Томаш Собєрай. Коротке есе не лише про мистецтво

by Diana

Переклала Ія Ківа

Джерело

Геть усе, весь реальний світ чи світ уявний, міститься в мистецтві. Немає ані такого створіння, ані такого явища, ані таких почуттів, ані таких думок, які не були би гідні художньої творчості. Вся людина і вся природа може знайти своє відображення в мистецтві, але за однієї-однісенької умови — весь твір має нести на собі відбиток генія чи принаймні таланту.

Станіслав Віткевич, Образотворче мистецтво і критика у нас

Якщо на сцену Карнеґі-холу вийде хлопець і зблює, завжди знайдеться хтось, хто назве це мистецтвом.

Вуді Аллен, Щось іще

Operari sequitur esse – дія випливає з буття, стверджують схоласти. Звідси лише крок до марксистсько-ленінського буття, що визначає свідомість. Два ідеологічних полюси, але висновки майже тотожні за значенням і мають частку рації, що довела не лише історія, а навіть звичайне спостереження за споживчим стилем життя так званого людства і його «інтелектуальними» чи «мистецькими» продуктами. І хоча існує безліч доказів на користь справжності протилежного твердження, згідно з яким свідомість визначає буття, стосовно мас рацію мають класики.

Майже сто років тому Віткевич пророкував, що мистецтво загине, перетвориться на щось зайве і надлишкове для щасливих і тупих людських мас. Звісно, мистецтво в його розумінні — це релікт, як гінкго або зяброніг болотний, який, хоча його всюди і називають мистецтвом, небагато має з ним спільного. Той факт, що сьогодні така назва дається творам, що не мають жодного інтелектуального навантаження чи практичного значення, до того ж взагалі позбавлені духу, свідчить про лінощі, глупство і тяжіння людей посередніх до елітарності (хоча ця елітарність є перш за все питанням інтелекту, а не результатом домовленості недоуків чи надання на просування певної суми грошей). У моїй філософії мистецтво не можливе, доки розуму, структурі, знанням, понятійній системі протиставляється випадковість, невігластво, надмірна легкість, жестовість. На жаль, факти є такими, якими є, — сучасні митці, критики, споживачі так званого мистецтва в переважній свої більшості вже не думають, не навчаються, не читають, лише із якоюсь впертою наполегливістю бездумно погоджуються з абсурдною тезою, що все є мистецтвом, особливо, якщо про це постійно торочиться в телевізорі, цій скарбниці мудрості сучасного Homo consumatus felix.

В 60-х роках ХХ століття ідеологи студентських заворушень марили про революційну науку, тобто таку, в якій можна проголошувати що завгодно, але нічого не доводити. Дивлячись на здобутки сучасних гуманістів кінця ХIХ – початку ХХ століття — особливо критиків мистецтва і літературознавців — можна сказати, що слово стало тілом. Деякі з них у своєму перетині меж смішного пішли навіть далі. Заздрячи впевненості тверджень природничників і математиків, а також точності їхніх дослідницьких методів, вони безтурботно виголошують і наївно доводять власні судження, яких жоден, хто має елементарні знання та здоровий глузд, не сприймає серйозно. Специфічна матерія вимагає специфічної методології, але вона має спиратися на знання, логіку і працю, про що сучасні гуманісти часто забувають, борсаючись у марних незв’язних балачках. Цей рак безвідповідальності та безсенсовності вже пустив метастази і підточує різні важливі галузі людської діяльності, а серед них і мистецтво, яким із постмодерністською легковажністю називають сьогодні все, що діється довкола. Такі твердження часто набувають характеру дурниці, ідіотичного жесту або вульгарної розваги — ясна річ, в тумані надутої та сумнівної інтерпретації, необхідної, аби надати значення порожнечі. Заради точності: якщо це не за мої, платника податків, гроші, функціонує в (тут — у раптово модному значенні) публічному просторі, наражаючи мене на небажаний і, частіше за все, неприємний контакт, я не маю нічого проти прибивання геніталій до хреста або зірки Давида, малювання картини нашвидкоруч, дзюрення або чищення картоплі в «поважній» галереї, калічення себе як «мистецького» жесту, терликання, виття, стогонів, вивертів, оголення, дурнуватих віршів ні про що та інших випорожнень і випарів млявого мислення та інфантильної експресії. Але для чого називати це мистецтвом? Нащо прославляти нікчемність?

Завдяки тому, що робимо, дізнаємося про те, ким ми є — це, здається, Г.В. Лейбниц. Страшно подумати, що він має рацію.

