Стівен Фрай. Не зважай на мову

by Diana

Переклала Вероніка Адамс
Джерело

Мова. Мова, мова, мова. Зрештою все зводиться до мови. Я пишу сьогодні про неї, аби запросити вас на оновлений сайт www.stephenfry.com, а ще й тому, що на цю тему завжди варто порозмірковувати та й в світі не так багато речей, які мене так сильно цікавлять.

Так багато питань та думок штовхаються, потручуються та турляться в моїй голові, що я заледве можу їх утихомирити. Чи дійсно мова є батьком думки? І ось ще одне. Хтось колись сказав: «Як я можу відповісти тобі, що я думаю, допоки я не почув, що маю намір сказати?»
Чи мова дійсно деградує, у цьому суть? Чи є правильний і хибний спосіб самовираження? Граматика, чи існують її закони, чи це лише чиїсь педантичні нав’язування, неприродні як скручення, випрямлення, сплетення гілок, обрізка крони та насильницьке обвивання стін грушею? Чи можливо перекласти з однієї мови на іншу без непоправних втрат? Та багато-багато інших питань.
«Моя мова — це вулична хльорка, якій я повертаю невинність,» — писав Карл Краус, або хтось на нього схожий, що взагалі-то й не викликає сумнівів. Один з моїх улюблених висловів Т. С. Еліота, який сказав теж саме дещо в іншому ключі: «очистити діалект племені».
Але чи існує мова «висока», більш чиста, класична, правильна? Чи дійсно мова схожа на вуличну хльорку, над якою поглумилися, учинили наругу, яку відгамселив кожний хлопчисько… Ідея очищення племені — це високий поетичний ідеал чи беззмістовний снобізм?
Думаю, варто згадати про давній розподіл, запропонований структуралістами та науковцями у сфері структурної лінгвістики. Давним-давно я написав про це скетч і якщо ви з ним знайомі, маєте пробачити мені схожості між тим, що раніше було для мене джерелом гумору, та до чого я ставлюся тепер з особливою серйозністю. Хоче одне іншого не скасовує і не заперечує. Можна однаково кепкувати з численних розмірковувань про мову та дорожити нею. Пам’ятаючи, що зараз буду схожий на нікчемного псевдоінтелектуала, говорячи наступне, давайте все ж поглянемо на той лінгвістичний розподіл. З одного боку існує сама мова, її ідея, а з іншого — практика мови. Є шахи, а є гра в шахи. Увесь наш світ схожий на шахівницю, де проходить ця «Гра». З одного боку є мова, потенціал людини, «мовна компетенція», як зауважив Хомський, «мовна гра», з протилежного — цілий вислів, фактичним прикладом функціювання якого є речення. Варто зауважити, що локальні мови як, наприклад, англійська, французька, кантонська чи яка-небудь баскська не беруть участь у «Грі».
Наші два суперника «Гри» змагаються за те, що манірні французики величають «Langue». Мова — це ідея, «parole», вислів. Користуючись особливою нагодою, буду презентувати свою думку, послуговуючись власною версією англійської — ексклюзивної англійської, приправленої, посоленої, маринованої, тушкованої; мовою соковитою та пікантною. Насолоджуйтеся головною стравою бенкету з дрібкою дискурсу, що увібрала найкраще з мого світосприйняття, освіти, класової та гендерної приналежності.
Якоюсь мірою я мовний фахівець, з огляду на те, скільки я пишу та віщаю по радіо та ТВ, можна сказати, що я на цьому вовка з’їв, як мінімум. Однак, у мене вже не вийде змінити стиль моєї мови, як неможливо додати кілька сантиметрів до мого зросту або, як би прикро це не звучало, прибрати кілька сантиметрів з моєї талії. Та не будемо про сумне. Тим не менш, я можу спробувати замаскувати мою мову, причепурити її, аби вона звучала ще більш високомовно, з грандіозною багатослівністю та витонченою самосвідомістю. Чи навпаки, зняти всі прикраси, аби вона стала прозаїчною, голою, простою.
Проте, «роздягти» мову до рівня грубої демотики, аби вона не стала схожою на зарозумілий пастиш вуличного арго, досить складно. До того ж, якщо я, при всій своїй необізнаності у цій сфері, намагатимусь заглибитись у лабіринти простонародного жаргону, то безповоротно там загублюсь, чи не так? У певному сенсі, у мене є лінгвістичне амплуа і хоча я, задля розваги, можу приміряти різні акценти та діалекти, мій голос, мій стиль, моя вимова така ж неповторна, як і відбитки пальців.
