Кевін Семпсел. Я зістрибну з мосту

by Diana

Переклала Ганна Литвиненко

Джерело: http://www.salon.com/2012/08/03/im_jumping_off_the_bridge/

Зазвичай люди запитують мене лиш про те, як пройти до вбиральні, або чи є в нас вакансії. Іноді цікавляться, де можна відшукати останній роман Дена Брауна чи «оту книжку, що її тільки-но обговорювали на Національному Громадському Радіо». Проте того дня, наприкінці 2007 року, коли я працював за інформаційною стійкою в портлендській книгарні «Павеллс Букс», штат Ореґон, виснажений на вигляд молодик мовчки зупинився переді мною.
– Вам потрібна допомога? – запитав я.
Він перемістив вагу з однієї ноги на іншу.
– Я стрибну з мосту Бернсайд, – промовив він.
Кожна клітина мого тіла спалахнула, та щось у голові наказало вдавати спокій.
– Чому ви збираєтеся це зробити? – запитав я.
Десь у п’ятнадцяти футах попереду, троє касирів обслуговували невелику, одначе стабільну чергу щасливих покупців книг. Я трохи нахилився до хлопця, намагаючись створити між нами трохи особистого простору. Він був вбраний у футболку, без пальто – замало одягу як для прохолодного осіннього дня. Від нього смерділо. Та я міг би назвати його привабливим. Мені той хлопець уявлявся в дешевому діловому костюмі.
– Я нікому не потрібен, – промовив він.
– Кому це, нікому? – запитав я.
Але потім замислився, чи не прозвучало це грубо.
– Вона не дозволить мені бачитися з донькою, – промовив він.
Я помітив покупця, який прямував до мене за допомогою.
– Агов, як тебе звати? – запитав я і він відповів, що Кріс. – Нікуди не йди, Крісе, – сказав я. – Я хочу ще поговорити з тобою.
Усе, що йому треба було зробити – це вийти за двері, швидко повернути наліво, пройти десять кварталів до Бернсайду та знайти високе місце, щоб зістрибнути. Але він відійшов та чекав, поки я допомагав спочатку одному покупцеві, а потім ще й іншому.
Закінчивши, я покликав його до столу. Покликав на ім’я. Він розповів, що подружка більше не хоче його бачити. Що не спав вже цілих три дні, накачавшись якимись таблетками, які, мабуть, змішав ще з чимось. Схоже його це здивувало не менше, ніж мене.
– Може мені варто купити книгу, – сказав він і на секунду мені здалося, що все гаразд, але його занепокоєння знову зросло.
– Я піду кудись. Мушу прилягти чи щось типу того.
Він зробив кілька кроків до дверей.
– Крісе, зачекай-но. Агов, зажди, – вигукнув я.
Коли він розвернувся до мене, я бачив як зблідло його обличчя. Він вже скидався на мерця, немовби його роздуте тіло з розплющеними очима викинуло на береги річки Вілламетт. Було в ньому щось таке, чого я не міг спинити.
– Дозволь мені зателефонувати комусь, хто зможе тобі допомогти, – сказав я.
Упевнений, що говорив тоді, мов персонаж шкільного спектаклю. Незагрозливим прісним тоном добряка. До того ж, я часто повторював його ім’я, а мені це завжди здавалося неприроднім. («Агов, Крісе, я можу допомогти тобі з пошуками книги?» «Як пройшов день, Крісе?»)
Я покликав до столу одного з менеджерів і підійшов до Кріса, ставши між ним та дверима.
– Гадаю, тобі треба час, щоб подумати, – сказав я. – Упевнений, що ніхто не хоче твоєї смерті.
Кріс витягнув гаманця й мені здалося, що він хоче щось віддати. Посвідчення особи та кредитні картки, гроші та купка порваних нотаток-стікерів. Але він витягнув фото своєї доньки й показав його мені. Я зрадів, що він не дав мені його в руки. Це означало, що він і досі чимось дорожить. Тієї миті до нас підійшов менеджер та спокійно провів його до кімнати охорони, щоб поговорити. За тридцять хвилин прибула швидка і Кріса винесли на носилках. З ним все буде гаразд, принаймні сьогодні.
