Анжеліна Джолі. Промова спеціального представника Управління ООН зі справ біженців

by Diana

Переклала Наталія Волик
Джерело

Доброго вечора.
Відверто кажучи, я маю за честь бути сьогодні ввечері тут із вами. Дякую вам за вагомий привід для запрошення, а також вдячна всім за можливість розділити цей момент зі мною.
Ми пам’ятаємо двадцять двох працівників ООН, серед яких був і Серджіо Вієра де Меллу; вони загинули під час бомбардування штаб-квартири ООН у Багдаді в серпні 2003 року.
Пам’ятаємо всіх, чиї долі були обірвані, визнаємо цінність кожного людського життя та розділяємо смуток втрати з сім’ями загиблих цього дня. Не забуваємо їх за силу прикладу, який вони залишили після своєї смерті. Це хоробрі люди з одинадцяти різних країн, які працювали над наданням допомоги іракським людям, від нашого імені під проводом Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй.
Іноді ми не замислюємось про те, що під час служби під прапором ООН вони померли за наші імена, бувши нашими представниками.
Кожен, хто знав Серджіо Вієра де Меллу, запам’ятає його як надзвичайно здібного благодійника, адже він був сам таким.
Чоловік, який віддав 30 років свого життя Організації Об’єднаних Націй, пройшов шлях від офіцера до Верховного комісара з прав людини та спеціального представника в Іраку. Від Бангладеш і Боснії до Південного Судану та Східного Тімора – він провів більшу частину своєї кар’єри, працюючи пліч-о-пліч із людьми, котрі були вимушені залишати свої будинки під час війни, допомагав їм своїми навичками як дипломат та професійний парламентер. Можливо, найбільшим свідченням вкладу цього чоловіка є те, що до його думок прислухаємось і зараз.
Сирійський конфлікт триває вже сьомий рік: ми переживаємо найгострішу кризу біженців з часу заснування Організації Об’єднаних Націй, оскільки 20 мільйонів людей перебувають на межі смерті від голоду в Ємені, Сомалі, Південному Судані та північно-східній Нігерії. Не можу уявити собі, що в керівництві ООН є хто-небудь, хто відкидає нагоду прислухатись до досвіду Серджіо.
Сьогодні ввечері для мене дуже важливо звернутися до представників сім’ї Серджіо та до його колишніх колег.
Я ніколи не знала Серджіо, але була на місці, де він загинув. Я відчувала глибокий смуток, бо конфлікт в Іраку – це джерело настільки сильних страждань, які й нині забирають життя чоловіків і жінок, котрі всіма силами намагались поліпшити свою безнадійну ситуацію. Водночас усвідомила цінність і шляхетність життя, відданого для спасіння інших. Серджіо був людиною, яка ніколи не відмовлялась від доручень, не залежно від того, наскільки тяжкими та небезпечними вони були, або, кажучи іншими словами, “виконував неможливі завдання одне за одним”. Говорячи словами Томаса Пейна, він був чоловіком «чиєю Батьківщиною став увесь світ, а релігією – доброчинність». Серджіо Вієра де Меллу назавжди залишиться героєм та джерелом натхненням для кожного, хто йтиме його шляхом.
Попри всі негаразди робота ООН не припинилась 14 років тому на руїнах готелю «Canal». Сотні наших співробітників служили і продовжують нести службу в Іраку, як робили це від Афганістану до Сомалі, тому що завдання забезпечення миру та безпеки ніколи не може бути відкинуте на потім, не залежно від того, наскільки скрутним є становище.
Мої міркування про життя та спадщину Сержіо випливають із моєї шістнадцятирічної діяльності в УВКБ ООН, бо він знайшов себе саме у цій діяльності, збудувавши кар’єру. Зараз говорю це як громадянка своєї країни – Сполучених Штатів Америки.
Я вірю, що кожен, хто співпрацює з ООН, дотримується певного дуалізму. ООН – не країна: це місце, де ми, як представники націй та людей, намагаємося вирішити наші розбіжності у поглядах та об’єднатися задля спільних дій. Як громадянка, розглядаю навколишнє середовище досить глобально та роблю висновок, що ситуація виглядає найтривожнішою та найбільш непевною, ніж у будь-який інший період мого життя. Припускаю, що багато з вас відчувають подібне занепокоєння.
Ми боремося з таким рівнем конфліктів і небезпеки, що, здається, перевищує нашу енергію та можливості: зі зростанням напливу біженців їх кількість досягла більшої чисельності, ніж будь-коли раніше, а нові війни, що виринають із існуючих конфліктів, можуть тривати десятиліттями.
Також спостерігаємо наростання хвилі націоналізму, що, маскуючись під патріотизм, відроджує політику залякування та ненависті до інших. Бачимо, що деякі політичні партії були обрані частково на основі ігнорування міжнародних структур та угод, ніби наші країни не отримали користі від співпраці, хоча насправді це завдало шкоди.
Ми чуємо, як деякі лідери роблять такі заяви, ніби наші передові досягнення насправді є нашими головними обов’язками (нехай це буде наслідок успішної інтеграції біженців в наше суспільство або структури та договори, які ми створили, спираючись на закони та права людини).
