Ігор Померанцев. Цитуючи Барселону

by Diana

«З келихом каталонської “кави” – так тут називають шампанське – я стою на балконі, звідки видно цілу Барселону, включно зі шматочком моря. Хронічна астма дозволяє Барселоні з улоговини тягнутися догори, дертися на дахи. З мого балкона видно на ближніх і дальніх дахах водограї, темні алеї, баскетбольні майданчики. Якщо увімкнути уяву, то можна почути плюскіт, шепіт, хрип».
Це уривок із повісті «Баскский собака», написаної 1990 року. Я починав писати повість у Сан-Себастьяні, а закінчував у Барселоні. Поки я творив у Сан-Себастьяні, повість була пласкою як стіл. Оскільки писав я про вино, то стіл був мені тільки з руки. Та Барселона змінила геометрію моєї прози і авторську оптику: проза стала тривимірною. Я побачив свого героя з висоти готичних шпилів. Одразу опісля того у Лондоні мені наснився сон, як тьма морських підводних тварючок, мешканців піщаних пляжів Барселони, якоїсь ночі виповзають на берег і беруть на абордаж усі будівлі Гауді, заселяють їх і заводять там свої креветочні, восьміжні, крабові й голкошкірячі порядки. Саме тоді я зрозумів, хто для мене Барселона: вона – мій співавтор.
Цитуючи Барселону, її тісні вулиці, доладно скроєні площі, собор Святого Сімейства і Стару синагогу, письменник ані йоти не програє. Причому йому не потрібно приводити лише компліментарні цитати. Джордж Орвелл з огидою порівнює зубчасті шпилі собора Святого Сімейства з рейнськими пляшками і шкодує, що анархісти не підірвали це пугало. Зневажливий образ також працює на прозу. В оповіданні “Гидливість. Сум`яття. Кохання” я цитую Парк Гуеля (Антоніо Гауді): «Цей парк величезний, він уміщується на долоні. Природа в ньому закручена у неймовірний баранячий ріг. Свавіллю нічого не залишено, все вивірено, добудовано, і тому допасованих будівель не помічаєш. Каміння росте, а дерева розставлені, у цьому паркові плоскі питання розбиваються ухильними відповідями, у прямоти відкриваються очі на власну потворність. Примостись-но на вигині велетенського пуп`янку – пружніше не буває – і у обіймах з ним засни, а коли він розкриється у тебе в паху, засни ще, ще глибше».
Весною 2015 року після довгої – у чверть століття – розлуки з містом я повернувся до Барселони разом із знімальною групою, аби відзняти коротку стрічку за мотивами мого вірша «Черевик». Я мав усього два дні, та знову взявся за старе: жадібно цитував місто, але не словами, а камерою. Ми відфільмували все, що тисло, спирало, давило. Раптово усі провулки, шпилі, пляшки стали схожими на черевик. Місто потурало, підігрувало, втирало носа моїм фантазіям, і я знав, що з таким автором не пропаду. Гадаю, було б чесно присвятити фільм і вірш моїй укоханій Барселоні:

Ану ж, піддай жару, –
казала вона, –
не шкодуй свічок, моя шкіра полюбляє вогонь,
прошу, тепер п`яточки, ага, там, ага, так.
Коли ж я закрутив на ній іспанського черевика,
зібраного власноруч за старовинним кресленням,
вона аж присвиснула.
– Ану ж пекло розсміється, – подумав я.
А нечистий продовжував кепкувати
і хрипко реготав над своїми жартами.

Переклад Діани Клочко

Фото Milena Findays, 2010

Фото – Milena Findays, 2010


….

“С бокалом каталонской “кавы” – так здесь называют шампанское – я стою на балконе, откуда видна вся Барселона, включая осколок моря. Из-за хронической астмы Барселона из котлована тянется ввысь, карабкается на кровли. С моего балкона на ближних и дальних крышах видны фонтаны, темные аллеи, баскетбольные площадки. Если включить воображение, то можно услышать плеск, шепот, хрип”.
Это отрывок из повести “Баскская собака”, написанной в 1990 году. Я начинал писать повесть в Сан-Себастьяне, а заканчивал в Барселоне. Пока я сочинял в Сан-Себастьяне, повесть была плоской, как стол. Поскольку писал я о вине, то стол был мне только на руку. Но Барселона изменила геометрию моей прозы и авторскую оптику: проза стала трехмерной. Я увидел своего героя с высоты готических шпилей. Уже после в Лондоне мне приснился сон про то, как тьмы морских подводных тварей, обитающих близ песчаных пляжей Барселоны, однажды ночью выползают на берег и берут на абордаж все здания Гауди, заселяют их и заводят свои креветочные, осьминожьи, крабьи и иглокожие порядки. Тогда-то я понял, кем мне приходится Барселона: она – мой соавтор.
Писатель, цитирующий Барселону, ее тесные улицы, ладно скроенные площади, собор Святого Семейства и Старую синагогу, не останется в проигрыше. Причем у него нет нужды приводить только комплементарные цитаты. Джордж Оруэлл с гадливостью сравнивает зубчатые шпили собора Святого Семейства с рейнскими бутылками и сожалеет о том, что анархисты не взорвали это пугалище. Уничижительный образ тоже работает на прозу. В рассказе “Брезгливость. Замешательство. Любовь” я цитирую Парк Гуэля (Антонио Гауди): “Этот парк огромен, умещается на ладони. Природа в нем скручена в великолепный бараний рог. На произвол ничего не оставлено, все выверено, подстроено, и потому подстроенности не замечаешь. Камни растут, а де¬ревья расставлены, в этом парке плоские вопросы разбиваются об уклончивые ответы, а у прямоты открываются глаза на собственное уродство. Примостись-ка на изгибе гигантского бутона – упруже не бывает – и с ним в обнимку усни, а когда он распустится у тебя в паху, усни еще, еще глубже”.
Весной 2015 года после долгой – в четверть века – разлуки с городом я вернулся в Барселону вместе со съемочной группой, чтобы снять короткий фильм по мотивам моего стихотворения “Сапог”. У меня было всего два дня, но я принялся за старое: жадно цитировал город, но не словами, а камерой. Мы сняли всё, что жало, стесняло, давило. Внезапно все переулки, шпили, бутылки стали походить на сапог. Город потакал, подыгрывал, утирал нос моим фантазиям, и я знал, что с таким соавтором не пропаду. Думаю, было бы честно посвятить фильм и стихотворение “Сапог” моей возлюбленной Барселоне.

А ну-ка, поддай жару, –
говорила она, –
не жалей свечей, моя кожа любит огонь,
пожалуйста, теперь пяточки, да, там, да, так.
Когда же я завинтил на ней испанский сапог,
собранный своими руками по старинному чертежу,
она аж присвистнула.
– Чем черт не шутит, – думал я.
А черт продолжал шутить
и хрипло смеялся своим шуткам.

Світлана Фесенко. Ілюстрація до книжки "Винарні", 2010

Світлана Фесенко. Ілюстрація до книжки “Винарні”, 2010