Анджей Турчинський. Недійсність

by Diana

Переклала Наталя Ткачик
Джерело: Andrzej Turczyński. Wydawnictwo: JanKa, 2017

Я намагаюся не кидатися в вічі створінням – ангелам, бісам, людям, тваринам, ні реальним, ані тим паче уявним, фантастичним – живучи на окраїнах власного часу, де стежки вузькі, стрімкі й переплетені, і, попри це, я дозволяю збігам обставин заскочити мене зненацька у ситуаціях зі стількома виходами, що виходу в мене немає, як, наприклад, зараз.
Як тільки я прокинувся, я знав, що зі мною щось сталося, відчував, ніби чогось бракує – в мені або мені. Лікарів я обходжу здалеку, та цього разу відчував, що це зміниться. Я сплю голий або в майці, а позаяк літо продовжується (тільки-но початок вересня), то голий і босий, але, побрязкуючи п’ятковими шпорами, я помандрував до передпокою, щоб роздивитися себе у встановленому на масивній консолі поворотному трюмо. Єдиному врятованому з полум’я революції й воєн предметі з комплекту меблів із червоного дерева – шлюбного посагу моєї прабабусі. Прямокутне люстро оправлене в раму – її праву й ліву сторони творять іонійські колони, кожна з п’ятьма канелюрами, внизу їх об’єднує листяне й квітчане сплетіння галуззя бирючини, галуззя, яке різьбярським мистецтвом виросло з цілини дошки червоного дерева; вверху дзеркало увінчував орнамент густозітканого, але ніби розвіяного віття аканту колючого, його суцвіть і дрібного птаства, що звивалося поміж ними. У дитинстві це дзеркало й навоскована і до блиску напуцована горіхова шафа страшенно мене заворожували.
Взірчаста фанера (від повної коричневої гами, через густі рожевості зі смужками багрянцю по берегах, до розмитої жовтизни різної інтенсивності, і навіть несподівана тут венеціанська білість), що облицьовувала шафу в ногах мого ліжка, у дні моїх частих тоді хворіб служила мені мапою фантастично таємничих материків і країн, невідкритих іще глибинок. І ними я, відважний мандрівник, подорожував у стані напів’яви, радіючи гарячці. Колумб, Васко да Гама, Магеллан, Андреа Доріа, Вітус Беринґ чи last not least Тур Геєрдал – я був ними всіма, як і всіма їхніми суднами «Санта Марія», «Сао Габріель», «Тринідад», «Святий Петро» i на голову вищим від них папірусним плотом «Кон-Тікі» Тура. В інші світи несло мене оце прабабчине люстро, особливо вночі, коли через малу потребу я переміщувався зі своєї кімнати до туалету. У пітьмі поблискувало вогниками, невідомо звідкіля виловленими, може, із власних глибин, коли я ще не знав, що пітьма споріднена з ясністю, сотворителькою світла, манячи мене ними до себе, в свою безодню. Затаєний за напівприкритими повіками, я минав їх із відчайдушною відвагою тріпопучого серця. Напір сечі, який виструнчив прутня і розбудив мене, тепер навпаки, призвів до того, що той зім’як і пустив по стегнах теплу сором’язливу цівку. Боже ж мій, як я тоді себе ненавидив, як себе зневажав! Я – мореплавець усіх часів, безстрашний конквістадор, володар палаючих пустель, господар степів, коханець Снігової Королеви, той справжній – поріддя пекла. Коли врешті я покинув свою хлопчачість, перевтілившись у юнака, того лютневого свого дня народження я відкрив принади дзеркальної рами і деякі її секрети. Відкрив? Але ж вона вона сама самовільно відкрилася переді мною, хоча не відразу і не цілком, піддаючи мене випробуванням, які тільки дзеркало може вготувати людині й дитині, що в ній зачаїлася за пихою й погордою зрілості. Коли зі мною вперше трапилася тілесна незвичність, яка сьогодні мною сприймається як надмір, я, насправді, не мав і трьох років. Оця невеличка настовбурчена твердість внизу живота, обплетена блакитнима жилками, скерувала мене на кухню. Не зважаючи на ранню годину, там уже поралася жінка, ще молода і сувора, як і її сіро-бура форма прислуги. Вона була від Святої Зіти, просто зітка , що за відстуності мами, яка довший час перебувала в профілакторії, займалася домом і нашим двійком – мною і старшою сестрою. Переляканий і, либонь, почервонілий, я стояв на порозі, з-під сорочки, що сягала пупця, й далі виступав затверділий ріжок, явний прояв мого дивного недугу, коли ж вона, повернута до мене задом, заклопотано схилялася над столом. Зітка, виявивши мою присутність, коли я, ймовірно, щось промовив, щоб привернути її увагу до себе, ледь глянувши на мене через плече, кинула: «Іди, попісяй!»
