Джаред Келлер. Утопія в пустелі

by Diana

Чи можемо ми спроектувати ідеальне місто, чи воно має розвиватися органічно?

Переклав Павло Шопін
Джерело

Мріяти про аркології, мегаполіси та космічні колонії може й приємно, але ніхто не в змозі створити досконалу людську спільноту.

У 1970 році Паоло Солері вирушив будувати утопію в безплідній пустелі Аризони. Перебування італійського архітектора там не було звичайним. Солері народився в 1919 році й отримав архітектурну освіту у славетному Політехнічному університеті Турину, який він закінчив з найвищою відзнакою. У 1947 році він переїхав до Аризони, аби навчатися під керівництвом легендарного архітектора Френка Ллойда Райта в його будинку та освітньому центрі – Західний Талієсін. Солері провів півтора року в Аризоні та Вісконсині, перш ніж повернутися до Італії в 1950 році для будівництва величезної фабрики кераміки у В’єтрі-суль-Маре на узбережжі Амальфі. Він здобув міжнародне визнання за свій інноваційний дизайн та майстерне виробництво керамічних і бронзових вітряних дзвіночків.
Солері захопився урбаністичним футуризмом під час свого першого візиту до Сполучених Штатів. Обурений панорамою височенних і неелегантних будівель Мангеттена та неконтрольованим поширенням і розростанням передмість за післявоєнного буму в країні, Солері уявляв міста, які ставлять людей у гармонійні відносини зі світом природи та між собою.
Для Солері архітектура й екологія були парними компонентами відносин людини з природою – завдяки ставленню до міст, як до живих, дихаючих організмів, що еволюціонують, люди могли жити в гармонії з природою та один з одним. Він назвав свою оригінальну філософію аркологією, що є злиттям слів «архітектура» та «екологія». «Архітектура – це фізична форма екології людини, структура матерії, що якнайкраще сприяє енергетичним і вольовим потокам», – писав Солері у своїй книзі «Аркологія – місто за образом людини» (1969), яка є знаменним викладом його філософії архітектури.
Сьогодні сліди Солері знаходять скрізь у наших планах міст майбутнього. Принципи Солері щодо стійких, надзвичайно ефективних будівель, які спроектовані для сприяння еволюції людських громад, вкоренилися не тільки в архітектурній спільноті, але й у нашому колективному баченні майбутнього людства.
У сучасній культурі аркології представлені високими спорудами з їх власним унікальним екологічним середовищем, а в науковій фантастиці – її автономними космічними станціями та кремезними мегаструктурами. Аркології розкидані по творах шанованих авторів наукової фантастики, таких як Френк Герберт, Вільям Ґібсон, Айзек Азімов і Ларрі Нівен. У космічній драмі «Інтерстеллар» (2014) величезна станція Купера має характерну складність, щільність і ефективність класичної аркології. А в популярній містобудівній грі SimCity 2000 аркології з’являються як міні-міста пізнього футуризму, розташовані всередині однієї будівлі; побудуйте достатньо будинків одного типу, і вони відправляються в космос у пошуках далеких планет для колонізації, як і передбачав Солері.
Проте у той час, як письменники-фантасти та футуристи уявляли тріумфальні метрополії недалекого майбутнього, Солері відправився в пустелю Аризони, щоб дійсно побудувати одну з них. Він хотів відповісти на просте питання: чи можна спроектувати утопію? Чи можна створити ідеальне середовище для проживання людськими руками, чи воно має органічно виникнути з екологічних та економічних сил, які зовсім не підвладні майстру-будівельнику? Солері провів решту свого життя, намагаючись це з’ясувати.
У 1956 році Солері та його дружина Королін «Коллі» Вудз переїхали до Парадайс-Вейлі, за кілька кілометрів від передмістя Фінікса, що невпинно зростало, де відкрили архітектурну майстерню, яка отримала назву Косанті, що походить від італійських слів cosa й anti, або «до речей», щоб розвивати його унікальну філософію архітектури. Одним із ранніх проектів Солері було місто Меса, яке було заплановане як двохмільйонна аркологія розміром із Мангеттен. За п’ять років Солері накреслив десятки метрів сувоїв, у яких докладно описував складні структури та ландшафт цього гіпотетичного метраполісу.
