Ліліана Драгосавльевич Савіна. День міста Новий Сад

by Diana

Переклала Ольга Головченко

Джерело

Відомий соціолог Анрі Лефевр вважав місто книгою. Доповнюючи його думки Пол Бланкар вважав що місто являє собою «проекцію конкретного суспільства». За словами Бланкара, місто як побудований простір також являє собою «уклад побуту, спільного життя та мислення». Місто являє собою культурну єдність «просторових фігур», «соціальних структур» та «ментальних форм», визначених єдиним часом і простором. «Корінь слова “град” у слов’янських мовах пов’язаний з дієсловом “градити”, що вказує на те, що щось постійно будується не по своїй волі, але, насамперед, постійно змінюється. Найважливішою характеристикою міста є його мінливість, звичайно, не тільки мінливість зовнішності, але і взаємини, ієрархія, система цінностей… Місто є рушійною силою швидшого прогресування у бік майбутнього, але також є якорем, з яким підтримується зв’язок з минулим: вигляд того чи іншого міського пейзажу, намальований в минулому, дуже часто стає постійним і частково визначає спосіб життя кожного майбутнього покоління». Відомий мислитель Освальд Шпенглер визначив історію світу історією городян. «Народи, держави, політика та релігія, всі мистецтва, всі науки грунтуються на єдиному профеномені людського існування – місті. Луїс Мамфорд стверджує, що розмір міста не вимірюється поверхнею або обсягом будинків, але громадою і кількістю мешканців та їх потужністю. Отже Новий Сад став синонімом великої кількості.
Коли я веду мову про місто, то ми розглядаємо історію міста, засновану на сербському історичному досвіді, в області Паннонської рівнини, однозначно перша асоціація – місто Новий Сад. Безсумнівно, що 1 лютого 1748 р., коли Новий Сад був проголошений вільним королівським містом, це було ключовим моментом у сублімації всіх попередніх досвідів міського життя, в основі яких лежав фундамент майбутнього економічного, політичного, національного та культурного розвитку. З метою поглиблення розуміння історичного значення Нового Саду, впродовж 18 століття, яке було дуже тяжким для сербського народу в монархії, за допомогою елібертації, політично маргіналізована спільнота, подібно Феніксу, піднімається з попелу і затверджує національну ідею, підтримувану економікою та політичною свободою, необхідно повернутися до самого початку міського життя в цьому місті.
Новий Сад – це безперечний центр Воєводини і деякий час є культурним центром всіх сербів. Здавалося б, що немає ніяких розумних причин, чому це місто акуратно побудоване на обох берегах Великої ріки, де у найнебезпечніших поворотах бурхливого Дунаю, навіть і дно єдиного човна було найбільш посушливим місцем для схоронення міського “штатуту”. Це проявилося у миттєвих паводках, які довели, що кращого місця не можна вибрати.
Археологічні розкопки та історичні дослідженння дали чимало доказів того, що поселення на місці сучасного Нового Саду існують з давніх часів. Перша людина, з якою пов’язана територія сучасної місцевості Нового Саду, є угорський землевласник Тере, про якого є достовірні історичні дані. Проте розвиток Нового Саду, точно та безперервно, можна простежити лише з 1694 року, що робить його одним з наймолодших європейських міст. З того ж року ведеться письмова доповідь відомого австрійського генерала Енгельсхофена про захоплення плацдарму з боку країни. Це перший письмовий доказ існування поселення на місці сьогоднішнього Нового Саду. У тому році, на пустельному, мальовничому дунайському рукаві, був побудований плацдарм навпроти Петроварадінської фортеці , об’єкту першорядного стратегічного значення. Плацдарм або, як його називали «брукшанац», був військовою фортецею з декількома будівлями. Він виконував функцію захисту для Петроварадінської фортеці, у випадку військового нападу, фортифікація цілком ймовірно задумувалася так, щоб амортизувати певний могутній ворожий напад, доти поки понтонний міст не буде прибраний. Населення цього нового селища (Рацка-вароши, Сербське місто, Петровавадінський Шанець … все це назви до 1748 року) було в значній мірі сербсько-православним. Першими мешканцями були саме будівничі плацдарму, які жили поруч з ним, а разом з ними постачальники фортеці: ковалі, шинкарі, м’ясники, пекарі, кравці… майстри своїх ремесел, що знаходилися в той час з армією і солдатами і жили поруч з ними.