Пізніше, я відчув якусь дивну погорду від всієї ситуації. Коли згодом я розповідав про те, що трапилося, через ендорфінову лихоманку в мене тремтів голос. «Сьогодні, я відмовив хлопця від самогубства», – говорив я. Або ж: «На роботі я врятував чиєсь життя».
Можливо, я так вихвалявся тому, що врятувати іншу людську істоту – це просто прекрасне відчуття. А може я говорив це, бо тоді моє власне життя виходило з-під контролю.
Уже впродовж п’яти років я був зі своєю подружкою й відчував себе дедалі нещасливішим. Це майже скидалося на те, якби зі мною трапилося щось фізичне, як от якби я втрапив у автокатастрофу, чи отримав струс мозку впавши зі сходів, і це якимось чином сколихнуло всі мої гормони. Я прокинувся в депресії. Якось уранці, коли ми з подружкою снідали, сам не знаючи чому, я почав плакати. Ми оплатили рахунок і сиділи в авто, обговорюючи лікування, допомогу та те, що могло в мені ховатися.
Того дня, коли я переконав Кріса не стрибати з мосту, мені здалося, що, можливо, я й впораюся, можливо, зможу знову налаштуватися на позитив, а може й почую слова, які сказав йому: «Упевнений, ніхто не бажає твоєї смерті».
Я пішов до будинку своєї подруги Лінн і розповів їй, що трапилося. У нас з нею складна історія стосунків. У дев’ятнадцять ми якийсь час зустрічалися, однак на наступні двадцять років наші дороги розійшлися. Нещодавно вона з чоловіком перебралася до Портленду й ми знову почали спілкуватися. Я часто думав про Лінн. Ми майже щодня переписувалися он-лайн. Вона розповідала про свої сімейні проблеми, а я довіряв їй свої, а ще розповідав про невизначеність у житті.
Чим більше часу я проводив з нею, тим більше мене мучили протиріччя. З нею я відчував солодке сяйво ностальгії й ми говорили про маленьке містечко, в якому обоє виросли. Мене тягло до неї, навіть попри те, що я знав, що вона точно не для мене. Не як дівчина, яка вже в мене була і з якою я побудував життя, з якою ми більше підходили одне одному, та й приваблювала вона мене більше.
Розповідаючи Лінн цю історія, коли вона саме мила посуд, я не витримав і заплакав. Як того ранку в ресторані зі своєю подружкою, я не знав напевне, чому це почалося. Та щось всередині мене зламалося і я хапав ротом повітря. Я заплющив очі, але сльози продовжували текти. Якби я заплющив їх міцніше, то повіки луснули б, немовби водяні кульки. Усе моє тіло тремтіло і я почувався так, наче падаю в прірву.
Я відчув на плечах руки Лінн. Руками наосліп потягнувся, прагнучи притягнути її до себе, жадаючи підтримки. Я відчув як підкошуються ноги, а тоді рефлекторно випростався. Я думав про те, як би то було, якби я став навколішки на краю мосту. Чи й справді стрибнув би, чи просто нахилився вперед і впав би? Чи було би вільне падіння страшним чи захопливим? Я уявляв як закручувалося б моє тіло й перекидалося б у повітрі, аж доки не врізалося б у воду, але не міг придумати, що відбувалося б з розумом.
– Ти гарно вчинив, – сказала Лінн. – Урятував життя.
Вона підняла рукав до мого обличчя, обережно витираючи сльози. А потім до кімнати зайшов її чоловік, який саме повернувся з роботи.
Я замислився, чи побачу колись Кріса. Чи зайде він до крамниці й чи подякує мені за те, що врятував його життя. Не впевнений, що хотів би цього. Упродовж наступних кількох днів я уважніше переглядав газети, затримуючись на некрологах. Але так нічого й не дізнався.
