Джойс Керол Оутс. Протистояння Природі

by Diana

Переклала Юлія Погинайко
Джерело

Нам швидко набридає Природа. Вона пробуджує в нас очікування, які не в змозі задовольнити.
– Г. Д. Торо, «Щоденник», 1854
Пане, якщо людина пережила невимовне, їй необов’язково намагатися це вимовити.
– Семюел Джонсон

Опір письменника Природі.
Їй не вистачає почуття гумору; в її красі, як і в потворності чи посередності, не чути сміху.
Їй бракує морального призначення.
Їй бракує уїдливої посмішки, їй невідома іронія.
Її насолоди недостатньо глибокі, адже вони випадкові; так само її жахіття, навіть закономірні, надто недбалі, «із кров’ю на кігтях та іклах»1 тощо.
Їй бракує символічного підтексту – ним її наділяє людина.
У неї немає власної (вербальної) мови.
У неї немає інтересу до нашої мови.
Вона викликає у «письменників-натуралістів» вкрай обмежену палітру емоцій – ТРЕПЕТ, БЛАГОГОВІННЯ, НАБОЖНІСТЬ, МІСТИЧНУ ЄДНІСТЬ.
Вона вислизає з наших рук навіть перед тим, як поглинути нас з усіма мудрими книгами разом.

Я лежала на гравійному березі каналу Делавер-Рарітан, що у Тітусвіллі, штат Нью-Джерсі, вдивлялась у небо й намагалася (даремно) зарадити несподіваному нападу тахікардії, який звалився на мене нізвідки – ці напади завжди з’являються «нізвідки», у цьому вся їх чарівність – а навколо мене бриніла життям Природа: повітря сяяло вологою й сонячним промінням, води каналу віддзеркалювали небеса, розспівувались червонокрилі дрозди – все як завжди. Я перетворилась на банку в Теннессі2, уявний центр усього, чи то пак, вставне слово, яке, окрім власного нерівного пульсу, відчувало незчисленні серцебиття землі, її ритмічне, повнокровне життя, життя справжнє, неосяжне. Напад підкосив мене під час руху – за хвилину до того я була на пробіжці – і, наче боксер у нокауті після десяти секунд, я опинилася «поза часом», проте в мене з’явились переваги (висловлюючись абстрактно) мимовільного очевидця хаотичного, свавільного, безіменного руху, що оточував мене зі всіх боків.
Пароксизмальна тахікардія рідко призводить до смерті, але якщо серцебиття сягне 250-270 ударів у хвилину – ти в халепі. В середньому під час нападу пульс становить близько 100-150 ударів серця, і на той момент моя ситуація здавалася звичайною; штука полягала в тому, щоб запобігти її погіршенню. Начитані люди користуються методами із книг, наприклад, вигадують заспокійливі думки, псевдо-містичні, як от: «Якщо я помру тут, це буде хороша смерть», щось в такому стилі, або: «Якщо вже вмирати, то це вдале місце і вдалий час»; такі думки мають обдурити шалене серцебиття, переконати його в тому, що тобі насправді байдуже й в тебе не було інших планів на день. Що стосується тахікардії, тут головне – не впадати в паніку! Ні в якому разі не впадай в паніку! Інакше швидка забере тебе до відділення невідкладної допомоги, а це, чесно кажучи, не надто вдалий варіант того, як провести решту дня. Тож я споглядала блакитне небо над головою. Землю під головою. Природу, яка обступила мене звідусюди; я не могла бачити її повністю, але я слухала, дихала, відчувала – там щось є, про інше не могло бути й мови. Щось цілком байдуже до скрутного становища цієї людини, але зрештою це «природно», ми не можемо сподіватись на інше.
Коли усвідомлюєш, що ти лежиш на брудній землі, слабка, беззахисна й, ніде правди діти, безпорадна, то здається, земля починає заявляти про свою присутність: вона твердне, стає наполегливою у своєму існуванні, вже не просто поверхня – справжня сила; це відчуття можна назвати лише «присутністю». Рух завжди пов’язаний з часом, тож зупинитись, застигнути означає миттєво опинитись «поза часом», можливо, в іншому вимірі, вимірі незнайомому, де людську мову не чутно. Цей стан не передати словами, ніщо не здатне його сколихнути, це абсолют, який не осягнути людським розумом… Під час руху крізь час і простір за власним бажанням ти перебуваєш у внутрішній свідомості, свідомості-мареві, якщо можна так висловитись, яка існує за рахунок дихання, пульсу, саморегулювання тіла; як тільки рух зупиняється – ти випадаєш звідти. У справи внутрішнього втручається зовнішнє. Зовнішнє хоче пробратись всередину, і лише тендітна оболонка особистості здатна зупинити це.
Дзижчання мухи над смертю Емілі3.
Тим не менш, твоє місце – в землі. Вона – охайна ділянка світового кладовища, відведена особисто для тебе. Або, якщо дивитись на це під іншим кутом, одна величезна демократична могила для всіх.
Споглядай небо. Забудь про знавісніле гупання серця, не слухай його, не рахуй удари, згадай про кмітливий спосіб дихання, який допомагає довше затримувати кисень в легенях: отже, зараз ти наче лежиш під поверхнею води і вдихаєш повітря крізь тонесеньку соломинку, але ти все-таки можеш дихати через неї, якщо ти вкрай обережна, якщо не панікуєш, вдих, видих, вдих – ось і сюжет кожного життя? Кар’єри? Лише процес дихання. Звісно, так і є. Все ж, споглядай небо, адже його можна споглядати. Таке порожнє небо стає чимось на кшталт потрясіння для тебе: воно синювате, кольору напівпрозорої, невагомої блакиті, й жодна хмарина не ховає його порожність. Починаєш відчувати себе не лише невагомою, а й майже безтілесною, лежиш на землі, наче шматок паперу, який от-от здує вітер. Існуєш у двох вимірах – колись ти уявляла, що була тривімірною! А небо як завжди втікає удалечінь, у безкінечність – якщо в «безкінечність» можна «утекти»; до того ж, гірка правда в тому, що ти теж туди потрапиш. Тим часом, гарненька блакить навіть не блакитна, правда ж? Її там навіть немає, правда ж? Це всього лиш оптична ілюзія, правда ж? Не дивлячись на все, у що тебе закликало повірити мистецтво.