Спочатку все було скромно и безладно. У 1698 році державні збирачі податків знайшли тут лише кілька постійних жителів. У своїй латинській доповіді, яку вони подали до влади, село називалося «suburbium Petrovaradiniense» або «Rascianica civitas trans Danubium situate», що означає передмістя Петроварадіна або Рацка варош задунайського, перераховані лише 32 господаря, з них 12 солдатів та 20 ремісників. Але вже у 1699 році ця ситуація змінюється. Населення досягло 43 громадян і сягнуло 215 сімей сербських прикордонників. Одна частина поселення та його земельні володіння переходять під командування сербських офіцерів та прикордонної військової системи, і постає Петроварадінский Шанац («die petervardeiner Schanz»). Коли, дещо пізніше, у 1702 році, був заснований Подунайський військовий кордон, то у його склад увійшли не враховуючи Бачки Паланки, Вилово, Ковиль, Тітель й Петроварадінський Шанац. Він постає штаб-квартирою оберкапітана. Цей стрімкий стрибок за кількістю жителів найкраще свідчить про стратегічне значення, яке придавалося забезпеченню безпеки понтонного мосту та внутрішньому простору фортеці. Штаб-квартиру Бачино-Сегединської єпархії було перенесено з Сегеду до Петроварадинського Шанацу у 1708 році. Вже тоді цей населений пункт мав велику пошану поміж сербів південної Угорщини. Переміщення єпископату мало дуже важливе значення для подальшого розвитку поселення та прискорення його перетворення у місто. Власне завдяки підприємливим єпископам і духовенству в короткий термін буде побудовано кілька храмів, почнуть роботу перші школи, лікарні, притулки для безхатченків так звані «убошки домови», а також інші державні установи. Ні менш важливою є інтелігенція, яка починає гуртуватися навколо церкви. З цього моменту він отримує духовне життя і зміцнює національну свідомість сербів. Населення майже повністю сербського села Алмаш (поблизу Темеріну і Србобрану) з 1718 року переїхло до Шанацу через деякі вже забуті непорозуміння з місцевою королівською владою. Вони поселилися у Подбару, у старому новосадському кварталі, й побудували Алмашську церкву.
Консолідація цього поселення відбувається в 20-х і 30-х роках 18 століття, особливо з 1719 року. коли він отримує право на дві щорічні ярмарки. У цей час повільно постає королівським містом. Поселення починає урбанізуватися. Перший будинок з декількома поверхами був зареєстрований вже в 1720 році. Це будинок «Код білого лева», що знаходиться на розі ринку й Дунайської вулиці і стоїть досі. Фрідріх Вільгельм фон Таубе дав нам дані, що в 1777 році, був побудований перший готель для мандрівників, тому що саме тут проходив поштовий шлях до Белграду. Після того як Белград перейшов до влади турків у 1739 році, у Шанац линула ще одна колонізаційна хвиля. Тут працювали сербські, німецькі, грецькі купці- беліградці, як їх називали у той час. Вважається, що вони звикли до міського життя, заохотили майбутню боротьбу жителів Шанца за незалежний розвиток цього міста. У рукописі «Книга про сербську націю» Симеон Пишчевич, колишній новосадський студент та автор відомого «Мемоара», розповідає нам, що мешканці цього міста були в перевважній кількості сербами, яких було близько 600 домогосподарств, а після падіння Белграда в 1739 р. сюди переселилися жителі Белграда. За словами Симеона Пишчевича їх було більше ніж тисяча сімей. А коли збільшилися оберти торгівлі, сюди почали приїжджати купці «всіх народів, і особливо християни з Туреччини, греки, болгари, босняки та аромуни, а також з внутрішніх міст німці, угорці, вірмени та євреї, чи всі вони знали що тут купувати? Таким чином, кількість представників різних народів збільшилася, і тепер вона становила щонайменше 1600 домогосподарств, і кожен користується свободами, наданими сербам, які за кількістю, що перевищує всі». Архів вірменської церкви говорить: «… ми купили землю, посадили сад, посадили дерева, побудували храм і освятили його в 1746 році». Так не ведуть себе ті, хто тікає, або знаходяться у вигнанні, але ті, хто добре подумав і вирішив спорудити своє гніздо і продовжити своє існування через низку поколінь саме тут, на березі Дунаю. Припускається, хоча документальних свідоцтв не існує, що Шанац у 40-х роках XVIII століття мав статус привілейованого міста (наприклад, Суботіца). Васа Стайич розділив населення цього міста на чотири шари. Перший шар – це перші поселенці. Другий шар – це босняки й герцеговинці. Вони, можливо, перейшли разом з теслярами з Сараєво, тому їх прозвали тут «сараєвцями», хоча про деяких з них ми знаємо, що вони є герцеговинці. Одним з найвідоміших є мостарець Сава Вукович «який з 1776 року став громадянином Нового Саду» й який заповів велику суму грошей на заснування Новосадської гімназії. Третій шар, який по Васе Стайичу, можливо, надзвичайно важливий для розвитку Нового Саду, є біженці з Белграду, так зване населення сербської сави та німецьких дунайських районів у Белграді, які навіть не наважувалися чи не хотіли чекати повернення турецької армії. Четвертий шар – це населення після 1748 року, звідусіль.