Сучасні терміни «мистецтво» та «витвір мистецтва» є здебільшого рівнозначними, але, всупереч поширеній думці, не тотожними поняттю краси — і в загальному розумінні можна так вважати. Але розглядаючи цю тезу докладніше, варто зазначити, що мистецтво є складовою частиною культури, з якої народжуються витвори мистецтва, і що витвір мистецтва не має бути красивим — часом, попри його потворність, він викликає естетичне враження чи метафізичне занепокоєння. Але що, власне, означали і означають поняття «мистецтво», «витвір мистецтва» і «краса»? В античному розумінні мистецтвом вважався кожен прояв ремісничої справності та майстерності. Швець, скульптор, військовий стратег, тесля, драматург, гончар або архітектор — всі займалися мистецтвом рівною мірою, спираючись на гармонію та пропорції, тобто красу. Натомість мистецтвом не займалися поети — вони перебували на вищому щаблі втаємничення, віщували, їхнє місце знаходилося ближче до філософії, особливо етики, що врешті решт усвідомив навіть Платон, який за прикладом свого Учителя не надто шанував поезію. В Середньовіччі мистецтва поділялися на вільні, які вимагали розумового напруження і з мистецтвом у нашому розумінні не мали нічого спільного (це були науки: логіка, геометрія, музикознавство, граматика, риторика, астрономія), і звичайні (vulgaris), механічні, до яких належали, наприклад, мистецтво торгівлі, лікування, вбирання і на додаток, і то з нехіттю, пластичні мистецтва. Поети і надалі вважалися натхненними провидцями і філософами. У пізній античності і новітні часи в мистецтво було введено поняття краси як явища виключено естетичного — вузького, суб’єктивного і відносного, з яким мистецтво почали ототожнювати вже за часів Відродження. В середині XV століття в Італії Відродження знаходилося у стані розквіту, відбувся розподіл витончених мистецтв, і ремесла було виключено з кола мистецтва та науки; поезія, як і раніше, посідала привілейоване місце. Наприкінці XVII століття i в XVIII столітті великого значення в мистецтві набуло естетичне переживання — поняття таке ж неточне, як і краса. У XVIII столітті поняття «витончені мистецтва» стало загальновживаним, воно включало в себе живопис, скульптуру, музику, поезію, танок, трохи згодом до них долучилися архітектура та ораторське мистецтво. XIX століття і початок XX — це (за винятком, наприклад, дадаїзму, футуризму та інших жартів такого кшталту) мистецтво, яке спирається на смак, уяву, переживання, але водночас і на раціональне мислення; поняття «витонченого мистецтва» стає рівнозначним поняттю «мистецтво». Сьогодні мистецтвом може вважатися будь-який предмет, жест, літературне белькотіння, навіть життя з його фізіологічними проявами. Знання, спеціальні навички, навіть талант — не потрібні. Вистачить бажання — і геть усе, на жаль, може вважатися мистецтвом. Це є питанням виключно угоди так званих критиків і так званих митців — річчю, що не підкріплена будь-якою логічною понятійною системою. Це вже не питання смаку, який вимагає певних знань і досвіду. А звідки знанням та досвіду взятися в стайнях, які сьогодні називаються салонами, у так званої еліти, яка читає хіба що назви на етикетках від одягу? Демократія, релятивізм, невігластво і лінь призвели до того, що слова більше не визначають реальності, лише зачаровують її. Але чари — це добре для людей з інфантильним мисленням, які побачивши ярмаркового фокусника, роззявляють від захвату рота. Я вперто залишаюся вірним здоровому глузду і культурній спадщині, через що послугуюся власною безапеляційною дефініцією, згідно з якою витвором мистецтва є будь-який продукт цілеспрямованої людської діяльності, який первісно не розрахований на практичне застосування, має естетичну, інтелектуальну або етичну цінність, задовольняє відповідні потреби, виник унаслідок синтезу знань, певних здібностей та навичок, а також є проявом інтелектуальної незалежності митця, його вільного волевиявлення, ніцшеанської волі до влади і бажання їх задовольнити. Неодмінною умовою є, аби наявними були принаймні дві перші з вищезгаданих цінностей, причому в спосіб чіткий та однозначний (хоча розподіл естетики та етики видається неможливим, тому на практиці витвір мистецтва містить в собі всі три цінності). В такий спосіб я звужую поняття витвору мистецтва до робіт значних та елітарних, надаючи йому значення більш об’єктивне та точне, ніж в широкому значенні попередніх часів, як класичному, так і сучасному; таким чином я усуваю з поняття мистецтва будь-який баласт та нашарування, залишаючи лише найцінніше — чисте мистецтво.