З одного боку, бачимо країни, які відіграли провідну роль у заснуванні Міжнародного кримінального суду, а з іншого — виданий, але не введений у дію, ордер на арешт ймовірних військових злочинців чи взагалі ігнорування подібних злочинів.
Ми бачимо, що така країна, як Південний Судан, запрограмована міжнародною спільнотою на незалежність, згодом була покинута напризволяще, залишившись без масової підтримки, необхідної для створення та збереження суверенітету.
Також спостерігаємо, що резолюції та закони про захист цивільних осіб та про заборону використання хімічної зброї, що набували чинності завдяки Раді Безпеки, неодноразово ставали на заваді зловмисникам, як, наприклад, у Сирії.
Багато що з цього переліку не є новим, але за умови відсутності сильного міжнародного лідерства, ситуація породжує глибоке занепокоєння.
Аналізуючи це все більш детально, ніж пересічні громадяни, що можемо відповісти? Чи маємо, як деякі заохочують нас чинити, повернутись спиною до проблеми, очікувати, що хвилі стихнуть? Чи зміцнимо ми свою відданість дипломатії та Організації Об’єднаних Націй таким чином?
Я твердо переконана, що існує тільки один вибір, який вимагає як розуму, так і совісті, і це – сумлінна робота дипломатів у процесі переговорів та реформування ООН.
Не можна говорити, що будь-який курс на вирішення проблем є простим шляхом. Ми також маємо причини, через які люди сьогодні все ще почуваються незахищеними. Високий рівень конфліктів і водночас відсутність рішень у поєднанні з побоюванням тероризму; реальність, у якій глобалізація принесла величезну користь одним, але в той же час погіршила якість життя інших; відчуття натягнутих стосунків між громадянами та урядами або відсутність управлення в окремих країнах узагалі; загальне відчуття, що попри всі наші досягнення в розвитку технологій та зв’язку ми майже не контролюємо фактори, що формують наше існування – всі ці чинники спричинили відчуття дисбалансу у світі, і на питання про кожен із факторів у нас немає легких відповідей.
І незважаючи на те, що існування мільйонів людей, які підняли себе з бідності, відрізняється від життя тих, хто народився в багатих, демократичних суспільствах та тих, хто народився в таборах для біженців, зараз є нещадна несправедливість. Ми бачимо це, і знаємо, що це неправильно навіть із точки зору простого громадянина. Ця нерівність сприяє нестабільності, конфліктам та міграції, а також тому, що міжнародна система обслуговує меншість за рахунок більшості.
Але знову ж, яка наша відповідь, як громадян?
Чи вийшли ми зі світу, де раніше відчували власну, бодай часткову, відповідальність за прийняті рішення?
Я – горда американка, і я – інтернаціоналіст.
Думаю, що кожен, хто дотримується прав людини, є інтернаціоналістом.
Це означає, що ми дивимось на світ із почуттям справедливості та людяності, визнаємо нашу власну гуманність у боротьбі. Це є свідченням любові до своєї країни, але саме за рахунок патріотизму, а не від вузького націоналізму. Це наводить на думку про те, що ми не маємо порівнювати свою впливовість чи успіх, а знаходити своє покликання, давши надію на щастя оточуючим.
Сильна нація, як і сильна людина, допомагає іншим піднятися і бути вільним.
Цей дух зробив можливим піднесення ООН з руїн Другої світової війни ціною 60 мільйонів загиблих. Завдання подолання нацизму було виконане, а тодішнє покоління воєнних лідерів стало фундатором Організації Об’єднаних Націй.
Якщо уряди та лідери не підтримують полум’я інтернаціоналізму, то це повинні зробити саме громадяни.
Проблема полягає в тому, що маємо відновити відчуття стабільності та дати надію нашим людям, не жертвувати всіма, а усвідомити цінність та переваги інтернаціоналізму.
Тому що світ, в якому звертаємо свою увагу лише на глобальні зобов’язання, буде створювати більшу небезпеку та породжувати насильство, спрямоване на нас та на наших дітей.
Це не зіткнення між утопією та реалізмом.
Це усвідомлення того, що немає ярликів для миру та безпеки, і не можна нівелювати тривалими, сумлінними зусиллями, що спрямовані на ліквідацію конфліктів, розширення прав людини та затвердження верховенства права.
Ми повинні змінити думку про те, що найсильнішим лідером є той, хто прагне відчайдушно боротися за права людини з огляду на національні інтереси. Найсильніший лідер — це той, хто здатний поєднати все це.
Наявність справжніх цінностей та бажання діяти не послаблює наших кордонів, не знесилює наших військових, а є першоосновою нашої роботи.
Ніхто з не сказав, що ООН є досконалою. Відомо, що це не так.
Ще ніколи не зустрічала поліцейського, який не був би виснажений своїми негараздами, тому можу припустити, Серджіо відчував те ж саме у хвилини відчаю.
Він, як і всі ми, хотів, щоб Організація Об’єднаних Націй була рішучішою, менш бюрократичною та відповідала своїми засадам. Він ніколи не говорив, що ця справа позбавлена сенсу. Він ніколи не опускав рук.
