Томаш Галік. Пілатове питання

by Diana

Переклала Любов Аннусова
Джерело

У Страсну п’ятницю в костелах читатимуть Страсті з Євангелії від Святого Іоанна Богослова. Запитав його Пілат: ” Отже, ти таки цар?” Ісус відповів: “Так, я – цар. Тому я народився, і тому прийшов у світ, щоб засвідчити істину. І кожен, хто від істини, чує мій голос”. Мовив до нього Пілат: “Що є істина?”
Впродовж багатьох років я розмірковував, чому Ісус на те питання зовсім нічого не відповів, чому промовчав. Може римський правитель в Іудеї відганяв нудьгу перечитуванням стоїчних філософів і Ісус досі не мав можливості, аби йому на те ключове питання відповісти, аби йому викласти своє розуміння істини. Сучасні чеські політики навчили мене сприймати Пілатове питання та Ісусове мовчання трохи по-іншому.
Минулого тижня я дивився телевізійні дебати, в яких безнадійно модератор намагався припинити потік самовпевненої примарної “птидепе”(штучна функціональна псевдомова, відтворена в грі “Пікнік”) молодої депутатки, аби отримати відповідь на питання, чи брехала вона своїм колегам в кав’ярні, а чи бреше зараз, якщо стверджує, що брехала тоді. Модератор був блискучий, але одну річ він, напевне, не розумів: депутатка на те питання просто не може відповісти, вона вже власне сама не знає – і не тому, що страждає на забудькуватість. Панна депутатка присяглася перед товариством, котре “не від правди”, котре вже не розпізнає, що є правда, а що – брехня, насамперед тому, що через ці “нестандартні питання” абсолютно не має наміру затримуватися. Замість брехні вибудувалася “містифікація”, а замість правди – мистецтво казати кожному те, що він хоче почути і у такий спосіб “заробляти очки”.
Колись, років 20 тому, я брав участь в одній телевізійній дискусії з віце-президентом та віце-президенткою щодо опозиційного договору. Я наважився після ефіру шепнути пану віцепрезиденту питання, яке дійсно мене турбувало: “Але Ви попри все знаєте, пане віце-президенте – те, про що Ви цілу годину стверджували, все-таки нецілковита правда?”. Він подивився на мене зі зневажливим подивом, наче на наївного недоумкуватого малюка, який обізнаному та досвідченому гіганту на мить незручно перегородив шлях:”Правда? Вона говорить свою, а я – також свою.” Іншими словами: те, що є правдою, нам зовсім не цікаво. На з’ясуванні того, якими речі є по суті, геть не затримуємося. Ми підходимо до того науковим шляхом: ми знаходимо агентство, котре визначає, що наші потенційні виборці хочуть чути, те ми їм і говоримо. Дають нам голоси, відкривають нам двері до парламенту і більше не цікавлять нас.
Того вечора я відкрив знову Страсті з Євангелії від Іоанна. Можливо, що Пілат тоді справді зовсім не питав. Можливо, що слово “істина” вимовив так огидно та зневагою, як пан віце-президент. Можливо, хотів теж лише цинічно підмітити: Істина? Що це? Що залежить від якоїсь істини? Знову тут з’явився певний наївний “правдолюб”, який не зрозумів, як ми маємо в нашому світі завжди пристосовуватися, і плентається попід ноги? На хрест його!
Так, історія Страстей в Страсну п’ятницю говорить нам, що правда і любов справді не перемагають брехню та ненависть. В світі Пілатів, цинічних віце-президентів, старанних недобросовісних депутаток, все закінчується на хресті. Однак на цьому великодня історія не завершується.
Ян Заграднічек написав в одному зі своїх віршів, що тоталітарні режими завжди прагнуть того, аби історія не порушувала питання вечері Страсної п’ятниці. Чи дійсно я належав до тих наївних людей, коли вільнодумно марив про добу, котра змінить той час Пілатів, а потім в натовпі, в передзвоні ключів та надій, сподівався, що вже наближається великодній ранок воскресіння істини?
Оте питання мене, і не тільки мене, в цьому році душить сильніше ніж коли-небудь раніш. Але можливо, ми були наївними лише в тім, що не передбачили, настільки довгою та складною буде той шлях, і скільки людей його поступово залишать, і скільки людей цієї ідеї зречуться, перш ніж закукурікає півень.
Межа між темрявою Страсної п’ятниці і обрієм великоднього ранку пробігає нашим життям. Ми перетинаємо її в кожну мить, коли приймаємо рішення, коли здаємося та поступаємося злу, коли перестраховуючись прибираємо руки, коли освоюємося в світі Пілатів, Іродів і Каяфів, коли конформістично обвикаємося в світі циніків та майстерних містифікаторів, коли підходимо до питання “що є правда, а що брехня” лише свідомо сміючись – чи ми будемо наслідувати того, хто дав на питання дійсно нечітку відповідь, але дав тиху відповідь власним прикладом відданості істині аж до найвищої самопожертви.
Минуло 20 століть, однак питання істини залишається нерозв’язаним. Про Понтія Пілата ми знаємо лише те, що він займав пост римського правителя в той час, коли Ісус, тесляр з Назарету, назавжди ввійшов в історію людства.