Ласло Краснагоркаї. Кілька есеїв з книги «Світ іде»

by Diana

Переклав Олександр Вешелені
Джерело

Від перекладача
Збірка есеїв та оповідань «Світ іде» (2013) складається з раніше публікованих та нових текстів лауреата Міжнародної Букерівської премії (2015) Ласло Краснагоркаї. У книжці вони структуровані як один плинний наратив, делегований абстрактному оповідачеві (оповідачам?). Перший розділ «Говорить» містить 9 есеїв, частина з яких була використана як лейтмотив і матеріал для кіносценарію останнього фільму Бели Тарра «Туринський кінь» (2011).

Прагне забути
Ми стоїмо у самісінькому центрі цинічної саморозплати; ми – не надто відмінні діти не надто відмінної доби, яка буде розглядати себе як справді завершену лише тоді, коли всі істоти, що в ній борсаються, повалявшись на одній з найглибших тіней людської історії, остаточно дійдуть до безрадісної і поки ще ясної цілі: забуття. Вона прагне забути, що розтринькала усе сама, що вона не вправі звинувачувати когось іншого, чужу силу, долю, далекі, зловісні втручання, вона сама винна в тому, що не має вже ані бога, ні ідеалів. Вона прагне забути, бо не змогла витримати з гідністю свою гірку поразку, бо її характер вигриз пекельний дим і пекельні спирти, бо з жадоб колишнього метафізичного мандрівця на шляху до янгольського царства лишилося справді лиш це: якийсь загиджений дим жаги, якийсь ядучий спирт із шаленого напою одержимості.
Історія не закінчується, ніщо не закінчується, ми вже не можемо дурити себе тим, що на нас будь-що може закінчитися. Ми лише продовжуємо щось і втримуємо його якимось чином, щось продовжується, щось утримується.
Ми ще народжуємо твори мистецтва, але вже навіть не обговорюємо те, як це відбувається, настільки воно перестало надихати нас. Беремо за основу все, що дотепер стосувалося поняття condition humaine , і сумлінно, а насправді бездумно, з суворою дисципліною, насправді ж як в’язні проваленого на дно душевного стану знову занурюємося в замулену водойму доступної повноти людської екзистенції. Ми вже навіть не припускаємося помилки відчайдухів, що стверджували, ніби наше сьогодення є судним днем, як і не заявляємо, що далі нема куди. Ми не можемо сказати, що позаяк в речах нема суті, то у творах для нас немає вже ні часу, ні сюжету, і що ніхто, окрім нас, не зуміє бодай колись розібратися в суті цих речей, але ми стверджуємо, що для нас стало очевидним: дарма ми намагаємося в пориві розчарування не зважати на себе самих і рвонути в напрямку якоїсь благороднішої мети, якоїсь вищої сили, – наша спроба весь час має плачевний кінець. Бо як би нам не кортіло говорити про природу, природа цього не хоче, як би нам не кортіло говорити про божественне, божественне теж цього не хоче, та й взагалі, як би нам не кортіло, ми не здатні говорити про щось інше крім самих себе, бо ми можемо говорити лише про історію, про стан людини, про ту незмінну квінтесенцію, суть якої лише для нас є лоскітливо релятивною, взагалі ж, з «божественної» точки зору це і є суть, може й справді, одвічно й навіки віків: дарма.