Невдовзі після цього випадку я порвав із подружкою. Ми поїхали на зустріч до подружнього радника, який жив далеко, у незнайомому передмісті. Під час сеансу я почувався не в своїй тарілці, якимось обмеженим. Дорогою додому на автомагістралі, я сказав їй, що хочу розійтися. Я під’їхав до крамниці «Павеллс» і вийшов з авто, а вона пересіла на водійське сидіння. Ми обоє плакали, заледве могли говорити. Я знав, що був покидьком. Повернувся на роботу, наче то був звичайний день. Усе це зробив під час обідньої перерви.
Трохи згодом ми обговоримо її переїзд, як розділимо речі та як скажемо про це моєму синові.
Мій син. Я мав сина. Коли це трапилося, йому було чотирнадцять. Я сказав собі, що він швидко оговтається. Йому було десь рочки три, коли ми з його матір’ю розійшлися, а потім, того ж таки року, я одружився з іншою. Через п’ять років дружина попросила розлучення і в нього з’явилася колишня мачуха.
Він був гарною дитиною, та я непокоївся, що подаю йому поганий приклад. Розповідати дітям про ще один розрив – то справжнє випробування. Це ніби дивитися на молодшу версію самого себе та зізнаватися в м’якосердості, у неминучому провалі, у тому, що інколи докладаєш так багато зусиль і прагнеш здаватися героєм, коли насправді таким не є. Я м’якосердий. Я зазнав невдачі. Я не герой.
Ми розповіли сину й заледве могли вдихнути. Він сидів із стурбованим виразом на обличчі. Намагався витиснути із себе заспокійливу посмішку. Не впевнений, чи була та посмішка для нас чи для нього. Це, мабуть, найсумніша мить мого життя.
Наступного дня у «Павеллс» я був на автопілоті. Повністю заціпенілий. Я був у підсобці, де ми сортували книги. Жінка, з якою я працював, але заледве був знайомий, поклала руку мені на плече. Гадаю, вона відчувала, що щось не гаразд. Вона запитала чи зі мною все добре. Я промовив: «Не зовсім». А потім почав плакати.
Ще до святвечора я вирішив написати заповіт. Написав його у формі листа, ніби вибачення. Говорити хто і що отримає видавалося мені сміховинним. Хай там як, а віддавати було й не так багато. Книги тому, диски іншому, паршивенький посуд та старий комп’ютер. Одяг. Кому я міг заповісти свій одяг? Хто захоче носити одяг сумного мертвого чоловіка?
У дівчини, з якою я розійшовся був друг, який покінчив життя самогубством за кілька років до того, як ми зустрілися. Він був поліціянтом і одного вечора, після сварки пішов до квартири своєї подружки й наче навіжений, розмахував там пістолетом. Націлив його в себе й вистрілив. Його подружка намагалася допомогти йому, та все намарно. Згодом вона розповідала друзям, що намагалася скласти докупи його голову. Розповідала, що чула як витікає його кров. Пізніше говорила, що більше не могла стерпіти звуку, як хтось наливає вино.
Після похорону, друзі розділили його майно. Моїй подружці дісталася купа дисків. Вони змішалися з нашою спільною колекцією музики, коли ми жили разом. На них було його ім’я. Вона б ніколи не продала їх. Інколи ми слухали їх із ледь більшою пошаною, ніж зазвичай.
Що дивно в смерті того хлопця – це що трапилася вона на Святвечір, того ж дня, коли я писав заповіт. Це день, коли озираєшся на минулий рік й намагаєшся зрозуміти, чи був він вдалим для тебе чи ні. Для мене цей рік видався не надто вдалим. Я маю на увазі, що частина мене розуміла, що я зробив кілька важливих кроків до кращого самопізнання, однак інша частина знала, що я завдав болю найближчим людям, а ще те, що я був ніби вичавлений лимон. Мені подумалося, що погане в моєму житті переважило хороше й що настала чорна смуга. Я подумав, що може це й має стати кінцем. Сказав собі, що зробив у житті все, що міг. Тепер я знав, як почувався Кріс. Я нікому не потрібен. Я хотів покінчити з цим.