У 1970 році Солері нарешті розпочав зведення Аркосанті, експериментального міста та «міської лабораторії», що будується вже майже півстоліття. Для пересічного відвідувача Аркосанті виглядає як студентське містечко, створене з червоного мулу навколишньої столової гори, яке виросло посеред пустелі. Комплекс відрізняється скупченням високих кам’яних апсид, виконаних у впізнаваному, натхненному литтям, архітектурному стилі Солері; вони спроектовані так, щоб поглинати сонячне світло та забезпечувати місто електрикою. Більшість будинків орієнтовані на південь, аби вловлювати світло і тепло сонця, а дизайн відкритих дахів дає максимум сонячного світла взимку та тіні влітку. Ремісники живуть і працюють на щільно забудованій території, розпланованій для максимальної енергоефективності та стійкості. Постійні мешканці громади тримають теплиці та обробляють сільськогосподарські поля, а дохід від лиття дзвіночків іде на підтримку міської інфраструктури.
Аркосанті є настільки ж соціально ефективним містом, наскільки воно є стійким. Будинки та доріжки розташовані у більш динамічному форматі, ніж традиційний план міста – не тільки заради збереження ресурсів, а також для заохочення соціальної взаємодії між мешканцями, оскільки це змушує їх зустрічатися одне з одним у різних атріумах під відкритим небом, садах і теплицях. Житлові приміщення згруповані у стільник простих мінімалістичних квартир, які практично всі ідентичні. Відкритий дизайн та наголос на сталому житті створили виразно хіпову, общинну атмосферу; населення міста – це переважно фанатики Солері та ремісники, що виливають дзвоники. Місто ніколи не було офіційно завершено, і хоча його поточне населення складає приблизно вісімдесят людей, поселення проектувалося для підтримки життя близько п’яти тисяч осіб.
Певним чином Солері визначив своє бачення аркології шляхом протиставлення роботі сучасних містобудівників, таких як Роберт Моузес, чий внесок до розростання передмість Нью-Йорка до та після Другої світової війни часто критикують як «надання переваги автомобілям над людьми». «Аркологія, – писав Солері у збірці «Відповідь Землі» (1977), – визнає необхідність радикальної реорганізації розлогого міського ландшафту в щільні, інтегровані, тривимірні міста для підтримки комплексної діяльності, яка живить людську культуру».
Зі своїми високими бетонними апсидами та живою гостинною спільнотою, що виливає дзвіночки, Аркосанті не обов’язково відображає футуризм більш амбітних і складних проектів «Аркології» Солері. Але Аркосанті є живим доказом того, що ідея міста може продовжувати еволюціонувати та вдосконалюватися без привнесення нових бід вже пошкодженій екосистемі планети, якщо її розвитком керує такий провідник, як Солері.
Незважаючи на найкращі зусилля Солері, незрозуміло, чи людство готове до ідеальних архітектурних утопій, які він собі уявляв. У 2004 році японська корпорація Shimizu запропонувала сучасний аркологічний проект, що наче зійшов зі сторінок «Аркології», – мегаполіс-піраміда TRY 2004, масивна структура, розташована над Токійською затокою. Зведена на п’яти величезних фермах, вона була би більше ніж у дванадцять разів вищою за піраміду Хеопса, а її дизайн «міста в повітрі» дозволяє високим скляним вікнам фільтрувати вітер і сонячне світло для мільйона її можливих мешканців.
Хоча спочатку вона була запропонована як протиотрута від постійно зростаючого міського ландшафту Токіо, мегаполіс-піраміда Shimizu настільки велика, що просто не може бути побудована за допомогою сучасних будівельних матеріалів. Корпорація Shimizu, напевно, знала про це: проект залежить від наявності у майбутньому надміцних легких матеріалів на основі вуглецевих нанотрубок, які зараз досліджуються, що робить проект не більше ніж футуристичним піар-трюком.