Як прекрасно
Як прекрасно було б мати світ, і кінчити той світ, влаштувавши цикл лекцій десь у цьому прощальному світі, і дати йому підзаголовок «Цикл лекцій з теорії ландшафтів», де б з усіх куточків світу один за одним, як на цирковій арені, читали б лекції з теорії ландшафтів спершу фізик, далі мистецтвознавець, поет, географ, біолог, музикознавець, архітектор, філософ, анархіст, математик, астроном і так далі, і де б перед постійною і незмінною аудиторією цей фізик, мистецтвознавець, поет, географ, біолог, музикознавець, архітектор, філософ, анархіст, математик, астроном і так далі розказав би, що він думає зі своєї позиції про ландшафт; але тоді заголовок циклу мав би бути «Ландшафту нема», сигналізуючи, що тут навіть зв’язок між назвою і предметом особливий, де б митець і науковець говорили з векторів поезії, музики, математики, архітектури, живопису, географії, біології, поетики й фізики, філософії та анархії, що вони думають і що повинні думати ми з їхньої подачі про ландшафт – усе це з таким підсумковим твердженням, яке заперечує, що цей предмет, цей ландшафт, взагалі існує. Протиріччя тут насправді лише позірне: цей цикл однаковою мірою міг би мати заголовок «Усе є ландшафтом» (з гіркотою), як має він назву «Ландшафту нема» (предметно). Лектори говорили би про те, щó для них і для нас означає істота, з точки зору якої ландшафт існує тоді, коли вона дивиться на всесвіт; наскільки вагомим є запитання, чи може все ж таки безперечно обмежений характер людської думки привести нас також до того вагомого, але недовідного твердження, за яким можливо розглядати іншу, не людську точку зору – якщо вже склалося так, що ландшафту немає, і якщо вже так повелося, що, натомість, для нас, куди б ми не глянули, в руїнах чи вціліло усе є ландшафтом і ландшафт є усюди, якщо вже ми дійшли до того, що у просвітку дивовижно тісного простору людської думки під ситуативний кінець нестерпного духовного шляху нам стає зрозуміло: крім цієї дивовижної тісноти ми не прив’язані вже практично ні до чого, ні до чого іншого, до жодного існування, навіть до самого існування як такого, лиш до обіцянки, що колись в одному ландшафті в найглибшій красі і розкладанні ми щось помітимо: щось, те, що нас стосується.

Найпізніше в Турині
Добрих сто років назад, 1889-го, в день, схожий на нинішній, у Турині Фрідріх Ніцше виходить з воріт будинку номер шість на вулиці Карла Альберта, можливо, на прогулянку, а може, на пошту, за своїми листами. Неподалік, чи натоді вже достатньо далеко від нього якийсь візник борюкається зі своїм – сказати б – упертим конем. Як би він не підганяв того, кінь не рушить з місця, на що візник – Джузеппе? Карло? Етторе? – втрачає терпець, і своїм батогом починає лупцювати тварину. Ніцше доходить до збіглого натовпу, і на цьому жорстока вистава візника, що вже явно піниться від люті, завершується. А все тому, що велетенського зросту пан з пишними вусами – на ледь приховану радість глядачам – несподівано підстрибує до брички, і ридма кидається на шию коня. Додому Ніцше відводить господар будинку, два дні він лежить нерухомо й німо на кушетці, ще промовляє свої обов’язкові останні слова („Mutter, ich bin dumm” ), а потім живе смиренним безумцем ще десять років під наглядом матері й сестри. Що трапилося з конем, нам невідомо.
Ця історія, між іншим, вельми сумнівної правдивості, – звісно з дещо очікуваним природним бажанням прийняти її на віру, – як модель драматичного шукання сенсу особливо чітко просвітлює фінальну агонію нашого духу. Диявольська зірка «філософії життя», блискучий супротивник так званих «універсальних людських цінностей», незрівнянний майстер, що ледь не захлинаючись відкинув жалість, прощення, доброту та співчуття – на шию відлупцьованого коня? Вдаючись до неприпустимо банального, але конче необхідного повороту: а чому ж не на візникову? При всій повазі до доктора Мебіуса, для якого це був лише рядовий випадок прояву прогресивного паралічу внаслідок сифілісу, ми, пізніші нащадки, стаємо свідками блискавичного впізнавання трагічної помилки: після довготривалої і болісної боротьби цього разу сама істота Ніцше відкинула особливо пекельний хід думки в Ніцшевих умовиводах. За словами Томаса Манна, помилка полягає в тому, що цей «лагідний пророк» порочного життя «розглядав життя і мораль як протилежності одне одного». «Правда ж полягає в тому, – додає Манн, – що вони становлять єдність. Етика є опорою життя, а моральна людина є правдивим громадянином життя». Це маннівське висловлювання настільки прекрасне (благородна думка мусить бути такою), що вартувало би відвести йому трохи часу, далі пливти по ньому, але ми все ж цього не робитимемо – нашим кораблем зараз кермує туринський Ніцше, і це не тільки означає, що ми на інших водах, але й потребує іншої нервової системи, ба навіть, вживаючи дотепний зворот, – канатних нервів. І нам вони справді знадобляться, адже, на превелике наше потрясіння, ми причалюємо до тієї самої гавані, куди б привела нас ця маннівська фраза; вони нам знадобляться, бо якщо гавань і є та сама, ми почуватимемося там інакше, аніж він нам обіцяє.
Туринська драма Ніцше навіює думку про те, що жити в дусі морального закону не є чином, бо неможливо обрати щось протилежне до нього. Я можу жити наперекір йому, але це не дасть мені змогу звільнитися від його загадкової і направду неосяжної сили, яка нерозривно пов’язує з ним. Бо якщо я так учиню, і житиму наперекір цьому закону, я цілком напевно зумію визначитися у створеному людиною і через це нікчемному – що геть не дивно – суспільному бутті, в якому, за словами Ніцше, «жити і бути несправедливим означає те саме», однак не зможу визначитися в тому нерозв’язному конфлікті, який часом ставить мене в центр тужіння за сенсом мого існування. Бо як я є частиною цього суспільного світу, так само я належу тóму, що (хтозна, чомý) постійно охрещую більшим цілим, більшим цілим, що – за неуникним кантівським висловом – посіяло в мені цей, саме цей закон, з одержаним від свободи прикрим правом порушувати його.
Тут ми вже пливемо поміж буїв, що позначають гавань, дещо всліпу, бо сонні працівники маяка не здатні допомогти нашому маневру, – щоб потім вже там всередині закинути наш якір у туман, котрий миттєво поглинає наше питання про те, чи віддзеркалює це більше ціле вищий сенс морального закону. Отож, ми стоїмо тут, і не знаємо нічого, лиш дивимося, як із тисяч напрямків, повільно до нас наближаються наші побратими, ми не сигналимо їм нічого, лиш дивимося на них і мовчимо, повні співчуття. Нам здається, що це співчуття таки правдиво живе в нас, і що в тих, хто наближається, воно теж може жити правдиво, бо як не сьогодні, то так буде завтра… чи через десять… чи тридцять років.
Найпізніше в Турині.

