Ґеорґі Ґосподинов. Забезпечено літературою

by Diana

Переклала Юлія Полтавець
Джерело

Моєю першою Європою було одне старе дерев’яне радіо. Лампи, міста, які приглушено світились на табло. Очікування, що як наведеш стрілку на Лондон, то почуєш голос самого Лондона – фаетони, Діккенс, злегка туманний і дощовитий голос, захриплий від люльки Шерлока Холмса. Одного разу, залившись ненадовго наодинці зі старим радіо, я поставив стрілку на Лондон і… нічого. Не було чути нічого. Лише нечітке потріскування і шум. Ніякої Європи. Не було її, Європи. Лондон не існував. Ні Париж, який я ось вибрав був. Чи нам позакладало вуха.
Європа мого батька являла собою новіший транзистор і кухню з клямкою на дверях. Це були мінімальні умови для появи Європи – транзистор і кухня на замку. І щоб був вечір. І щоб не було нікого навколо чи принаймні щоб не було сусідів. Лише за таких умов з’являлась, крізь сильний шум і мішанину голосів, ледь вловима Вільна Європа.
Найреальнішою була Європа мого діда. Він був щасливцем. У сорочці вродився, приказувала моя баба, нишком заздрячи йому, що об’їздив «півсвіту». Половиною світу була Сербія й Угорщина часів Другої світової. Справді, великий щасливець. Його Європа становила собою старий грамофон з рупором, який він слухав поміж боями в одній угорській хаті. Як люди слухали музику по грамофону з рупором і пили чай зі склянок, він ніколи не забуде. Собі ж купити грамофон мій дід так і не встиг, тобто його мрія про Європу залишилась нереалізована, як і стається зі справжніми мріями.
Так кожен із нас трьох мав свою омріяну й недосяжну Європу. Європу, яку творив із шумів старого радіо і завдяки Діккенсові, Андерсонові, Артуру Конан Дойлу, книгам у нашій бібліотеці… Європа, яку я вперше зміг відвідати, коли мені був 21 рік, коли стіна впала, і я дивився уперед жадібно, сповнений нездійсненими бажанннями мого дитинства й юності. Європа, яку мій батько витворював у своїй уяві як місце свободи. Європа, яка для мого діда була грамофоном з рупором і музикою. Європа, яка через відсутність іншої війни не запросила його знову. Наша особиста, біографічна, омріяна Європа.
А зараз змінімо станцію. Що буде, якщо увімкнемо європейське радіо сьогодні, у 2012. Усі радіостанції вже доступні, чи то Лондон, чи Париж, чи Берлін… Послухаймо ж, що кажуть по цій радіостанції – так, Європейський центральний банк, 30 мільярдів, криза, іспанські банки, рятівна позика, чи будуть європейські облігації… Змінимо радіостанцію… європейські облігації, рятівна позика, криза, іспанські банки… І розумієш, що не можеш змінити станцію.
Хтось узяв мікрофон і розповідає мені про Європу незрозумілою фінансово-розрахунково-банківською мовою, якусь абракадабру з термінів, половину яких я не розумію. Ліквідність, фіскальність, погані кредити, іпотека, жиро, стипулянт (взагалі не знаю, що це) і т.д. Ця мова мене спантеличує. Уявляю собі, як вони намагаються осягнути, що таке середньовічна поезія, альби, менестрелі, вінок сонетів, станси, тонічне й силабо-тонічне віршування.
Щось у світі змінилось, а політики, фінансисти, єврократи не збагнули це… Щось, що не вимірюється ні фіскальною політикою, ні фіскальними приладами, ні бюджетними дефіцитами, ні макроекономічним середовищем. Мій міністр фінансів переконує мене по тому ж радіо, що в нас це середовище дуже гарне (при тому, що ми одна з найбідніших країн в ЄС). Але моє життя не макроекономічне. Сьогоднішня криза – це провал саме експертної мови і думки. Так, криза в Європі є й кризою її мови. Бо, як філолог, я знаю, що ми мислимо в межах однієї мови. А як читач знаю (від Гайдеґера), що мова – це дім буття. Але те, що я чую, не мій дій. І те, що описують безглуздою макроекономічною мовою як кризу, не моя криза. Дивно, що ті, хто і є причетні до кризи, гомо економікус, люди з країни фінансів, зараз мені пояснюють кризу. Ще й з такою впевненістю, ніби знають, про що вони говорять. Не вірю в упевнених людей. Люди, яким я довіряю свою кризу, з країни літератури й непевності, вагань і терзання. І вони справжні експерти з кризи, сьогодні і в ХХ столітті. Їхні імена – Пессоа, Кафка, Еліот, Борхес, – якщо пригадати лише деяких з них.
