Зараз, пригадуючи все це, я дивуюся, чому не ставилася до цих «обіцянок» більш скептично. Я ж бо виросла в умовах так званої «мілленарної» християнської секти – пастори весь час тільки й робили, що оголошували нові дати очікуваного Пришестя. Але з пророцтвами Курцвайля, здавалося, було інакше, бо вони були підкріплені науковими даними. За законом Мура, потужність комп’ютерів вдвічі зростає кожні два роки, а це значить, що технології розвиваються у геометричній прогресії. Ще тридцять років тому комп’ютерний чіп складався з трьох з половиною тисяч транзисторів. Сьогодні – з понад мільярда. У 2045 році, за прогнозами Курцвайля, технолології вже будуть всередині наших тіл. На той момент крива прогресу виглядатиме вже не як крива, а як вертикальна лінія.
Багато хто з трансгуманістів, включно з Курцвайлем, стверджує, що вони продовжують традицію епохи Просвітництва, що їхня філософія ґрунтується на засадах доказовості та емпіризму, навіть якщо вони подекуди вдаються до використання метафізичної термінології, наприклад, «трансцендентність» або «вічне життя». Далі читаючи про цей рух, я дізналася, що трансгуманісти – це атеїсти, які, як правило, не можуть уникнути знайомих нам протиріч між наукою та релігією (якщо взагалі мають справу з монотеїстичною вірою). «Найбільша загроза еволюційному поступу людства, – пише трансгуманіст Саймон Янґ – це теїстична опозиція до так званого «надбіологічного» підходу; вона оперує в ім’я системи поглядів, що базується на сліпій вірі без будь-яких доказів».
Тим не менш, хоча мало хто з трансгуманістів готовий це визнати, їхні теорії стосовно майбутнього являють собою секуляризоване відгалуження християнської есхатології. Слово «трансгуманістичний» вперше з’явилося не у науковій праці чи тексті про технології, а в останньому розділі «Божественої комедії» Данте Аліґ’єрі під назвою «Рай», що вийшла у 1814 році у перекладі Генрі Френсіса Кері. Данте якраз завершив свою подорож раєм та підноситься у небесні сфери, коли людська плоть його раптом зазнає трансформацій. Він не дає точного опису свого нового тіла. «Словами не описати цю трансгуманістичну зміну», – пише він.
В цьому уривку Данте драматизує воскресіння як таке: цей момент, коли, згідно з християнськими пророцтвами, мертві постануть зі своїх могил, а живі отримають безсмертну плоть. Впродовж багатьох століть переважна більшість християн вірила, що ці пророцтва здійсняться надприродним шляхом – їх втілить у життя Господь, коли прийде час. Але з часів Середньовіччя набрала сили й інша християнська традиція; ця, у свою чергу, стверджує, що людство може досягти воскресіння завдяки науці та технологіям. Першими до подібних спроб вдалися алхіміки. У XIII столітті ченець на ім’я Роджер Бейкон, якого часто називають першим західним ученим, намагався створити еліксир життя, який відтворював би воскресіння так, як воно описане у Посланні апостола Павла.
За часів Просвітництва такі проекти викорінити не вдалося. Навпаки, тогочасна наука надала християнам більш різноманітні та винахідливі способи втілювати в життя пророцтва. Наприкінці ХІХ століття російський православний аскет на ім’я Микола Федоров під впливом ідей дарвінізму стверджував, що люди здатні самостійно скерувати напрямок власної еволюції таким чином, щоб наблизити воскресіння. До цього моменту природний відбір був явищем хаотичним та непередбачуваним, аж ось люди отримали змогу втручатися у цей процес. Посилаючись на біблійні пророцтва, він написав: «Цей день буде божественним, надзвичайним, але не дивовижним, адже воскресіння стане результатом не дива, а знань та спільної праці». У ХХ столітті цю теорію продовжив розробляти П’єр Тейяр де Шарден, французьский священик-єзуїт та палеонтолог, котрий, як і Федоров, вірив, що еволюція приведе нас до Царства Божого.
<…>
Сучасна версія цього руху постала у Сан Франциско наприкінці 1980-х років, серед прошарку професіоналів технологічної індустрії, що почасти дотримувались лібертаріанських поглядів. З самого початку вони називали себе «екстропіанцями» та спілкувалися через розсилки новин та на щорічних конференціях. Курцвайль був одним з ключових мислителів, який зробив ідеї трансгуманізму «мейнстрімом» та легітимізував їх в очах широкої аудиторії. Його призначення на посаду технічного директора Google у 2012 році ознаменувало для багатьох людей символічне злиття філософії трансгуманізму та потужностей ключової організації у сфері технологій.
