Ніл Гейман. Террі Пратчетт: Визнання

by Diana

Переклала Дар’я Мунько
Джерело

Все так.
Отже, це лютий 1985-го року, китайський ресторан у Лондоні, і це перше інтерв’ю автора. Його рекламний агент була приємно здивована, що хтось захотів поговорити з ним (автор щойно написав фентезійний комікс «Колір магії»), проте вона все ж таки домовилася про обід з молодим журналістом. Автор, колишній журналіст, має капелюха, але то малий, чорний шкіряний кашкет, не той відомий капелюх письменника. Ще ні. Журналіст також має капелюха. Він сірий, як той, що Хамфрі Богарта носив у кіно, за винятком лише того, що журналіст не схожий на Хамфрі Богарта. Він виглядає так, наче позичив капелюха у дорослого. Журналіст повільно розуміє, що не зважаючи на всі зусилля, йому не стати тією людиною, що може носити капелюхи. Це не тому, що капелюх викликає свербіж чи постійно злітає. Це тому, що він забуває його у ресторані, і зараз він звикає ходити у ресторани десь об 11:00 ранку та питати, чи не знайшли там його капелюха. Одного дня, вже дуже скоро, журналіст припинить надокучати капелюхами та вирішить купити натомість чорну шкіряну куртку.
Отже, вони обідають, й інтерв’ю друкують у журналі «Space Voyager» разом із фото автора, який продивляється полиці книжкового магазину фантастики «Forbidden Planet», і що найбільш важливо, їм обом, журналісту та письменнику, весело та обом подобається, як мислить інший.
І цей автор – Террі Пратчетт, а той журналіст – це я, і це вже пройшло два десятки років з моменту, як я залишив свого капелюха у ресторані, і пів десятиліття від тоді, як Террі знайшов свого внутрішнього автора бестселерів та став носити свій відомий капелюх.
Ми рідко бачимось останніми днями, живучи на різних континентах, а коли ми відвідуємо континенти один одного, то проводимо весь час підписуючи книжки для інших людей. Останнього разу ми їли разом за суші-стійкою у Міннеаполісі після підписання книг. Тієї ночі там був «шведський стіл», де вони кладуть суші на маленькі човни та пускають їх до тебе. Через деякий час, вочевидь відчуваючи, що ми зловживаємо цим «шведським столом», суші-шеф припинив класти суші на човники та приготував дещо, що виглядало як Пізанська вежа із жовтохвостиків, вручив її нам та заявив, що йде додому.
Нічого особливо не змінилось, за винятком хіба що всього.
Є речі, які я усвідомив тоді у 1985-му.
Террі знав багато чого. У нього був склад розуму, як у людей, що завжди цікавляться речами, постійно ставлять питання, щось слухають та читають. Він знав жанр достатньо, аби знати свою поле діяльності, і він знав достатньо за межами жанру, що могло зацікавити інших.
Він був страшенно розумним.
Він розважався. І знову, Террі – це той рідкісний вид письменника, який любить просто писати, не називаючи себе Письменником. Він просто сидить перед монітором та одразу щось вигадує.
Тоді, коли ми зустрілися, він все ще працював прес-офіцером у Південно-Західній комісії з електроенергії. Він писав чотириста слів за ніч, кожної ночі. Це був єдиний спосіб для нього зберегти справжню роботу й продовжувати писати книжки. Однієї ночі, рік потому, він закінчив роман, але можна було ще надрукувати десь сто слів. Тоді він заклав лист паперу у друкарську машинку й написав сто слів наступного роману.
(У день, коли він покинув роботу, аби стати професійним письменником, він зателефонував мені. «Пройшло лише півгодини від того, як я пішов, а я вже ненавиджу тих виродків» – сказав він радісно.)
Ще дещо було очевидним у 1985-му. Террі був письменником-фантастом. Так працював його мозок у бажанні розібрати все на частини та зібрати по-іншому, щоб подивитись, як все буде виглядати разом. Це був двигун, який рухав «Дискосвіт» – «це не…», «що, якщо…» чи «якби лише…» або навіть «якщо так продовжувати…». Набагато тоншим та небезпечним було «Якби дійсно існувало…, щоб це означало? Якби воно працювало?».
У довіднику «The Encyclopedia of Science Fiction» була старовинна гравюра чоловіка, який проштовхує свою голову через небо та бачить там гвинти, колеса та двигуни, які керують машиною всесвіту. Це те, що люди роблять у книгах Террі Пратчетта, навіть якщо вони є іноді пацюками чи маленькими дівчинками. Люди вивчають речі. Вони відкривають свій розум новому.
Тож ми з’ясували, що обоє маємо схоже почуття гумору та схожий набір культурних референтів. Ми прочитали однакові невідомі книжки; ми насолоджувались посиланнями один одного на вікторіанські довідники.