Проте, не знав як це зробити. На Святвечір я був сам, сутеніло. У мене не було пістолета, а на те, щоб встромити собі в горлянку ножа, мені не стало б сили. Не думаю, що міг би повіситися, бо не знав як зробити мотузку з простирадл. Мені здавалося, що таблетки були б гарним способом, та мав замало грошей, щоб купити снодійне. У період ранньої депресії, варіант кинутися під транспорт видавався мені дієвим. Можливо, вдалося б вистрибнути на зустрічну. Та раптом випаде не слушний час і я натомість впаду комусь на капот і зламаю спину? А раптом мене паралізує?
Більшу частину ночі я просидів у темряві розмірковуючи над тим, що ж мені робити. Я думав про батьків і про те, що вони сказали б, якби я помер. Ми ніколи не були близькими, тож я дійшов висновку, що їм буде байдуже. Ну не те що байдуже, та це їх не зламає. Думав про друзів та дійшов такого ж висновку. Не впевнений чому, та я уявляв як вони сумуватимуть упродовж кількох швидкоплинних митей, а потім рушать далі. Такими були мої думки про поминки.
Мій син – то зовсім інша історія. Я не міг прикидатися, що це не вплине на нього. Я міг думати лише про свого сина в майбутньому й уявляти, як то йому буде завжди говорити людям, що коли йому було чотирнадцять, його батько себе порішив.
Чотирнадцять. Вік, коли кожна твоя емоція примножується вдесятеро та сприймається помилково в сотню разів. Вік, який застигне, якщо за ці виснажливі, стражденні пубертатні місяці трапиться щось жахливе. Ті підліткові роки, коли залишаються шрами. Шрами, які ти муситимеш приховувати впродовж усього життя, сподіваючись, що вони зціляться чи зникнуть.
Я схопив фотоальбом, повний шкільних знімків та миттєвих фотографій сина. Думав про Кріса, коли він показував мені світлину своєї дочки і як не відпустив її.
Мій син схожий на мене в дитинстві. Я бачив це по фотографіях. У альбомі було й кілька моїх старих знімків і я порівнював їх з фото сина. У нас були однакові прищі, широкі плечі та неоковирна посмішка. Навіть одяг був дещо схожий – мій із 70-их, його з 2000-их. Ви побачили б, що й іграшки в нас теж були однакові: машинки «Hot Wheels» та конструктори «Lego».
У десять я показав йому «Зоряні війни», тоді ж, коли й сам їх подивився. Я показав йому книги про Вінні Пуха та Маленького Кріттера. Грав з ним у футбол у парку. Навчив його удару в бейсболі. Ми боролися в вітальні. Я водив його у «Молочну Королеву», а інколи суботнього ранку ми виходити на прогулянку, щоб купити пончиків. Я грав з ним у настільні ігри, навіть попри те, що не люблю їх, радів від того, що ми разом провели час.
Мені хотілося зробити для нього більше. Хотілося навчити його водити. Давати гроші на побачення. Прийти на його випускний. Давати поради чи щось в тому дусі. Піти з ним до бару. Зробити для нього щось вічне. Хотілося, щоб він пишався мною.
Якраз після опівночі я пішов спати. Вирішив впоратися. Вирішив жити. Слухаючи, як люди за вікном святкують, я надіслав синові текстове повідомлення. Там було: «З Новим роком! Зробімо його гарним. Люблю тебе». Менше, ніж за хвилину, він відповів: «Теж тебе люблю».
Я пішов до ліжка й загорнувся в ковдри, ніби у кокон. Дозволив тим словам надовго засісти в серці. Глибоко дихав, роблячи великі ковтки повітря й знову плакав. Потім спробував очистити розум аж до ранку. Прикинувся, що все буде добре, коли зійде сонце.
Наступного ранку я прокинуся, прийняв душ та випив кави. Пішов на роботу й зайняв своє місце за столом. Крамниця відчинялася на дві години пізніше через Новий рік. Прийшли покупці, шукаючи книги, шукаючи історій. Шукаючи вбиральню. Я сидів там, почуваючись оновленим, ніби той, хто вижив. Я був готовий допомогти будь-кому, хто цього потребував.