Моя мова (як зібрання моїх дискурсів, лінгвальна інтерференція, що вводить в оману історію мого життя, як геологія чи археологія обманює світову історію) належить тільки мені. Це частина мене, можливо навіть характеризуюча. Стиль моєї мови можна порівняти із давньогрецькими руїнами, які вигоріли на сонці, заросли травою, проте все ще нагадують про великі часи Тацита, Цицерона, Фукліда та Есхіла, зачаровуючи цим. І не тому, що я вчений-класик, а з причини того, що мене навчали вчені-класики, я зростав на творчості поетів, драматургів та прозаїків, які знали класицистів так же добре, як більшість людей мого віку знають «Бітлз» та «Роллінг Стоунз». Інстинктивно, в англійську мову людей, подібних до мене, проникають клаузули Цицерона та ускладнені літоти давньогрецьких поетів. Поруч із класичними підвалинами мого світосприйняття співіснують більш сучасні персони — три «В» — Вудхауз, Во та Вальд [анг. — «my w.w.w, Wodehouse, Waugh and Wilde»], три письменники, що неймовірно тішили мою уяву та розвили мої мовні навички, як ніхто інший. Не забуваю й про Вівіона Стеншолла із групи «Зе Бонзо Дог Ду Да Бєнд» [анг. — The Bonzo Dog Doo Dah Band], Пітера Куна й Алана Беннета. Британське кіно, класичні романи, такі журналісти 60-х, 70-х років як Малкольм Маггерідж, Джеймс Кемерон, Алістер Кук, Джон Ебден, Ентоні Квінтон та Роберт Робінсон — усі вони відіграли значну роль у розвитку моєї письмової та розмовної манери. Не говорячи й про основоположні елементи, які формували їхні світоглядні позиції.
Як Генрі Гіггінс нагадав у «Пігмаліоні», англійська є для нас усіх мовою Шекспіра, Мільтона та Біблії. Ми підсвідомо вживаємо тропи, вислови та стилістичні фігури з творів наших визначних письменників. Не усвідомлюючи того, ми наспівуємо мелодії у душі у зменшеному септакорді, закінчуючи «концерт» (на подив для самих себе) піккардійською терцією. Більш того, у нашу рідну англійську увійшла мова американських ситкомів, драми, фільмів та австралійських мильних опер.
Не зважаючи на те, що я вже використовував цю аналогію, доречно зробити це ще раз. Згадайте Лондон. Його обриси були визначені римлянами, які захопили місто дві тисячі років тому, згодом на руїнах римського, англосаксонського, нормандського та Лондона Темних століть було побудоване середньовічне місто зі звивистими вуличками, тісними фахверковими садибами, кам’яними соборами та церквами, що стрілою височіли до неба. Потім, після Тюдорів та якобітів, з’явилися палаци та зали. Реставрація характеризувалася поверненням до класичних форм; сквери та авеню Георгіанської та епохи Регенства вражають вишуканістю, просторістю та гармонійністю.
За Вікторіанського періоду було прокладено довгі приміські вулиці, зведено склади, бібліотеки, школи, мерії, залізничні станції. Двадцяте сторіччя упевнено увірвалося в історію архітектури офісними вежами, корпораціями, аеропортами, житловими проектами зі скла і бетону, скандуючи про модернізм, державність, бруталізм, соціалізм, капіталізм та демократію. Думаю, не буде помилкою сказати подібне й про історію нашої мови. Вона видозмінювалася, як того вимагала у різні часи церква, королівська сім’я, аристократія, промисловість, торгівля чи міжнародна індустрія розваг. Суміш англосаксонської та римської з елементами нормандської французької; мова Чосера у поєднанні зі середньовічною церковною англійською. Часи великого Відродження, представлені Шекспіром, Біблія короля Якова, поезії Мільтона, Драйдена, а потім — класична англійська Джонсона та Поупа. Вікторіанська англійська стала голосом промисловості, Діккенс, вар’єте проклали шлях англійській у двадцяте сторіччя, аж до виникнення радіо та телебачення, політична мова фашизму, комунізму, соціалізму та фінансів, американізми, вуличний жаргон, рок-н-ролл, незрозуміла мова офісних працівників, комп’ютерний сленг… ось така наша сучасність. Речення зі скла та бетону поруч зі фахверковими Єлизаветинськими фразами. Вираз, що здається нам свіжим, як капучіно зі «Старбакс», належав банкіру Вікторіанської епохи, оригінальний акцент, яким усі захоплюються, як десятим айфоном, насправді був частиною професійного сленгу торговця Георгіанського періоду. Загалом, ви зрозуміли. Зовсім не важливо, чи відома нам різниця між перехідним дієсловом та прийменником, присудком чи голосним, хоч-не-хоч, а ми завжди будемо нащадками К. Марло та Дж. Свіфта, як «Водафон» є нащадком «МТС» (хоч і позашлюбним ). Запам’ятайте фразу «хоч-не-хоч», вона ще вам далі зустрінеться. А поки, запхайте її у свою торбу чи кишеню світшоту. Або ніжно загорніть її у парфумлену хустинку та покладіть у скриню для приданого, вибирати вам.