І все, без втішного слова, куйовдження чуприни, витирання сліз. Moє ще те, а для неї звичайна справа, банальна річ. Я пізнав відчуття відштовхнутості, підсилене тим, що я не мав нікого, хто б міг мене розрадити у моїй жалості i, що тут скажеш, чоловічому переживанні. Принаймні в цьому плані сестрі було краще, набагато краще, але вона ніколи не повинна була про це дізнатися. Якщо тоді у мене склалося враження якогось свого фізичного надміру, зростання й розвивання раптово вибуялого з мене пагону на подобу тих блідих пагонів ірисів і ніжних кілець нарцисів, які напровесні пробиваються із ледь розталої мерзлоти, то зараз, стоячи нагим перед дзеркалом, усвідомлюючи брак у собі чогось, я у своєму відображенні не зумів віднайти цього браку. Хоча ні! Я ж бачив, що відображенням був мій пустий контур, обрис безтілесності, ніби мене створили з тонкого дроту, покритого пластмасовою ізоляцією кремового кольору. Артефакт, форма без змісту, як я-онтой в очах зітки. Саме ця мить сьогодні вирвала з моєї пам’яті спогад миті тієї. Кажуть, чого не знаєш, те напевно додумаєш, але той, хто так вважає, не знає, що говорить. Я стою перед дзеркалом, позначеним безліччю сліпих очей, через їхні незрячі зіниці божевільні й сновиди, бува, проникають на другу сторону місяця, та не істоти в такій, як моя, украй сублімованій, силуетній, так би мовити, формі. От тільки брак, який я відчував, насправді не охоплював мене як цілісність, а стосувався якоїсь глибшої ущербності, якою аж ніяк не могла бути органічна безтілесність ані її лише гіпотетичний обрис, що бачився як дротяна формочка. Інша справа, що коли я відвертав від трюмо погляд, скеровуючи його безпосередньо на самого себе, я з задоволенням переконувався, що в мені нічого не поменшало: соски, плечі, долоні, живіт, жмуток сивіючого заросту над слабосильним чоловічим органом, жалюгідною пародією на який, попри все, може бути галстук на шиї, масивні стегна, ще зграбні й стрункі литки і трохи задовгі костисті стопи свідчили, що я й надалі є такий, який є, якщо лиш знову самовбивчо не загляну у дзеркало.
Птахи в розбуялому суцвітті аканту несподівано розщебеталися, розспівалися піснею пісень, запаморочуючи мені голову, тож очманілий, я поплентався назад до ліжка, все більше впевнений, що стан напів’яви – це ще не ява, а стан переходу, сповнений рештків недоспаних снів, нерозпізнаних фрагментів марень, передчуттів і страхів, яких ява, не розрізняючи, не приймає і не помічає. Голий, минаючи вікна, я знову помітив своє відображення у темній шибі, але тепер уже нічого не бракувало, навпаки: його доповнювали ще сонні садиби за вікном на іншому боці вулички, запарковані на хіднику автівки, дерева і навіть кружляючі над ними планети, зірки й безголосо дзвінкі космічні струни в темній матерії – просвічуючи крізь мене, наче вони були вписані у моє тіло. Я засміявся, хоч було не до сміху. Позаяк мені спало на думку: якщо я не є собою у всій складності, але не в зливанні, принаймні не зливанні тіла з душею, то я є всім іншим, просто цілим світом. Що мій власне відкритий брак означає цілісний брак мойості, яка досі мене організовувала, брак вогника у серці, який забарвлює начервоно світлу й чорну кров, що течуть у мені, незалежно від того, що би про це сказали Вільям Гарвей, Карл Ландштайнер чи бодай Людвік Хіршфельд. Я не був неповним, та я був цілковитою нестачею, пусткою, яка була всім, що час поглинув і відтворив у новому стані, однак продовжував бути у тому самому, добре мені знаному моєму просторі, тобто суттєво незмінної суті.