Сьогодні трансгуманісти мають величезний вплив у Кремнієвій долині (до їхніх лав належать такі підприємці, як Ілон Маск та Пітер Тіль), де вони заснували такі дослідно-аналітичні центри, як Університет Сингулярності та Інститут Майбутнього для Людства. Ідеї, висунуті свого часу першопрохідцями цього руху, вже не є абстрактними теоретичними розмірковуваннями; вони лежать в основі діяльності технологій, які розробляють та впроваджують організації рівня Google, Apple, Tesla та SpaceX.
У ХХІ столітті втратити віру в Бога – це вже анахронізм. Вам доведеться, зрештою, вирішувати для себе питання, які західна цивілізація розв’язала більше сотні років тому: матеріалізм, кінець історії, смерть душі. Коли я згадую цей період свого життя, то найбільш яскраво у пам’яті постає почуття страху, що неможливо описати словами – глибинне, майже тваринне відчуття. Траплялися дні, коли я прокидалася, охоплена панікою, переконана, що я втратила якусь важливу частину себе, доки під час сну моя свідомість була відключена. Я обмацувала пальцями свій ніс, губи, брови та вуха, аби впевнитись, що все на місці. Моє тіло стало мені ніби чужим; воно здавалося другорядним, неважливим. Здавалося, що плоть втрачала свої звичні властивості. Я уникала турнікетів в метро, тому що здавалося, що я можу просковзнути крізь них. Одног ранку, повертаючись підземкою додому з роботи, я в якийсь момент чітко відчула, ніби моя плоть тане по сидінню.
В той час я наполягала б, що мої ритуали саморуйнування, насильства над собою – вживання алкоголю, пігулок, бажання навмисне наражати своє тіло на небезпеку (тепер я зізнаюся собі, що це було навмисне) – це були просто намагання втекти; це були мої химерні, незграбні спроби впоратись з непереборним відчаєм, що охоплював мене внаслідок переконаності, що Бога не існує. Але, принаймні, частину того відчаю я відчувала через те, що знала, що моє тіло – не священний сосуд, як я вважала раніше; це не храм для святого духу, створений за образом Божим, аби превести мене до воріт вічності; моє тіло – це лише речовина, субстанція, і будь-яка шкода, якої я йому завдавала, просто прискорювала невпинний, невідворотний процес розгортання ентропії.
Опинитися віч-на-віч з реальністю, яка виявилась зовсім не такою, якою ми її собі уявляли – це, можливо, найглибше відчуття втрати, яке ми, люди, можемо пережити. Справа не тільки в тому, аби примиритися з тим фактом, що ти помреш. Тут відіграє певну роль підозра, що немає жодної різниці між твоєю людською плоттю та пластиковим сидінням у вагоні метро. Тут справа в тому, що неможливо спостерігати, як твоє відображення з’являється та зникає у вікні, та не повірити зрештою, що ти і воно – повністю ідентичні.
Рух трансгуманістів такий привабливий через те, що він обіцяє відновити, завдяки науці, надії на трансцендентність, які облишила навіть наука. Трансгуманісти не вірять в існування душі, але вони не є і суворими матеріалістами. Курцвайль називає себе «паттерністом» (від англ. «паттерн» – модель, шаблон, схема – прим. пер.); він визначає свідомість як результат перебігу певного біологічного процесу, як «паттерн речовини та енергії, що існує протягом тривалого часу». Ці паттерни, що містять нашу, як ми кажемо, особистість, зараз містяться на фізичному носії – на наших тілах – які одного дня перестануть нам слугувати. Але паттерни, принаймні, теоретично, можна перенести в суперкомп’ютери, роботів-суррогатів чи клонів людини. Як наполягають трансгуманісти, паттерн – це не те саме, що душа. Проте функціонально, як нескладно побачити, паттерн задовольняє ту саму потребу. Як мінімум, існування паттерну передбачає, що є якась серцевинна сутність нашого єства, що виживе і, можливо, переживе неминучий розпад плоті.