Я згадав цих французьких інтелектуалів, структуралістів, одним й, напевно, найвідомішим з них був Ролан Барт, він полюбляв вживати два слова: «jouissance» та «plaisir». Le plaisir du texte. Задоволення від тексту. Тільки для дурня мова є засобом спілкування й нічого більше. Це те ж саме, що вважати секс необхідним лише для виконання репродуктивної функції або їсти лише для підтримки процесів життєдіяльності. У житті ви повинні пояснювати, що таке вино, сир, кохання. Ви не зможете дати чіткої відповіді, але маєте намагатися, якщо ж не захочете й спробувати, то вам все одно повинен бути відомий факт багатозначності речей. Ми ж не запевняємо, що молоко вівці придатне тільки для ягнят, чи одного разу я почув, як хтось здивувався, чому з молока свині не можна зробити йогурт. Хоча, якщо ви запропонуєте комусь випити молоко свині чи кобили, люди скоса подивляться на вас і скажуть : «Фу, бридота!» наче це найдивніша пропозиція, яку вони чули. У котрий раз ми дивуємося тому, що одна комаха може виробляти шовкову нитку, з якої зроблять краватку, а іншу не вмовиш й на просту хустинку. Чи не дивно, що шовкопряди існують, що тільки вони мають здатність створювати шовк або тільки з волокна бавовника можна виготовити бавовну? Строка з десятістішія ще раз доведе це : «Ми б не сумували за тим, чого не мали». І якщо б мова не викликала задоволення, якщо у ній не було музичності, соковитості, чи помітили б ми це, або чи стали б назавжди приреченими шукати це задоволення в ній, бо це те, що людям притаманне? З наших рухів можна утворити танок, з нашої вимови можна складати вірші, промови, комедію та будь-які інші види вербального чаклунства. Сир — реальний і задоволення, отримане від тексту, здається, також.
Щось я далеко відійшов. Ми ще повернемося до задоволення. Стівен Пінкер, професор Гарвардського університету, який пише про психолінгвістику та еволюційний розвиток мови та розуму, непогано заробив, популяризуючи, як ви можете сказати, ідеї Хомського. Ноам Хомський більш відомий своєю критикою зовнішньої політики, але він здобув репутацію лінгвіста-новатора. Його відкриття (або теорема, як забажаєте) полягає в тому, що мова, синтаксис та граматика така ж вроджена здатність людини, як зростання та статевий розвиток. У дитини немає пубертатних ознак, але це частина вродженої програми, яка активується в певному віці, зазвичай у 12-14 років, батьки не в змозі навчити цього, єдине, що вони можуть — дати достатньо поживних речовин, аби забезпечити нормальний розвиток організму. Це просто станеться. Отже, як зазначають прихильники Хомського, у кожної дитини (мається на увазі здорової) є вроджена мовна здатність або «мовний інстинкт», як це називає Пінкер. Згідно з цією теорією відмінності між англійською та китайською мовами не такі вже й вражаючі. Батьки не навчають мові в тій мірі, як вони думають, вони час від часу годують дитину з ложечки певними фразами: му — корівка, бе — баранчик, а ось це кольори… Зазвичай ви не почуєте як батько говорить: «Це називається «сходи» або «мити — це очищати водою». Дитина поглинає ці знання без допомоги. Батьки не можуть пояснити дійсно хитромудрі правила лексики, навряд вони їх самі помічають.
Згадаймо задоволення. Мене дещо засмучує те, що все більше англомовного населення не насолоджуються мовою. Музика, здається, приносить задоволення, як і танці чи інші атлетичні види рухів. Неначе люди знаходять чуттєву та чутливу утіху у всьому, окрім слів. Ніби слова — це щось нам нерідне, того, хто висловлюється оригінально, захоплено, сучасно, скоріше будуть висміювати, підозрювати, недолюблювати, ніж поважати. Вільна та щира манера висловлювання здається гордовитою та удаваною. Сумно, неймовірно сумно, але єдині, хто дійсно переймаються мовою, краще б і зовсім цього не робили. Вони пишуть листи на радіо та у газети, в яких грубо та зарозуміло гноблять інших, якщо вони неправильно сказали якесь слово, показуючи свою зверхність, докоряючи за незнання того, якою має бути мова. Я ненавиджу це, а особливо те, що багато цих педантів впевненні, що я належу до їх числа. Коли мені запропонували приєднатися до руху, метою якого було переконати мережі супермаркетів прибрати напис «не більше п’ять товарів», я відмовився. Так, мені відомо, що правильніше було сказати «не більше п’яти товарів», я знаю різницю між словами «декваліфікація» та «дискваліфікація», «зріднитися» та «поріднитися», але для мені це не важно. Зрозуміли, що я тільки що зробив? Старий педантичний я би виправив: «Правильно казати: не важливо». На щастя, я переріс цю надмірну прискіпливість до мови.