Світ іде вперед
Він був непогано зв’язаний, але тепер якимось чином розмотався, і нам відомо лише, що його розмотало те саме, що колись зв’язало, більше нічого, принаймні говорити, оприявнювати, категорично називати це було б нерозумно, адже цю силу, саме таке вивільнення сили, незмірну, непроглядну систему, справді незмірну, справді непроглядну, тобто: вічно нам незрозумілу дію неуникненного випадку, в якій ми шукали і віднайшли закони, насправді зовсім не пізнали за минулі та героїчні століття, як можемо також бути певні, що жодним чином не пізнаємо її у майбутньому, бо ми могли, можемо і могтимемо пізнати лиш наслідки цього неуникненного випадку, ті жахливі миті, коли ляскає батіг, ляскає батіг по нашій спині, і якось ляскає він також по цьому випадковому універсумі, що зветься світ, і розмотується те, що було зв’язано, тобто коли – як-от зараз – знову виривається, наривається на світ, який ми, люди, постійно і вкотре називаємо новим, але ніколи не пережитим, хоч він аж ніяк не може називатися ані новим, ані досі не пережитим, бо ж він тут був з моменту творення світу, точніше він прибув разом з нами, ще точніше: через нас, і завжди так, що його прибуття ми могли і можемо впізнати лише через спрямовану в минуле свідомість, він уже тут, коли ми розуміємо, що він тут знову, він завжди застає нас неготовими, хоча ми мали б знати, що він іде, що його зв’язаність лише тимчасова, ми мали б чути, як дзвінко розриваються його ланцюги, як зі свистом розмотуються вузли на досі тугій сітці, через нашу внутрішню чутливість ми МУСИЛИ б знати, що він вирветься, і так мало статися цього разу теж, ми мусили б знати, що так буде, що він прийде, але ми оговталися лише тоді, якщо взагалі оговталися, що він тут, і що сталася біда, визнали, що ми безсилі, чим лише хотіли сказати, що були безсилі й досі, бо ми такі є – коли йдеться про нього – віддавна, безсилі й беззахисні, і думати саме про це в перші години нападу не хотілося настільки, що ми почали займатися розвідуванням того, що трапилося, як це трапилося, хто це був, і чому, ми почали обговорювати, що повалилися оті дві Великі Вежі і що завалився Пентагон, і як воно повалилося і як воно завалилося, а ще те, хто були ці люди, і як вони це зробили, ті, що повалили і завалили, хоча ми мали б передусім займатися тим, чим насьогодні вже й поготів варто було би зайнятися, аби зрозуміти нарешті: те, що трапилося насправді, ми не розуміємо, і це, зрештою, не так уже й дивно, адже присутність того, хто досі був достатньо добре зв’язаний, але тепер якимось чином розмотався, завжди, без винятку свідчить про наш перехід у нову велику світову епоху, це свідчить, що стара скінчилася, і почалася нова, і нас про це «ніхто не спитав», ба більше – ми навіть не помітили, коли це все сталося, ми ще навіть не змогли почати говорити про «поворот», чи то пак «велику зміну епох», коли, висміюючи якраз оцю поворотність, тобто часоплинність повороту і зміни, бачимо: раптово ми опинилися в новому світі, потрапили в абсолютно нову добу, і нічого в ній не розуміємо, бо все у нас лишилося старе, старе наше мислення, яким ми прагнемо зрозуміти суть процесу, що «отже» сюди нас привело «оце все», старе наше переконання, що треба керуватися власними досвідами, здоровим глуздом, аби, спираючись на них, відшукати причини і докази того, що це справді трапилося з нами, неіснуючі чи наразі