Постіль, в яку я повернувся, ще зберегла відбиток форми і залишки тепла мого тіла, та все-таки я вже відчував його згасання; той вогник, про який я думав на тлі вікна, тремтів і меншав, переставав світити, він, віддаючи життєву енергію, втрачав тепло. Оніміння стоп і затерпання бліднучих кінчиків кожного з пальців було саме тим, чого я прагнув усім своїм єством, кожною секундою, що мене вичерпує, ні на мить не вірячи, що це може статися. І все-таки тепло, збережене постіллю, свідчило, що я ще віддаю свою теплоту оточенню – повітрю й речам, тим мертвим предметам, які заповнюють життя. Віддаю, поки не віддам до кінця. Дивувало лише те, що мене не полишають сила й бадьорість, я й далі відчував, що можу перевертати гори, вивертати дуби, боротися з Ангелом, сходити, як Садко, в морські глибини, сягати, куди око не сягає, хоча без відомих підтекстів. І ось навідала мені думка, й цього разу вона стягнула мене із уже холонучого піді мною матраца. Босо чалапаючи затерплими підошвами стіп, я наближався до столика, щоб усе це описати; може, хтось прочитає і візьме собі як застереження. Але дорогою я минав вікно, тож знову зупинився перед ним – не завадить ще трохи подивитися, щоб переконатися: є так, як є, а не так, як здається. Нічого нового: я й надалі цілісний і надалі просвічуюся. Ніч змагалася з днем, брала над ним гору, але залишалася могутньою перед ще не прокльованим днем, що могло би шокувати Ясперса і дати йому поживу для мислення. Однак я вже помічав перші риси, легкі тріщинки в пануванні ночі, внаслідок яких усе – краї димарів і вентиляторів, нерухомі згини дахів і рухливі краї листя, темно-синій полиск шиб у вікнах осель навпроти – уявлялося мені моїми внутрішніми шрамами, дошкульнішими від тих післяопераційних. Я не хотів, та крижаний холод сліз, що стікали моїми щоками, повернув мене у реальність. То нічого, що нею була нереальність, проте така реальна в своїй марності. Я повторив фокус із заплющеними очима, майже спрацювало – фантом зникав, я сів за столик. Дістав блокнот і олівець і почав писати, і писав аж до того місця, коли затримав пишучу руку, аби прочитати написане. Читати було важче, ніж писати. Скільки пам’ятаю, у мене був гарний і виразний почерк, хоч і дрібний. В якомусь плані, так би мовити, за характером, він нагадував манеру рукописів Жульєна Ґрака. Не те щоб я хвалився чи хотів прирівняти себе до автора «Великої свободи», нічого подібного. І все-таки, що правда, то правда. А поки що, читаючи, я заледве продирався через власні закарлючки, натикаючись на невідчитувані літери i таємничі розділові знаки, даремно гонячись за вислизаючим змістом речень, змагаючись із незрозумілістю значень окремих слів. Незважаючи на це, текст видавався мені щільним і в певному сенсі вельми ясний, а тим самим гарний. У кінцевому рахунку це мало бути моє послання, і воно було ним. Я повернувся до писання, проте так і не закарбував усе, що було варто, та я переконаний, що не зважаючи ні на що мені вдалося вловити суть речі – отой стан недійсності, в який я потрапив і в якому залишася, перетнувши якусь невидиму межу.
