Ніл Гейман. Як ти посмів?

by Diana

Переклала Дар’я Мунько

Джерело

Досі ще ніхто не ставив мені питання, якого я так боявся, питання, яке я сподівався ніхто так і не поставить. Тому, я збираюсь поставити його самому собі та спробую на нього відповісти.
І питання це ось: Як ти посмів?
Чи, розширений варіант:
Як ти, англієць, посмів спробувати написати книгу про Америку, про американські міфи та американську душу? Як ти посмів написати про те, що робить Америку особливою як країну, як націю, як ідею?
Будучи англійцем, моя перша реакція буде знизити плечима та пообіцяти, що більше це не повториться.

Проте потім я все ж таки посмів у своєму романі «Американські боги». Я набрався деякої зухвалості написати його.
Ще замолоду я написав комікс про сни та історії, що називався «Піщана людина» (“The Sandman”) – він досі друкується, налічує 10 томів, і якщо ви не читали його, то вам варто це зробити. Тоді я весь час ставив собі теж саме запитання: «Ти живеш в Англії. Як ти можеш більшу частину сюжету зображувати в Америці?»
Я би хотів зазначити, що в умовах медіа, Великобританія була по суті 51-им штатом. Ми отримуємо американські фільми, дивимося американське телебачення. Я говорив тоді: «Я може й не напишу про Сіетл так, аби місцевий житель був задоволений, але я напишу про нього не гірше, ніж нью-йоркець, який ніколи в Сіетлі не був».
Але, звичайно ж, я помилявся. Я зовсім того не зробив. Те, що я зробив натомість, дивлячись зараз у минуле, було набагато цікавішим. Я створив Америку, яка була повністю нереальною, у якій могла б відбуватись дія «Піщаної людини». Божевільне, неправдоподібне місце за межею реальності.
І це задовольняло мене, поки я не поїхав жити в Америку десь вісім років тому.

Повільно, але я усвідомив, що Америка, яку я описував, була повністю вигадана, і що та справжня Америка, яка скривається за видимою поверхнею, була набагато цікавішою, ніж вигадана мною.
Я вважаю, досвід іммігранта є універсальним, навіть якщо ти той вид іммігранта, як я, що міцно тримається, майже забобонно, за своє громадянство Великобританії. З одного боку є ти, а з іншого – Америка. Вона більша, ніж ти. Тому ти намагаєшся зрозуміти її. Ти намагаєшся з’ясувати те, чому вона протистоїть. Америка достатньо велика та містить достатньо протиріч, які можна спокійно лишити нерозгаданими. Як письменник, все що я міг зробити, так це описати малу частину цілого.
І Америка була занадто великою, щоб зрозуміти її.
Я навіть не знав, що за книгу я хочу написати, поки в літку 1998-го року не опинився в Рейк’явіку, Ісландія.
І лише тоді фрагменти сюжету, громіздкий ряд героїв і те, що слабко нагадувало структуру збиралося в моїй голові. Так чи інакше, книга охопила мої думки. Це був би і трилер, й історія про загадкове вбивство, кохання та пригоди у дорозі. Це була б історія про досвід імміграції, про те, у що люди вірили, коли вони прибули до Америки. Книга також розповідала б про те, що трапилось з усім тим, у що люди вірили.
Я хотів написати про Америку як про містичне місце.
Тоді я вирішив, що хоч в романі є багато речей, які я вже знав, все ж я міг би дізнатися більше, відправившись у дорогу і дивлячись на те, що я вже знав. Тож я їхав, поки не знайшов місце, де міг писати, а потім то в одному місці, то в іншому, іноді вдома, а іноді ні, протягом майже двох років, я писав слово за словом, поки в результаті не мав книгу. Історія про чоловіка на ім’я Тінь та роботу, яку йому пропонують, коли той вийшов із в’язниці. Книга розповідає історію маленького містечка на Середньому Заході та зникнення, які там відбуваються кожної зими. Поки я писав її, я дізнався, чому придорожні пам’ятки є найбільш священними місцями в Америці. У ході роботи я відкрив для себе багато незвичних побічних доріг Америки та зіштовхнувся з моментами, що були страшними, приємними та просто дивними.
Коли майже все було завершено, коли все, що залишалось – це зібрати різноманітні нитки докупи, я знову покинув країну, сховався від світу у величезному холодному й старому будинку в Ірландії та надрукував все, що лишилось надрукувати, тремтячи біля торф’яного вогню.
І книга була завершена, і я зупинився. Озираючись на все це, я не можу сказати, що я посмів. У мене, скоріше, просто не було вибору.