Причини цього чудового розширення міста літописці пояснювали положенням Нового Саду, Бачке равнице, ферми, пашні, овочеві та фруктові господарства з одного боку, і Фрушка гора, виноградники та тваринницькі ферми, з іншого. У той же час у цій частині потоку Дунай є найвужчим, всього двісті метрів, тому переправа через нього найбільш зручна. Судячи з усього хтось обирав між двома вітрилами, які в той час були важливими місцями цієї справи у Воєводині: Футог, торговий центр, з широко відомими та славетними ярмарками XVIII-XIX століть, а також Сремські Карловці, церковний, адміністративний та культурний центр сербів у Угорщині. За неповних півстоліття це нове поселення досягне рівня і переросте й Карловці та Футог, перетвориться на вільне королівське місто, аж до «угорського заколоту», і напередодні бомбардування 1849 року має понад 20 000 жителів. Дві третини з цієї кількості складали серби. У той час Белград мав 18 866 душ, що відомо з перепису 1853 року. Як турки хотіли Угорщину, або австрійці «турецьку Сербію», Новий Сад для одних був північчю, для інших півднем.
Найбільшою проблемою, якою переймалися жителі Шанца була подвійність прикордонної (військової) й королівської, адміністративної (цивільної) влади у ньому. Шанац тих часів був поділений на дві видими зони. Службовці адміністрації мають свої будинки з невеликими бійницями, покриті тростиною, а в прикордонників вони були покриті ґонтом. Адміністративною частиною, яка охоплювала праву сторону Дунайської вулиці, ринок і округу Католицької й Успенської церкви керувала громада на чолі із суддею по черзі сербом чи німцем і членами адміністративної ради міста. Прикордонна частина, до складу якого входили Алмашський край, околиція Ніколаєвської церкви, обидві сторони Джурчийської вулиці, Златна греда, околиці Соборної церкви й ліва сторона Дунайської вулиці, обидві сторони Лебарської вулиці, й ринок майже до католицької церкви, був під командуванням оберкапітана. Вона була підпорядкована коменданту фортеці у Петроварадіну, здебільшого самостійного досить самовільного, «завжди божевільного». Це фактично прискорило спроби отримати статус вільного королівського міста, так званої елібертації. Учасники руху за здобуття статусу вільного міста для Шанца були торговцями-іммігрантами, які зазнали економічного збитку. Вони цілком правомірно боялися, що ситуація може погіршитися після максимально можливого розгортання військових кордонів на Дунаї, Потісії та Поморішьї, коли вони буде покладено різні феодальні зобов’язання. Скасування кордону також було втратою сильної ілюзії певної сербської самодостатності, хоч і виключно військової, жорстокої, відсталої і дуже ненадійної. Мешканці Шанцу зробили перші кроки, щоб отримати від цариці Марії Терези максимально можливий статус для свого місця. «Коли елібертація в решті решт була отримана,- говорить академік Бошко Петрович у своїй монографії “Новий Сад”,- жителі Шанца зайнялися несербською частиною свого населення, у 1747 році була підписана дуже чітка угода, яка протягом століть стала основою спільного життя у місті. Вони погодились, що у магістраті вільного міста вони будуть мати таку ж кількість представників, як і серби, рівні правах у обиранні сенатора та посадових осіб, а також свободу віросповідання. Це було у той час безперечно міцна гарантія забезпечення національної самостійності. Вона пильно і наполегливо охоронялася, вона буде політичною основою для подальшої ролі цього місця в політичному і культурному житті не тільки сербів у Воєводині». Делегація шанацьких громадян з двох німців та декількох сербів: Рацовича, Вуїча, Богдановича, Рашковича, Хайля та Андерле відправилася до Відня, у «царуючу Виєну», де вони шукають займ у 60 000 форінтів для оплати елібертаційного диплому, дають собі раду та пишуть як їм там тяжко «інші снувавли туди-суди, тепер по віденським мостовим пооббивали ноги й вже босі ходили зітхаючи.» В кінці кінців, сума 80 000 форинтів у сріблі зросла до 95 000, через сплату різних податків та підкупу віденської бюрократії.