Подібним розчаруванням став російський Кришталевий острів. Запропоноване у 2003 році для московських передмість та спроектоване Норманом Фостером, це «місто всередині будівлі» повинно було піднятися на майже 460 метрів в небо та прийняти до 30 000 жителів, маючи «більше площі, ніж будь-яка інша споруда на Землі». Цей проект, як і мегаполіс-піраміда, є не стільки вправою з аркології, скільки комерційною справою – це «Молл Америки» на стероїдах. Архітектори бюро Foster and Partners заявили, що плани передбачали близько 900 квартир і 3000 готельних номерів, а ще включали міжнародну школу для сотень студентів, кінотеатр, музей і спортивний комплекс, разом із великою кількістю магазинів. Незважаючи на запланований графік будівництва, викладений Foster and Partners, проект було відкладено у 2009 році через глобальну економічну кризу. Його реалізація здається все менш імовірною.
Порівнюючи з зухвалим матеріалізмом мегаполіса-піраміди та Кришталевого острова, Масдар-Сіті в Абу-Дабі може бути ближче до мрії Солері про аркологію. Це місто площею 1200 акрів було також спроектоване архітектурним бюро Foster and Partners і замислювалося як центр чистих технологій, що повністю покладається на сонячну та інші відновлювальні джерела енергії та надає промислові та дослідницькі приміщення для таких компаній, як General Electric, Mitsubishi та Siemens. Подібно Аркосанті, Масдар був задуманий як органічний майданчик для людської діяльності, що має бути дружнім до велосипедистів і пішоходів, а також сприяти спонтанній соціальній взаємодії. Проте, хоча будівництво почалося у 2008 році і комплекс має реальних орендарів, у тому числі дослідницький університет Масдарський інститут науки і технологій, розвиток проекту було призупинено через економічний спад (але архітектори прогнозують, що місто буде завершено в період між 2020 та 2025 роками).
Попри обіцяння футуристичного простору Масдар-Сіті, сучасні аркологічні проекти не в змозі відтворити утопічний успіх аркологій Солері. На це є досить проста причина: навіть коли урбаністи зосереджуються на ідеї міста як урбаністичної лабораторії, лише деякі з агресивно розпланованих міст в історії людства дійсно експериментували зі своєю внутрішньою організацією так, як це уявляв Солері, від інфраструктури до житла. Насправді, сили капіталізму можуть бути більш гнучкими рушіями інновацій, ніж надмірне планування футуристів і архітекторів. Навіть хіпове, общинне містечко Аркосанті розвивалося не так, як це передбачав Солері.
Історія завалена пустим лушпинням запланованих громад. Розглянемо радянське місто Магнітогорськ, яке протягом 1930-х років перетворилося з маленького шахтарського містечка у великий промисловий центр в рамках одного з п’ятирічних планів Йосипа Сталіна. «Темп будівництва був такий, що мільйони чоловіків і жінок страждали від голоду, холоду та насилля через жахливі нелюдські умови праці та життя», писав у своїй книзі «За Уралом» (1942) американський письменник Джон Скотт.
Магнітогорськ – це не виняток в історії: ми бачимо відтінки радянської жорстокості у сучасних фабричних містах, що з’являються по всьому Китаю. Гігантські заводи Foxconn, що виробляють споживчі товари, такі як iPhone, є, по суті, самодостатніми містами для низькооплачуваних працівників, які настільки бідні та нещасні, що останніми роками це призвело до бунтів та спалаху самогубств.
Схожі проблеми виникають, навіть коли спільноти плануються згідно з амбітними ідеалами стійкості, а не як двигуни економічного зростання. Поглянемо на амбіційний план колишнього генерального директора корпорації Oracle Ларрі Еллісона перетворити тихоокеанський острів Ланай (97 відсотків якого Еллісон придбав у 2012 році) у першу в світі «економічно життєздатну, стовідсоткову зелену громаду». Незважаючи на ці утопічні наміри, журнал «Нью-Йорк Таймс» повідомляв у 2014 році, що 32 000 жителів острова занепокоєні тим, як громада острова пристосується до трансформації Еллісоном їхньої домівки. У інтерв’ю кореспонденту «Таймс» Джонатану Муаллему місцева шкільна вчителька Карен де Брум надзвичайно точно передала цю стурбованість: «Зрештою, пан Еллісон може робити те, що він хоче. Він просить поради, але це так якби я просила поради, що мені робити на своєму подвір’ї. Воно належить мені». І це головна проблема запланованих громад, від корпоративних міст до сучасних аркологій: вони часто забувають про людей, які їх населяють.