Перші спогади про Природу. Які краще не подавляти в собі.
…Заходжу, ще малою дитиною, у води притоки Тонаванди біля нашого дому, а після того із переляком й відразою намагаюся скинути з себе липкі, м’ясисті, чорні п’явки, які причепилися до моїх ступней, особливо багато їх між пальців.
…У стічній канаві ми з другом натрапляємо на його собаку, мертву вже кілька днів, очевидно, бідолаху застрелив мисливець й залишив помирати, стікати кров’ю до смерті, нас заціпило від горя і жаху, та ми не можемо втриматись і не заповзти всередину канави, де собака лежить на животі, не можемо втриматися й не присісти над нею, перевернути тіло…
…Єнот, збожеволівший від сказу, із піною біля пащі, вгризається у власний живіт зубами і його нутрощі вивалюються на землю… У мене залишився спогад про це, хоча я й не бачила цього єнота. Мені сказали, що я його не бачила.

Саме з дитинства бере початок мій невиліковний дискомфорт від Природомістицизму; Природопоклоніння; Природи-(морального)-компасу-для-людства. Мій сумнів щодо того, що можна компетентно з філософської точки зору описати «Природу» одним цілісним іменником, хіба що платонівським «буттям». Мій опір натуралізму як жанру літератури, за винятком того, коли Природа бездоганно вплетена у канву погляду письменника, як це бачимо у книгах Торо і його «Щоденнику», а також у менш відомих тут маленьких віршах у прозі Колетт («Квіти й фрукти») та Франсіса Понжа («На боці речей»), де Природа перетворюється на один з, та все ж винахідливий, спосіб розповісти історію. У них об’єкт опису існує тільки з дозволу автора.
У Природи немає настанов для людства, окрім однієї: наше мізерне існування в облозі гуманізму й демократії, оманливі уявлення про цінність людського життя й те, що слабкі, як і сильні, мають на нього право – це повна нісенітниця. Коли Едмунд з «Короля Ліра» захоплено вигукнув: «Ти – божество, природо!» 4, він знав, про що говорив.
У будь якому разі, де ж ця Природа? – можна (скептично) запитати. Хто подивився їй у вічі й вижив?