Імператриця Марія Терезія 1 лютого 1748 року видала указ, яким Петроварадінський Шанац був включений до переліку вільних королівських міст. Вона визначилася й дала йому ім’я «Нео-Плантеа» (Неопланта), угорською мовою «Uj-Videgh» (Уйвідек), німецькою мовою «Neu-Satz» (Нойзац), що серби переклали як «Новий Сад», а греки як «Неофите». Місто здобуло право на власні органи управління й суд, як свою незалежну владу в особі очільника міста й магістрату, який складався з 12 сенаторів. Магістрат збирав певні доходи та керував адміністративною та судовою владою. Роботу магістрату контролювали Рада представників при Віце-королі Угорщини у Братиславі та Придворна угорська палата у Відні.
Диплом від 1748 року у 19-му пункті дає місту право на власний герб. Цей герб описує королівське письмо про надання привілєю: «На тлі блакитного щита є 3 вежи сріблястого кольору, усі вони з боків і з гори опасує стрічка, вежі стоять самостійно, усі самі по собі, побудовані з дикуна, стрічка у верхній частині зубчата, ворота закриті, вікна відкриті і налаштовані на стрілянину. Внизу зображені один поруч з іншим хвилястий берег Дунаю, що перетинає зелене поле; середня вежа є трохи вищою і ширшою, над нею кружляє голуб Ноя. По краю щита іде даний напис: “Печатка вільного королівського міста Новий Сад.”» Даний герб як і будь-який інший герб є символічним і має історичне значення. Отже, три вежі у гербі міста вказують на провінціальне прикордонне місто. Хвилястий Дунай, який перетинає зелене поле й голуб Ноя, який кружляє вказує на спустошення або навалу, спричинені турецькими війнами, які знищили мешканців цього регіону між Дунаєм і Тисою. Голуб Ноя з оливковою гілкою в дзьобі над трьома вежами Нові Сад є символом турецької навали та миру, що йде потім, а також надію на краще майбутнє. Замкнені ворота, відкриті вікна та налаштовані на стрілянину підкреслюють важливість цього міста як захисника Петровавадінської фортеці.
З 1748 року та у сто наступні сто років Новий Сад зазнав швидкий, великий, бурхливий економічний, архітектурний та культурний розвиток. У ньому відкрилися школи, лікарні, друкарні, мануфактури. З моменту свого заснування Новий Сад був містом багатьох національностей та містом багатьох релігій, проте серби були лідерами у всіх сферах життя міста. Численні сучасники свідчили про виразно сербський дух, який прикрашав Новий Сад. Один досвідчений серб, друг Досітея Обрадовича, Емануїл Янкович, сказав, що вже у 1790 році Новий Сад є «центром сербського народу». Під час Першого сербського повстання австрійські комісари вважали Новий Сад «головним місцем змови і центральною точкою ілірізму». У 1813 році Павел Йозеф Шафарік назвав його «гніздом сербів», і Вук Стефанович Караджич у 1817 році зазначив, що Новий Сад «є найкращою сербською спільнотою у світі». «Це було напівсхідне містечко», – каже Політ у своєму «Успоменама», – «Новий Сад носив тип сербського міста перед Буною. Це місто є патріархальним: сидячи на лавках перед будинком, письменники обговорювали там свої питання, торговці та майстри сиділи перед своїми майстернями в східному костюмі, у маленьких черевиках на ногах і чубуком у роті і розмовляли грецькою мовою». На початок XIX сторіччя Новий Сад був найбільшим сербським містом. З розвитком політичної свідомості та активності справа доходить і до розвитку освіти, культурної та благодійної діяльності, це доводить, що Новий Сад є найвідомішим сербським містом. Цей період триватиме з середини XIX століття до кінця цього ж століття, коли першість бере на себе Белград.