Принципова відсутність утилітарного призначення і вищезазначені цінності вирізняють витвір мистецтва поміж іншими явищами, що претендують на це звання. Первісна неутилітарність на рівні задуму є поняттям зрозумілим — справжній витвір мистецтва повстає з бажання задовольнити вищі потреби, природним наслідком чого стає формування цінностей. І так, інтелектуальна цінність, яка є найбільш об’єктивною та безумовною, з’являється завжди, коли ми маємо справу з навіть дуже слабо продуманою ідеєю та її втіленням — різною може бути лише їхня якість і рівень інтелектуального внеску рецепієнта в процес розуміння. Навіть ляпання фарбами чи словесні випари мають на собі відбиток фрагментарного інтелекту, який можна трактувати трохи вище за випадкові плями олії на воді чи бараняче лайно, уподібнюючи стогонам людожерів біля вогнища; але це не означає, що вони повноправно можуть називатися мистецтвом, так само як яйце, розбите зокрема, ще не є суфле. За твором мають стояти практичні навички та філософія його творця, ідея має знаходити відбиття в справі в найбільш зрозумілий спосіб, спиратися на міцний теоретичний фундамент — найповнішою реалізацією цього постулату є, наприклад, праці Вагнера або Віткевича, в яких інтелектуальний внесок у форму і зміст є беззаперечним. Трохи складнішим для розв’язання є питання естетичної та етичної цінності витворів мистецтва, оскільки краса і потворність є рівною мірою відносними та суб’єктивними в естетиці, так само як добро і зло в етиці, як і рівною мірою мінливими. Не існує речей, явищ, ідей стовідсотково і об’єктивно красивих чи потворних, добрих чи злих. Вони можуть мати більш високе значення в цьому часі, обставинах, для когось, але в іншому часі, за інших обставин, для когось іншого можуть втратити свою цінність. Річ, яка вважається красивою в одних випадках, за інших умов може стати потворною, так само і добра річ може перетворитися на злу. Отже, можна стверджувати, що краса і потворність співіснують пліч-о-пліч, є рисами одного феномена, так само як добро і зло, тобто те, що є красивим, одночасно є і потворним, те, що є добрим, є водночас і злим. Віллендфорська Венера була красунею для свого палеолітичного творця і його сучасників, але для давні греки беззаперечно не вважали б її взірцем краси, так само як взірцем моралі не можуть вважатися постаті наших добре знаних сьогодні великих письменників, які були колаборантами сталінського режиму. Реальність як така — система досить відносна, яка залежить від свідомості, що не є однаковою у всіх. Тому не має речей і явищ абсолютно і об’єктивно красивих чи потворних, так само як не існує абсолютно і об’єктивно добрих чи злих ідей, думок і вчинків. Значення всьому надає об’єкт — воно не виникає само собою, з природи речі. Тож можна стверджувати, що естетичні та етичні цінності є суб’єктивними, відносними та мінливими, тому неупереджена оцінка витвору мистецтва, яка ґрунтується виключно на них, без урахування його ідеї та способу її втілення, є помилковою; ці цінності, натомість, разом із інтелектуальною цінністю мають становити складові частини витвору, аби він мав завершеність і відрізнявся від випадковості, жестовості, звичайної красивості, художнього промислу або чистого декоративного мистецтва. Натомість, коли всі три цінності виступають разом, до того ж спираючись на узгоджену систему понять, знання, досвід, навички, філософію, логіку, ми маємо справу з генієм — творчість да Вінчі, Вагнера, Віткевича, а також більша частина спадщини Бетховена, Хвистка і ван Гога є цьому наочним прикладом.

У цьому тексті я неодноразово вживав поняття «краса». Але воно має купу недоліків — є суб’єктивним і відносним, складається з безлічі категорій, що виступають окремо або в комбінаціях так, що неможливо побудувати чітку теорію. Для одних сутністю краси є досконалість і поміркованість, для інших — привабливість чи співмірність, для третіх — пишність чи багатий орнамент. Петрарка із щирою відвертістю стверджував, що краса «є невідомо чим». Святий Тома Аквінський запропонував просту та влучну дефініцію, а саме: «Красою є те, що тобі подобається під час сприйняття». Також він стверджував, що зображення є красивим, якщо досконало відтворює навіть потворну річ. В моїй трактовці, схожій із поглядом Св. Томи, красою є те, нам подобається, якщо воно сприймається почуттями і аналізується розумом. Отже, красивими можуть бути не лише предмети, але так само слова, звуки, запахи, смаки, думки, вчинки, ідеї, словом, — усе. Але слід пам’ятати, що це поняття завжди є суб’єктивним і, що вкрай важливо, що не все, що є красивим, є мистецтвом. В свою чергу, мистецтво не мусить бути красивим.