Європа надто важлива, щоб залишити її на фінансистів і політиків. Міф – це ніщо, що є усім, казав Пессоа. За давньогрецьким міфом, Європа була вродливою дівчиною, яку викрав сам Зевс, перевтілившись у білого бика. Нині потрібно повернути Європу, викрадену іншим, банківським биком (дивитись пам’ятник йому на Wall Street), фінансовими експертами і єврократами.
Європа неможлива без міфологічного «нічого», без переосмислення нашого прагнення до неї, без хоча б дещиці пристрасті (того ж білого бика). Це також криза способу, у який ми вигадуємо Європу, криза нашої розповіді про неї. І тут, як завжди, коли щось стає безнадійним, можемо сказати: нехай увійде література. Щонайменше задля її давньої функції – утішати, розповідати історії, які відкладають кінець, як робила Шагразада. Література знає, що відтермінування кінця – щоденна і щонічна робота. Це не раз і назавжди. Немає такої великої одноразової рятівної позики, яка вирішила б кризу повністю і назавжди. Але банкіри й політики не читають Шагразаду або забули про неї.
Невипадково, що саме Європа на половині шляху до відкриття (чи й вже відкрили, Бог мовчить) бозона Гіґґса, цієї сполучної частинки, без якої, як стверджують фізики, світ розлетівся б на усі боки.
Дефіцит майбутнього гірший, ніж дефіцит фінансових засобів. Вичерпування запасів сенсу страшніше, ніж вичерпування запасів нафти. Втрата мрії про Європу непоправна, на відміну від курсу євро. Принаймні все це взаємопов’язано. Ми створені з речей, які не вимірюються економічними термінами, їх не бачать ні економічні ваги, ні фіскальні апарати, воне не мають штрихкодів. Ні́як виміряти європейську тугу, радість, сенс, відчуття невдачі… Для цього необхідні інші експерти й інша грамотність. Я переконаний, що література знає більше, ніж криза.
Правителі приходять і правителі йдуть, сказав би сучасний Еклізіаст. І найбільші банки можуть бути оголошені неплатоспроможніми. Навіть країни можуть зазнавати дефолту. І Європейський союз не вічний. Лише одне не може бути оголошене банкротом – література. Уявімо собі один Літературний європейський союз. Місце, де цінні папери – це просто цінні книги. На фондових біржах торгують історіями, індекс Джойса на ринку стабільний. Економічні додатки до газет стають літературними. «Файненшл Таймс» стає біржовим листом найбільш затребуваних книг. Прем’єр-міністри європейських держав обговорюють на довгих опівнічних засіданнях провідні тенденції в іспанському романі й роль новоприйнятих східноєвропейських літератур. Ангела Меркель натхненно декламує поезію Кавафіса «В очікуванні варварів». Грецький прем’єр відповідає щойно написаним віршем Гюнтера Грасса. А ФАЦ виходить під заголовком «Та як нам бути, жити як без проблем?» – перефразовуючи грецького поета. Беручи до уваги валовий літературний внутрішній продукт, кілька країн, які донедавна вважалися відсталими, раптом вириваються уперед. Ірландія, Іспанія й Греція шукають куди інвестувати свій літературний надмір.
Умикаю своє старе дерев’яне радіо, перемикаю європейські станції і чую, як усі розпочинають головні випуски новин віршами. Колишні банкіри і фінансисти перекваліфікувались і пояснюють біржові коливання в гекзаметрі. Це буде їхнє чистилище.
Якщо це здається неможливим сьогодні, то поговоримо завтра. У всякому разі Європа не має довготриваліших активів, ніж її література (добре, культура). Європа, що забезпечена літературою.