Це чітко видно в мегаполісі-піраміді Shimizu та в Масдар-Сіті, які обидві відтворюють сітки та кути сучасних західних міст, замість пологих доріжок та вишуканих апсид, завдяки яким Аркосанті схоже на органічну спільноту. І це до болю очевидно в китайських фабричних містах і в утопізмі за схемою «зверху-вниз» проекту острова Ланай Еллісона.
У той час, як Солері вважав сучасне втілення Аркосанті наступним кроком в еволюції середовища проживання та передбачав поетапне зростання громади за заздалегідь розробленим планом, такі аркології, як Масдар і Shimizu, є статичними, безплідними, звичайними копіями нашого сучасного міського існування в умовах науково-фантастичних мегаполісів.
Потім знову ж таки, не можна сказати, що саме Аркосанті є досконалим прикладом аркології. Кількість його населення не змінюється роками. Якщо аркологія – це майбутнє людства, чи буде воно складатися винятково з ливарів дзвіночків і пристаркуватих хіпі? Оскільки громади зростають і поширюються, чи може їх специфічний дизайн умістити море людства? Зважаючи на те, що всі аспекти Аркосанті є заздалегідь спланованими, важко уявити, що така спільнота зможе прийняти різноманітність людей Нью-Йорка, незалежно від його проблем. Солері та його послідовники були готові до ретельно продуманої експериментальної спільноти, але для решти людей шум і розростання сучасних міст більш сприятливі для громади, ніж жорстке планування архітектурного генія. Вислів «якщо ви побудуєте це, вони прийдуть» може звучати красиво, але він зовсім не стосується міста майбутнього.
Останні кілька років поставили нову проблему перед Аркосанті: чи може міська лабораторія продовжувати працювати без керівництва її провідних дослідників? Солері помер у 2013 році, але будівництво Аркосанті продовжується зусиллями учнів і прихильників його вчення. На час написання статті у його будівництві взяли участь понад 7000 студентів, і кожен рік місто відвідують понад 50 000 ентузіастів архітектури. Але випускники, які повертаються до Аркосанті, щоби вшанувати пам’ять про «оракула пустелі», побоюються, що без проводу Солері проект стане забутою спадщиною екологічного руху 1970-х років.
«Аби вижити, Аркосанті повинно знайти спосіб привабити нових прихильників ідей Солері, не покладаючись на його харизму, – написав Кайл Чайка в часописі «Modern Painters» після відвідування похорону Солері. – Інший варіант доступний для фонду Косанті – це перетворення Аркосанті на своєрідний музей, пам’ятник утопічному ідеалізму 1970-х років, а не його живий приклад».
Невідомо, яке майбутнє чекає на Аркосанті та нащадків його філософії, таких як Масдар-Сіті. Але незалежно від того, що станеться у майбутньому, Солері, безумовно, виконав свою роль «оракула пустелі» та залишив тривалий слід на всьому – від зеленої архітектури до наукової фантастики.
Якби він був живий сьогодні, то, імовірно, стверджував би, що його утопічна мрія про квітучу аркологію – це не просто блискуча теорія або прекрасний міраж у пустелі, це ключ до виживання людства. У передмові до видання 2006 року свого знакового тексту «Аркологія» Солері звернувся з різкими словами до нового покоління політиків, архітекторів та містобудівників:
«Чи можна уявити замерзлу тундру чи спекотну Сахару, колонізованими мільйонами скитів, окремих будинків? – питає він. – Жахлива американська мрія, яка не здатна підтримувати будь-яке гідне життя, не кажучи вже про еволюцію людства. Чи є заміські (постійно зростаючі приміські) метастази дорогоцінною мрією? З їжі та притулку, двох життєво необхідних потреб, притулок – це пряма відповідальність планувальників; архітектори, містобудівники, будівельники, забудовники, спекулянти, політики, студенти… час прокидатися!».