Ми сприймаємо мистецтво за допомогою розуму та почуттів. Звідси випливають два способи сприйняття мистецтва: перший — це зосередження на ньому, споглядання, осмислення, аналіз, розумове напруження, осягнення; другий — переживання, мріяння, відчування настрою. Ці способи є взаємовиключними, їх не можна застосовувати одночасно, але можна по черзі, бо вони теж є рівноправними і не підлягають оцінюванню — оскільки існують люди, позбавлені чутливості, але односторонньо вправні інтелектуально, яким із легкістю дається розуміння задуму та будови твору, так само як і надзвичайно чутливі люди, з величезною уявою, мрійники, але позбавлені значних здібностей до аналітичного та синтетичного мислення. Обидва ці недоліки можна компенсувати знаннями. Хоча у випадку найбільш бажаному, але вкрай рідкому, ми сприймаємо витвір мистецтва обома способами, по черзі почуттями і розумом, лише тоді повною мірою відчуваючи задоволення від контакту з мистецтвом. Також часто відбувається так, що щоразу, коли ми стикаємося з мистецтвом, нам відкриваються в ньому якісь нові якості. Так само одкриваємо їх, коли здобуваємо знання і розвиваємо чутливість через контактування з різними галузями мистецтва і природою.

Я не маю сумнівів, що мої міркування щодо мистецтва (і не лише щодо нього) не припадуть до смаку тим, хто не любить навчатися, людям розумово несамостійним, політкоректним, наляканим, тим, хто культивує в собі стадний інстинкт і, як наслідок, якщо має творче натхнення, без розбору наводнює світ своїми (тут — евфемізм) продуктами, більш-менш випадковими, вторинними і позбавленими інтелектуального і духовного навантаження. Саме вони складають переважну більшість, переживаючи зараз власну революцію посередності та нонсенсу, швидкоплинний момент привабливості. Проте, як ми знаємо з історію, маси мають силу, але не позбавлені розуму, тобто базового знаряддя праці будь-якого справжнього митця. Але колективного розуму не існує — всупереч арифметиці розуми окремих людей не складаються в єдиний надрозум, що можна побачити хоча б на прикладі парламенту, принаймні в Польщі; так само як і їхнє середнє арифметичне не вражає масштабністю. Справа у якості, а не у кількості або різноманітності. Купа гравію, навіть якщо вона складається з різноманітних камінчиків, не затьмарить краси Кохінура, кучка сенаторів на замінить волі, вчинків і розуму Цезаря, а всі дадаїсти (навіть із футуристами, а заразом і сучасні поети, недоуки і дислексики) не варті одного Херберта. В історії маси завжди залишаються анонімною колективною постаттю, яка, в кращому випадку, може бути більш-менш корисним знаряддям. Як писав французький філософ епохи позитивізму і скептик Ернест Ренан, коли маси виходять на перший план, раціональність життя зменшується, і водночас ці недорозвинені маси — той ґрунт, на якому виростають генії. За його словами, єдиною метою, якої варто прагнути, є панування розуму, який мають справжні еліти. Так, Ренан. Додам лише, що в кінцевому підсумку завжди виграє індивідуальність. Історію — так само і мистецтво, роблять одиниці. І є в цьому якась надія, втіха і справедливість

ДОДАТОК

Суттєве пояснення до цього тексту та інших, мною написаних: використовуючи терміни «філософія» та «філософ», я маю на увазі не книжкові знання, університетський диплом і навіть не знання певних систем, бо це в першу чергу стосується істориків і викладачів філософії, які отримують освіту за напрямком, який помилково і з великим перебільшенням називають філософією і який за суттю є лише її історією. Під філософією я, подібно до китайських мудреців, розумію рефлексійні та систематичні роздуми про життя — тобто також про мистецтво, яке життя супроводжує. Також я поділяю і традиційний погляд, що метою філософії не є пошук істини, розв’язання загадок світу, бо це було б ідеальною метою, тобто такою, якої неможливо досягти. Сутністю філософії, її найвищою цінністю та реальною метою я вважаю пошук правди, нескінченній шлях до розв’язання її споконвічних загадок: існування та реальності, пізнаваності правди, природи та ієрархії цінностей. Кінцевим завданням філософа є спроба наближення до метафізичних, епістемологічних і аксіологічних питань у вигляді цілісної та логічної системи і, як наслідок, наближення філософії до науки. Завдання потужне та складне, яке неможливо виконати — навіть під виглядом спроби — без глибоких математичних і природничих знань, без знання семантики та логіки, завдання, можливою критикою якого мають займатися інші філософи, а не описом історії філософії. Саме тому, всупереч поширеній академічній думці, я вперто повторюю, що філософ відрізняється від історика філософії такою мірою, як Юлій Цезар від історика Античності, ван Гог — від історика мистецтва, а Шекспір — від історика літератури. Розвиваючи далі це логічне та блискуче міркування, випускника географічного факультету я не вважаю мандрівником і відкривачем, а випускника польської філології — поетом або письменником. Але зрозумілим є ось що: одні люди створюють, а інші це лише описують, і мало хто з них може робити і те, і інше.