недоступні нам причини й докази того, що ми перейшли в цілковито нову епоху, словом, ось ми стоїмо, старі люди всі до одного, що оглядаються довкруг так по-старому, видаючи своєю войовничістю стару непевність, несусвітною войовничістю, коли ще навіть не бояться по-справжньому, ще брешуть, що ні, не може бути й мови про докорінний поворот у світі, не може бути мови про те, що скінчилася одна світова епоха, і зараз це вже інша, одні лише старі люди, і серед них, звісно, я теж є якомога старіший, з давно забутим відчуттям спільності з рештою, отже старий, і насправді в найглибшому сенсі також безмовний, бо 11-го вересня мене пронизало, наче фізичнй біль: господи-боже, яка ж моя мова, якою б я міг зараз заговорити, застаріла, як же це безбожно по-старому, коли я її сплітаю, кручу-верчу нею, тягаю вперед, чіпляюся до неї і рухаюся, плетучи з одного старого-престарого слова інше, яка бездарна, яка нікчемна, яка неповоротка ця моя мова, але ж яка вона була прекрасна, яка блискуча, яка гнучка і яка слушна та зворушлива, що тепер безповоротно втратила свою суть, свою силу, широту і влучність, і потім я кілька днів роздумував над цим, пробував, чи міг би я, чи спроможний був би раптово вивчити якусь іншу мову, бо без цього все буде цілковито безнадійним, я це знав одразу, я дивився на палаючі, падаючі Вежі, а потім знову й знову пригадував їх, і знав, що без цілковито нової мови цю цілковито нову епоху, в якій я відчув себе раптом разом з усіма іншими, неможливо збагнути, я міркував, терзався, мучив себе кілька днів, після чого в певний момент мусив зізнатися, що ні, для мене зараз не існує способу раптово вивчити нову мову, для цього я, разом з усіма іншими, надто ув’язнений в старій мові, тож не залишається більше нічого, думав я, як полишити надію зрозуміти, що тут коїться, я сидів собі понуро, дивився з вікна назовні, там знов і знов лиш валилися й валилися дві великі Вежі, я сидів, дивився назовні, і почав старими словами описувати те, що бачу, разом з усіма іншими, в цьому нинішньому світі, почав описувати, що відчуваю, що я не можу цього збагнути, а старе сонце вже починало заходити у старому світі, вже темніло по-старому у моїй старій кімнаті перед вікном, коли поступово мене почав пронизувати якийсь жахливий страх, я не знав, звідки він приходить, лиш розумів, що він росте, цей страх, на хвильку не розуміючи, яким він є, лиш те, що він є і що він дужчає, і я сидів отак у цілковитій безвиході, спостерігав, як росте в мені цей страх, очікував зрозуміти, страхом чóго це є, але сталося не так, зовсім не так, цей страх, наростаючи й дужчаючи, не видавав себе зовсім, він просто не повідомляв свого змісту, і я, зрозуміло, почав від нього ще й тривожитися з приводу того, що ж тепер робити, не можу ж я сидіти тут безкінечно у цьому зачаєному страху, та я лиш сидів заціпеніло перед вікном, ззовні все лиш валилися, валилися й валилися додолу ті дві Вежі, коли раптом по вухах моїх вдарив якийсь брязкіт, ніби десь вдалині дзвенить заплутаний ланцюг, вдарив по вухах шурхіт, ніби туго зав’язана у вузли мотузка повільно розплітається – я чув лише той брязкіт і той лякливий шурхіт, і тоді я знову думав про свою стару мову, про повну німоту, в яку я провалився, я сидів і дивився назовні, і, сидячи у цілковито стемнілій кімнаті, міг бути певний лише в одному: що він уже вивільнився, що вже наближається, що він уже тут.