Я писав, за прикладом Канта впадаючи в «догматичну дрімоту», та коли я з неї пробуджувався, списані сторінки свідчили про те, що під час сну я не полишав працювати. Воістину, воно має бути плодом, гідним похвали. Чиста справа, хоч на око рукопис і гірший, ніж чороновик, та, певно, пора відпочити, відновитися, взяти на повідок привидів і бестій уяви, приборкати сни, вдягнути намордник на пусті полуди надії. Уяво, мовчи! Я спроможний лише на невеличкий відступ від можливості. Розвиднілося. Кімната, як побілена могила. Те, про що я не знаю, вже звершилося, вже є. Так само, як і минуле. Словом: скандал.
Внизу бруківкою, гуркочучи, під’їжджає залізний віз, підкуті копита мула з конопляним мішком на спині, збиваються з ритму, свист батога, боляче шмагаючи, доноситься до мене, деренчливий сміх візника разить рештки слуху – ні до чого ті воскові затички Одіссея. І все ні до чого. Принаймні, так мені здавалося. А тут, на маєш, деренчачи, скрегочучи, вистукуючи по бруківці, залізний віз покотився далі, і не минуло й дев’яти хвилин, як запала мертва тиша. От тільки в мені вона не запала, у той час, як надворі й далі велелюдно й гамірно, люди метушаться довкола своїх справ, дорогою, як зазвичай на світанку, сунуть колони автівок, курсують автобуси, цвірінькають горобці, скрекочуть сороки, з димарів снується дим. Об’єктивно беручи, ця декорація й ситуація можливі, та чи безсумнівно? Сумнівне безсумнівно.
Рішення повернутися до передпокою і знову з собою позмагатися у дзеркалі прабабусі в ту мить було настільки ж важким, як і саме повернення. Я сунув туди поволі, нога за ногою, поскрипуючи зв’язками сухожиль, засапуючись і торохкаючи ліктями об бедра, обтягнуті туго напнутою блідокремовою шкірою.
У голові пролітали думки, однак вони надто леткі, щоби дати мені для роздумів щось більше ніж те, що я ще був у стані думати. Ця мандрівка, бо ж це не було звичайне щоденне переміщення з кімнати до передпокою, але мандрівка у повному значення цього слова, паломництво від самого себе до власне себе, яким я вже не був, хоча про це ще не знав. Наївний, я довіряв своєму існуванню, своєму матеріальному тілу, сотвореному з батьківського сімені i життєдайних материнських соків вдиханням Духа Божого, і що виявилося? Мене більше не було в дзеркалі, хоча амальгама скрупульозно відбивала весь інтер’єр передпокою: вішак із моїм улюбленим скочівським капелюхом, старий баскійський берет і вельветовий кашкет на поличці, а нижче на гачках шкіряну куртку і попліновий плащ, низьку шафку для черевиків, металевий парасольник із великою й малою парасолями, старосвітські профільні вхідні двері вбудовані в глибокий одвірок, а ще високу, але вузьку шафу з фібровою валізкою наверху. Ясно, що для мене там уже не було місця. Щоправда, я не страждаю надміром амбіцій, навіть можна сказати, що я мало займаюся собою, та все-таки справді прикро, бо ж принаймні після цього скрипіння сухожиль, після хрустіння очних яблук, які обертаються в очницях, шелесту крові, що тече венами, і її булькотінні, коли вона преливається з однієї серцевої камери до іншої, витонченому стукоті клапанів, які там відкриваються і закриваються, буркотанні газів у кишечнику і хвості випущеного повітря, зрештою, після ледь вловимого шуму сечі, що переливається з нирок у міхур – кожен дурень, навіть якби не знав, то достоту б здогадався, що я є, й усвідомив би моє існування, як наша зітка, яка, поглянувши на мене через плече, кинула мені ефемерну усмішку, кажучи: Іди, попісяй.