Та хіба все це не перебільшення, зумовлене потягом до риторичної суперечки? Адже немає сумніву: для тебе Природа, як і для більшості досить освічених людей, «невичерпне» джерело краси, втіхи та спокою, втеча від облуди цивілізації; перепочинок від безумних планів успіху, які его вигадує, щоб отримати свою (хоча б уявну) частку безсмертя? Немає сумніву, що Природа із загальноприйнятої точки зору – це людське, якщо не просто-таки дилетантське, враження: правда, прогулянка у національному парку, пробіжка по пляжу на світанку, навіть догляд за садом у спальному районі міста (із невід’ємними сміховинними конфузами) неймовірно розраджує? Природа – це місце, де, коли туди приходиш, тебе обов’язково приймають?5 – такий собі палімпсест6, який ти вирішуєш читати, шар за шаром, завжди з турботою, завжди з осторогою, наскільки тобі дозволяє психологічна стійкість?
Таку природу ми бачимо у піднесеного, трансценденталістського7 Торо («Природа невимовно щедра й невинна – скільки здоров’я та радості вона приносить нам! І скільки в ній співчуття до людського роду! Вся Природа страждала б, якби навіть в однієї людини з’явився привід для смутку»), але інша вона у Торо похмурого («Природу важко подолати, проте її необхідно подолати»)8.
Вона – не «Природа-в-собі», а «Природа-враження».
Перша, Природа-в-собі, перефразовуючи Мелвілла – це мовчання, глибше в стократ за наше мовчання9; друга – це те, що ми зазвичай, або навіть завжди, маємо на увазі, коли говоримо про Природу як про іменник, єдину сутність – щось наше. У більшості випадків Природа для нас – лише заняття, таке собі хобі, забавка на вихідні, кілька днів, може, кілька годин, коли дивишся з вікна на гаряче, блискуче сяйво осіннього листя, скажімо, в Північному Мічигані, коли не можеш вимовити ні слова, (тимчасово) вражена виглядом гори Шаста, Великого каньйону чи Західної Америки просто з фотографій Анселя Адамса10. Існує природа в мініатюрі (на нашому задньому дворі). Природа, проціджена крізь сито наших очей, «чуттів», занадто романтичних очікувань. Природа, яка приносить нам задоволення, адже віддзеркалює наші душі, або ж ми хочемо в це вірити.
Природа-(хвалебне)-дзеркало-особистості, та ніколи, достоту ніколи не Природа-в-собі.
Природа – це сила-силенна ротів, а може, лише один рот. Навіщо підсолоджувати її, навіщо романтизувати? Ні, ми мусимо це робити, адже ми письменники, поети, (в певній мірі) містики, правда ж, що нам залишається, окрім як підсолоджувати, романтизувати і взагалі перебільшувати значущість всього, на чому ми зосереджуємо увагу в розпалі нашого «креативного процесу»? І чому б не зосереджуватись на Природі, адже вона тут, німа, доступна загалу, не здатна нам заперечити; вона дає нам можливість на деякий час вийти за межі людського буття, коли ми змальовуємо гірські вершини, білохвостих оленів, фіолетові крокуси просто під вікном, бриніння і блиск «життєвої сили», яку, на нашу думку, ми підтримуємо. Чому б і ні?
Природа – дійсно щось більше, ніж рот; це блискуче розмаїття ротів. І це подобається нашим органам чуття, в будь-якому разі, більше, ніж холодний всесвіт чисел і формул.