Декілька років після нашої зустрічі, у 1988 році, ми з Террі написали книгу разом. Це починалося як пародія на книжки Річмала Кромптона про хлопчика Вільяма, яку ми назвали «Вільям Антихрист». Проте книга швидко переросла цей задум і стала більш вагомішою, і ми назвали її «Добрі знамення». Це був кумедний роман про кінець світу та про те, як ми всі помремо. Працюючи разом із Террі, я відчував себе підмайстром, який робить разом з митцем у якомусь середньовічному цеху. Він конструює романи, наче майстер виробляє кафедральну арку. Там присутнє мистецтво, проте це також результат кропіткої роботи. Більш того, я отримував задоволення, конструюючи те, що потім виконує закладену функцію – змушує людей читати історію, сміятися і, можливо, навіть замислитися.
(Ось як ми написали роман разом. Я писав пізно вночі. Террі писав рано вранці. Вдень ми довго розмовляли по телефону, зачитуючи один одному найкращі написані частини та обговоюючи те, що може відбуватися в романі далі. Головною задачею було змусити іншого сміятися. Ми надсилали гнучкі диски туди-сюди, тому що це все було до електронної пошти. Однієї ночі ми намагалися використовувати модем, аби відправити текст по країні, на швидкості 300/75, прямо від комп’ютера до комп’ютера, тому що, якби електронна пошта була б винайдена тоді, ніхто нам про те не сказав. У результаті нам все вдалося. Хоча пошта була все ж таки швидшою.)
(Ні, ми не напишемо продовження)
Террі писав професійно вже довгий час, відточуючи свою майстерність, становлячись поступово кращим й кращим. Найбільша проблема, з якою він зіштовхується – це проблема досконалості: у нього все виглядає легким. Це може бути проблемою. Публіка не знає, у чому полягає ремесло. Розумніше зробити так, щоб все виглядало більш складним, ніж є насправді – це урок, який всі фокусники вчать.
На початку своєї кар’єри критики порівнювали його з пізнім Дугласом Адамсом, але Террі продовжував писати книги з таким ентузіазмом, з яким Дуглас ніколи не писав, і якщо зараз і порівнювати щось на кшталт формальних правил написання роману Пратчетта чи його абсолютну плодотворність, то хіба що з Пелемом Ґренвілем Вудгаузом. Проте більшість газет, журналів та критиків не порівнюють його ні з ким. Він працює у дещо маловивченій території, де вже два очки не на його користь: він пише кумедні комікси у світі, де слово «кумедний» є синонімом до «тривіальний»; це все фантазії, фантазії, що відбуваються у Дискосвіті, плоскому світі, який лежить на спинах чотирьох слонів, які в свою чергу стоять на спині черепахи, що рухається по космосу. Це той світ, де Террі Пратчетт може писати все: від жорстоких кримінальних драм до вампірських політичних пародій та дитячий книжок. І ті дитячі книжки змінили все. Зрештою, Террі отримав престижну медаль Карнегі за його чарівну казку «Дивовижний Моріс та його вчені гризуни», яку йому присудили бібліотекарі Великобританії. Медаль Карнегі – це та нагорода, яку навіть газетярі повинні поважати. (Навіть незважаючи на це, газети відплатили невдовзі, невірно розуміючи промову-подяку Террі та звинувачуючи його у критиці Дж. К. Роулінг та Дж. Р. Р. Толкіена й фентезі у цілому, хоча промова дійсно була про справжню магію фентезійної літератури).
Останні книжки показали, що Террі працює по-новому. Книги, такі як «Нічна варта» та «Жахливий полк», темніші, глибші, демонструють більше обурення у тому, що люди можуть робити з іншими людьми, але в той же час показують більше гордості у тому, що люди можуть робити один для одного. І так, книги все ще веселі, хоча у них вже немає жартів – вони мають лише історію та людей. Слово «сатира» часто використовують тоді, коли у творі немає людей, і з цієї причини я можу спокійно називати Террі сатириком. Він Письменник, і таких зараз мало. Хоч і є багато людей, які називають себе письменниками. Однак це не теж саме.
Як людина, Террі добродушний, високо вмотивований , веселий. Практичний. Він любить писати, і він любить писати саме художню літературу. Добре, що він став популярним письменним – це дозволяє йому писати стільки, скільки він хоче. Він почесний гість на Всесвітньому конвенті наукової фантастики, що багато в чому є найвищою нагородою, яку може дарувати світ фантастики тим, хто дав йому так багато. Террі буде продовжувати писати між конференціями, перед сніданком, то тут, то там. Він ймовірно напише за день конвенту стільки, скільки більшість авторів зможуть написати лише тихим днем, коли поряд не буде ще непереглянутих DVD із фільмами, коли погода не дозволить провести весь вільний час у саду, а телефон не буде працювати. А Террі, виконуючи роботу почесного гостя серед журі, зможе писати, читати щось, спілкуватись та пити екзотичні напої вечора.
Він не жартував про «Банановий дайкірі», хоча, коли ми бачились востаннє, ми пили разом крижане вино у його номері та обмінювались думками.
Я рад, що він почесний гість на конвенті Worldcon. Він заслуговує цього.
травень 2004