Звісно, ідея завантаження розуму породила цілий ряд тривог з філософської точки зору. Якщо паттерн вашої свідомості перенести в комп’ютер, то це будете саме «ви» чи симуляція вашого розуму? Один табір трансгуманістів стверджує, що істинне воскресіння можливе лише за умови воскресіння тіла. Вони зазвичай підтримують кріоніку та біоніку, що обіцяють воскресити ціле тіло або якимось іншим чином забезпечити нашу форму життя такими технологіями, що необмежено продовжать наше життя.
<…>
Можливо, це не просто співпадіння: ідеологія, що розвинулася з християнської есхатології, успадкувала її ж проблеми в царині філософії. Питання того, чи буде воскресіння тілесним феноменом, чи лише духовним, і для ранніх християн становило предмет запеклих суперечок. Одна група, що включала в себе і секту гностиків, стверджувала, що смерті уникне тільки душа; інші наполягали, що воскресіння не може вважатися справжнім та повноцінним, доки не стосуватиметься і тіла також.
Наслідки втрати мною віри часто відчувалися на фізичному рівні, проте головні причини були переважно результатом роботи розуму. Справжні серйозні сумніви почалися у мене під час другого року навчання у біблійній школі, після того, як я прочитала «Братів Карамазових» та вперше замислилася над питанням: як може зло існувати у світі, створеному милостивим Богом? Під час наших щотижневих групових молитов у гуртожитку однокласники запевняли мене, що всі християни стикаються з такими питаннями, але в моєму випадку ставки були вищі: після випуску я планувала зайнятись проповідницькою діяльністю. Я з повагою кивала головою, слухаючи, як мої друзі наводять знайомі мені аргументи, але пізніше, сидячи в тиші в кімнаті гуртожитку, я уявляла, як проповідую Євангеліє мешканцю якоїсь віддаленої країни, аж ось він чи вона питає мене про якесь таке теологічне протиріччя, а я не можу його ані виправдати, ані пояснити, і вся моя проповідь просто розсипається на очах.
Я знала й інших людей, що полишили церкву, і була надзвичайно здивована тим, як, здавалося, легко вони відкинули ті погляди, яких дотримувалися раніше. Можливо, я міцно трималася за віру тому, що, попри свої сумніви, я вважала – і досі вважаю – що основоположні обіцянки християнства є по-справжньому прекрасними, особливо твердження про те, що існування людства зрештою закінчиться всезагальною гармонією. А ось з чим я не могла примиритися, так це з думкою, що всемогутній та милостивий Бог може допускати стільки страждань.
<…>
Одного разу, блукаючи посиланнями онлайн, я натрапила на працю під назвою «Чи живете ви у комп’ютерній симуляції?» Написав її оксфордський філософ і трансгуманіст Нік Бостром, який застосував теорію математичної вірогідності, аби довести, що ми, «цілком можливо», наразі існуємо у симуляції світу минулого, яку створили, наче Матрицю, наші нащадки епохи постгуманізму.
<…>
Що глибше я занурювалась у вивчення статей, то складніше мені ставало мислити. Одного дня мені стало ясно: можливо, Бог – розробник, Христос – його цифровий аватар, а його земне втілення – це спосіб долучитися до цієї симуляції, аби поділитися з нами рецептом колективного виживання як біологічного виду. Або, можливо, створення нашого світу було частиною змагання, такою собі відеогрою, у якій кожен з учасників-програмістів розробляв одну зі світових релігій, а далі мав послати до людей свого пророка-аватара та отримував очки за кожного новонаверненого послідовника.
Мій розум захопила нова, ще більш химерна думка: ідеї трансгуманізму не просто схожі на богословські концепції; насправді вони, можливо, в буквальному сенсі описують біблійні події. Моя одержимість зовсім скоро сягнула апогею. Я дістала свою стару Біблію, по котрій навчалася, і почала ретельно переглядати розділи з пророцтвами, вишукуючи щось, що могло б описувати кібернетичну революцію. Мені стало цікаво, чи можливо молитися, звертаючись до сутностей поза межами симуляції. З самого початку мене вабило до трансгуманізму, тому що корінням він сягав науки. Зрештою, мене поглинула справжня манія співставляти дані та сліпа жага, яка є рушайною силою будь-якого релігійного вірування.
Я зреклася християнства, проте останні десять років провела у безнадійних спробах відтворити його погляди, мріючи про наше постбіологічне минуле, цю своєрідну сучасну версію спокутування гріхів.
<…>