Оскар Уайльд на цю тему:
«Природа – не прамати, яка породила нас. Вона – витвір нашого мозку, який оживляє її. Предмети існують тому, що ми їх бачимо, а що ми бачимо і як саме залежить від Мистецтв, які вплинули на нас. На щось дивитись і це бачити – зовсім різні речі… Зараз люди бачать туман, проте зовсім не тому, що туман існує, а тому, що поети і художники навчили їх загадкової чарівності цього природного явища. Можливо, у Лондоні вже кілька століть бувало туманно. Насмілюся заявити, що так і було. Але ніхто цього не помічав. Туман не існував, поки Мистецтво його не винайшло… Учора ввечері місіс Арундел наполягла на тому, щоб я підійшов до вікна і поглянув на, як вона висловилась, дивовижне небо. І як ти думаєш, що я побачив? Другосортного Тернера11 , із його найгіршого періоду творчості, з усіма його недоліками, ще й перебільшеними».
– «Занепад брехні», 1889
(Якби я зауважила Уайльду, що він сам перебільшує, Оскар ймовірно відповів би мені: «Перебільшення? Я не знаю, що означає це слово»).
«Уолден, або Життя в лісі» – майстерно написана книга, яка завершується на піднесеній ноті, розділом «Весна», де Генрі Девід Торо вміщує роздуми про смерть, гниття і відродження, які у нього, чи то пак, у його героя, викликає сцена поїдання падалі стерв’ятниками. Біля його хатини лежить мертвий кінь, і коли дує вітер, сморід від розкладання плоті просто нестерпний. Та все ж: «…одне мене втішало: це було доказом гарного апетиту та непохитного здоров’я Природи. Мені приносить задоволення те, що Природа настільки переповнена життям – вона може жертвувати міріадами істот й дозволяти їм полювати одна на одну; може так легко роздавити тендітне створіння, залишивши від нього лише безформний м’якуш: чаплі поїдають пуголовків, черепах та жаб розчавлюють на дорозі; інколи все довкола вкрите кров’ю!… Мудрець у цьому вбачає цілковиту невинність.»
Годі вже, Генрі. Ти стільки років оплакував жахливу смерть старшого брата Джона від правця; ти так ніколи й не оговтався від того, що на власні очі бачив, як він відходив у інший світ. І ти знав, чи повинен був знати, що твоя доля – померти передчасно від туберкульозу… Все ж, таке суто трансценденталістське закінчення слушне. Воно настільки ж суб’єктивне та неупереджене, як і сама Наддуша; почуття «мудреця» підпорядковуються його розуму.
Або його творчості.

Ніцше: «Усі ми вдаємо з себе простакуватіших, ніж ми є насправді: так ми можемо перепочити від інших людей».

«Природи збувшися в природи твір
Уже ж бо я не втілюся ніколи,
А тільки в холодний убір чи взір
З рук майстра давньоеллінської школи,
Щоб сонний імператор тішив зір, –
Чи в дивоптаха, щоб співать про долі
Колишніх і грядущих поколінь,
Щоб візантійців не приспала лінь.»
– Вільям Батлер Єйтс, «Плавання до Візантії»12
Та навіть дивоптаха – це «холодний убір», форма якого взята із «твору природи». Ні, втеча неможлива!

Опір письменника природі.
Воллес Стівенс: «У присутності неймовірної дійсності, свідомість заміняє уяву».

Якось, у 1972-му, якщо точно, коли я була наче іншою людиною, спорідненою із мною теперішньою, як люди бувають, часом собі на сором, споріднені з далекими родичами, яких не бачили вже роками – якось, коли ми жили в Лондоні і я тяжко хворіла, в мене було містичне видіння. Точніше, в мене «було містичне видіння» (навіть серце завмирає від такої претензійності) чи чогось на кшталт цього. Краще назвати його «маренням у гарячці». Воно надзвичайно вразило мене й вражає досі, хоча я вже давно не можу викликати його в своїй уяві, або навіть, якщо чесно, вірити в нього. З часом «містичні видіння» стираються з пам’яті, як і романтика кохання.
Важко хвора, я уявила, що моє життя – це нитка, нитка подиху, серцебиття, пульсу, чи світла? – так, це було світло, сліпуче світло; у вогні лихоманки я вознеслася у вимір спокою, який можна переплутати з Нірваною (або ж це і є Нірвана), де мені у всій моторошній ясності примарилось:

Моє тіло – високий стовп світла й тепла.
Моє тіло – не «я», а «воно».
Моє тіло – не одне, а безліч.