ООН не є апогеєм довершеності, оскільки ми теж не бездоганні. Цього від нас не забрати.
Наші рішення, зокрема рішення Ради Безпеки, відіграли певну роль у створенні ситуації, над якою ми продовжуємо працювати.
Ми завжди повинні пам’ятати, з якою метою була створена ООН, і для чого вона існує, тому варто відповідально та серйозно поставитись до цього.
Ми повинні визнати завдані нами збитки, які з’являються внаслідок нераціонального або ж вибіркового використання ресурсів ООН чи коли покладаємось виключно на роботу дипломатів, надаючи завдання, котрі неможливо виконати, а згодом узагалі забуваємо про них. До прикладу, станом на сьогоднішній день у світі немає жодного звернення про гуманітарну допомогу, яке було б профінансовано хоча б на половину від того, що справді необхідно. В реальності ситуація є набагато гіршою, ніж ми можемо уявити. Приміром, звернення країн, що стоять на грані голоду, сьогодні фінансуються тільки на 17%, 7% та 5%.
Звичайно, термінова допомога – це не довгострокове задоволення.
Ніхто не надає перевагу саме такій допомозі: ні громадяни країн-донорів, ні уряди, ні біженці – вони не хочуть бути залежними.
Було б набагато вигідніше інвестувати всі наші кошти в інфраструктуру та школи, торгівлю та підприємства, але давайте бути відвертими: невідкладна гуманітарна допомога повинна надходити постійно, оскільки багато держав не можуть або не захищають права людей у межах своїх кордонів. Це те, що ми вкладаємо у країни, де не маємо своїх дипломатів або їхня праця є марною.
Доки не зможемо запобігати або зменшувати конфлікти, доти ми приречені бути ходити по колу, щоб допомогти з їжею та притулком людям у той час, коли суспільство стоїть на краю прірви.
Як висловився ще один легендарний лідер ООН Даг Хаммерсхолд, який, до речі, був убитий, віддаючи себе обов’язку: “Все буде добре. А чи знаєш ти, коли це станеться? Коли люди, звичайні люди, перестануть уявляти собі Організацію Об’єднаних Націй як дивовижну абстракцію Пікассо, і побачать її як картину, написану власноруч”.
ООН може змінюватися лише в тому випадку, якщо уряди змінять свою політику. І ми, як громадяни, просимо наші уряди це зробити. Це стане поштовхом, якщо ви подумаєте про те, що ми є майбутніми поколіннями, про які йшла мова в Статуті ООН.
Коли наші дідусі й бабусі вирішили «позбавити майбутні покоління від брехливої війни», як написано в Статуті, вони думали саме про нас. Але, окрім мрій про нашу безпеку, вони також заповіли нам відповідальність.
Президент Рузвельт, звернувшись до Конгресу США у січні 1945 р., за півроку до закінчення Другої світової війни, сказав: “У сфері зовнішньої політики ми пропонуємо стояти разом з Організацією Об’єднаних Націй не для війни, а для перемоги, задля якої й продовжуємо боротись”. Він продовжував: “Міцну основу можна побудувати, і вона буде побудована, проте продовження цієї справи й гарантія миру, врешті-решт, має бути роботою самих людей “.
Сьогодні ми повинні запитати себе, чи ми живемо для цієї місії?
Вони дали нам основу, а що ж ми можемо з нею зробити?
Впевнена, що ми зробили величезні успіхи, а наші угоди та інститути є такими ж сильними, як наше прагнення сприяти їх розвитку сьогодні.
І, з якої б то не було причини, ми заповідаємо темний і нестабільний світ усім, хто прийде за нами. Це не тому, що попередні покоління проливали кров і працювали так сильно заради всіх нас.
Пам’ять про попередників робить нас вірними нашим ідеалам. Відійшовши у вічність, вони нагадують нам про те, хто ми і за що ми боремось. Вони дають нам надію залишатися в боротьбі так, як Серджіо робив це аж до останнього подиху. Через 14 років з моменту його смерті існує більша, ніж будь-коли, потреба у тому, щоб ми залишалися вірними ідеалам і цілям Організації Об’єднаних Націй. Саме тому сподіваюсь, пам’ять про нього споріднює нас і нині.
Ми всі не можемо бути Серджіо, але маю надію, що зможемо наважитись стати поколінням, котре знову підтвердить свої наміри “об’єднати нашу силу для підтримки міжнародного миру та безпеки” та “сприяти соціальному прогресу та вищим стандартам життя у свободі”.
І, нарешті, навіть якщо ми цього не помічаємо, навіть якщо це не спадає нам на думку, продовжуємо просто управляти, а не намагатися подолати виклики нашого покоління, маємо породжувати рішучу та сумлінну працю.
Під час своєї діяльності можете бути впевнені, що Ви наслідуєте приклад одного з кращих синів ООН. Щоб зробити бодай трішки добра, залучити себе до роботи, котру він залишив незвершеною, та здолати всі перешкоди, що стали б нам на заваді – знайте: це гідне завдання для кожного з нас.
Дякую.
м. Женева, 15 березня 2017 року