Хоча, не буду заперечувати , що в темних закутках моєї душі все ще живе той огидний критик, якому нічого більше робити, аніж писати скарги в газети та сперечатися в ефірі на радіо, але я борюсь проти нього так само, як проти ненажерливості, злості, егоїзму та інших моїх гріхів. Я не переймаюся тим, що слово «meld» [англ — об’єднуватись] зараз використовується як суміш «melt» [англ — плавити] та «weld» [англ — зварювати], всупереч його первісному значенню «повідомляти». Слова змінюються, це нормально. Еволюція полягає у безустанному, постійному русі, зміні та переході. У мові не існує нічого правильного та хибного, тільки слововжиток. Існують усталені норми, як без них, але вони визначають правила так само, як етикет, це лише один із можливих варіантів вживання певного слова, норми — умовності, практика, прийнята у приватному колі людей, а не загальновідомі закони. Умовності змінюються також, як і життя. Уявіть, якби ми говорили вишуканою мовою часів Діккенса? Якою була б структура, значення, вживання мови, якби Свіфт та Поуп були ще живі. Ідея здається цікавою протягом перших п’яти секунд, але жахаючою, якщо серйозно замислитись над цим.
Якщо ви все ж наполягаєте на так званому «правильному» слововжитку, сподіваюся, я зможу переконати вас покинути цю педантичність. Зануртеся у бурхливі потоки мови, досить борсатися в болоті.
Але, перш за все, повинно бути задоволення. Хай буде захоплення текстом, нехай будуть ласкаві слова та кремезні слова, сухі промови та щирі промови, непохитні вислови та вислови, що тремтять як желе. Хай фрази підіймаються полум’яними язиками з-під землі, а мова повільно насувається наче лава. Слова — ваше право по народженню. На відміну від музики, малювання, танців, вам не потрібно купувати спеціальне обладнання чи закінчувати курси, аби користуватися мовою, ви володієте цією силою відколи з’явилися на світ. Ця сила тільки ваша, користуйтеся нею. Не бійтесь її, не вірте, що вона належить комусь іншому, не дозволяйте комусь переконати вас, що існують правила та секрети граматики, вербальна схема, яку вам не дано засвоїти. Не ображайтеся на динозаврів, які самостверджуються, насміхаючись над вашою нездатністю написати слово «броколі» чи «мокасини». Просто дозвольте словам вільно зриватися з вашого язика або переходити на аркуш паперу. Наповніть їх ритмом, сенсом, висотою та легковажністю. Подаруйте їм форму, непристойність та благородну дурість. Слова вільні, абсолютно всі вони: легкі та невагомі, міцні та ідеально виліплені, несуть у собі багатовікову історію їх подорожей з вуст у вуста. Те, що ми відчуваємо, вимовляючи їх, розповідає нам повну історію наших пращурів.
З нетерпінням НЕ чекаю ваших роздратованих думок з приводу неточностей та граматичних «помилок». Це вам не рубрика «відгуки» на радіо «Бі-бі-сі» або сторінка з листами від читачів у «Дейлі Телеграф». Хоча, ні. Прошу, можете не погоджуватись з моїм неприйняттям педантизму або спробувати переконати мене в існуванні «правильної» і «хибної» англійської.
Якщо б я хотів порадити вам книги про мову, я, безсумнівно, порекомендував би Стівена Пінкера «Мова як інстинкт», або ще краще «Розвиток мови» Гая Дойчера. Цей геніальний лінгвіст висміює педантизм та ідею стагнації мови з набагато більшою витонченістю та обізнаністю, ніж я. На думку читачів, його безсумнівний емпіризм дає гарних духопелів ганебно-інстинктивному раціоналізму Пінкера. Проте я не відчуваю жаги до вивчення мови як предмета, одного лише істинного акту читання, письма чи говоріння досить. Знаєте чого ще досить? Писати це. Краще зупинитися зараз, поки я остаточно не з’їхав з глузду… Ой, нене, вже пізно, таки з’їхав.
Ну, що, до наступного разу, любі лінгвісти, дякую вам і до побачення.