Моє тіло, яке «я» населяю, також населяють інші істоти, мені незнані, невідчутні, найменші з них – лише проблиски світла.
Моє тіло, яке я сприймаю як матерію, насправді – переплетення нескінченно складних сполук, які хитромудро співіснують разом й випромінюють світло, моє тіло – високий стовп світла і тепла, тимчасова угода між атомами, хмарочос із безліччю кімнат, коридорів, кутків, ліфтів, вікон… У цій химерній будівлі «я» хибно вважає себе незалежним, навіть самостійним у зовнішньому світі; найбільш вражаючий секрет – «я» не існує! Але воно поводить себе так, наче існує, наче воно одне, а не безліч.
У будь-якому разі, без «я» високий стовп світла і тепла помре, й мікроскопічні частинки життя разом із ним… «Я», якого не існує – це все.
Все ж, пан Джонсон правий: необов’язково намагатися вимовити невимовне.
Зрештою, як опиратись? Це неможливо.

Сьогодні зранку: навала крихітних чорних мурах. Одна за одною вони з’являються нізвідки – у цьому також вся їх чарівність! – і згуртовано рухаються по білому столі, за яким я сиджу й даремно намагаюсь написати вірш. Вірш із трьох чи чотирьох рядків – я націлилась на це, на щось коротке, туге, болюче, щоб пекло, як розжарене залізо, із кінцівкою нищівною, наче удар метеорита…
Та раптом – чорні мурахи; можна сказати, предтечі весни. Одна за одною вони з’являються на блискуче білому столі, одна за одною я розчавлюю їх вказівним пальцем, моторним вказівним пальцем правої руки, роздавлюю кожну на поверхні столу й викидаю рештки у відро для сміття біля мене. Це безглузде заняття затягує, тож мені стає цікаво: як довго я можу отак сидіти серед сліпучого березневого світла й вбивати мурах вказівним пальцем правої руки – як довго я і мурахи можемо продовжувати.
Трохи згодом я розумію, що можу займатись цим довгий час. І що я вже написала свій вірш.

– – – –

ПРИМІТКИ
1. Авторка цитує вірш Альфреда Тенісона із циклу «Пам’яті А. Г. Х.» (“In Memoriam A. H. H.”).
2.Посилання на вірш Воллеса Стівенса «Байка про банку» (“Anecdote of the Jar”).
3. Алюзія на вірш Емілі Дікінсон «Коли вмирала, я чула дзижчання мухи» (“I Heard a Fly Buzz, When I Died”)..
4. Переклад М. Рильського.
5. Алюзія на опис дому із вірша Роберта Фроста «Смерть найманця» (“The Death of the Hired Man”).
6. Рукопис, із якого стерли первісний текст і поверх нього нанесли новий.
7.Трансценденталізм – американський філософсько-літературний напрям, представники якого виступали за духовну свободу людини та самовдосконалення, яке досягається через єднання із природою.
8. Цитати із твору Генрі Девіда Торо «Уолден, або Життя в лісі».
9. Авторка посилається на опис кита-альбіноса із роману Германа Мелвілла «Мобі Дік, або Білий Кит» (переклад Д. Радієнко).
10. Ансель Адамс (1902-1984) – американський фотограф, найбільш знаний завдяки своїм фотографіям американського Заходу.
11. Вільям Тернер (1775-1851) – англійський художник, відомий своїми пейзажами.
12. Переклад О. Мокровольського.