Вірджинії Вулф. Портрет жительки Лондона

by Diana

Переклала Наталія Футерко
Джерело

Не знає Лондона той, хто не знає хоча б одного справжнього кокні – такого, який може повернути в провулок, віддалений від крамниць та театрів, і постукати в приватні двері приватних будинків. Приватні будинки в Лондоні схильні до такої ж тавтології. Двері ведуть в темний коридор, темний коридор веде вузькими сходами нагору, сходова клітка веде до вітальні, а в цій вітальні поділеній на дві частини – два дивани по обидві сторони відкритого каміну, шість м’яких крісел і три довгі вікна, які виходять на вулицю. Те, що відбувається в задній частині вітальні, яка виходить на сади інших будинків, часто стає причиною появи великої кількості здогадок. Але предметом нашого зацікавлення є саме передня частина, оскільки саме тут місіс Кроу завжди сиділа в м’якому кріслі біля каміна, саме тут проходило її життя, саме тут вона розливала чай.
Те, що вона народилася в селі, здається дивним, та все ж факт; те, що вона інколи залишала Лондон в ті тижні літа, коли Лондон припиняв бути Лондоном, також факт. Але те, куди вона їхала чи що робила, коли покидала межі Лондона, коли її крісло стояло порожнє, її камін не запаленим, а її стіл не накритим, – не знав і не міг уявити ніхто. То було як уявити неуявне – місіс Кроу у своєму чорному платті, вуалі й чепчику гуляє собі в полі ріпаку чи піднімається по схилу, на якому пасуться корови.
Ось там, біля каміна взимку, біля вікна влітку вона сиділа протягом 60 років, але сиділа не сама. Ось там, у кріслі навпроти, завжди був якийсь гість. Не встигав перший гість посидіти у своєму кріслі й 10 хвилин, як двері знову відкривала покоївка Марія – та, яка мала випуклі очі й в якої стирчали зуби; та, яка відкривала ці двері протягом 60 років, відкривала їх ще раз і оголошувала про прибуття другого гостя, потім третього, а тоді й четвертого.
Місіс Кроу не знала, що таке розмова віч-на-віч. Вона не любила розмови віч-на-віч. Це було особливістю, яка робила її схожою на інших господинь – ніколи не бути ні з ким особливо близькою. Наприклад, в кутку біля комода завжди стояв літній чоловічок, який справді здавався такою ж невід’ємною частиною того чудового предмету меблів вісімнадцятого століття, як і мідні лапки того комода. Але до нього завжди зверталися – містер Ґрегем – ніколи Джон, ніколи Вільям – хоча, інколи вона називала його «дорогий містер Ґрегем», буцімто для того, щоб підкреслити той факт, що вона знала його протягом 60 років.
Правда полягала ось в чому: вона не хотіла близькості, вона хотіла розмови. Близькість породжувала тишу, а тиша була їй ненависною. Мала бути розмова, і вона мала бути загальною, і вона мала бути про все. Вона не мала заходити надто далеко, і вона не мала бути надто розумною, бо якщо вона заходила надто далеко в будь-якому з цих напрямків, хтось без сумніву почувався за бортом, і сидів, граючись своєю чашкою, ні пари з вуст.
Хоча, вітальня місіс Кроу мала мало спільного з уславленими салонами мемуаристів. Туди часто приходили розумні люди – судді, лікарі, члени парламенту, письменники, музиканти, подорожуючі, гравці в поло, актори і нікому не відомі особи, але якщо хтось казав якусь розумну річ, то це розцінювалося радше, як порушення етикету – випадковість, яку навмисно не помічали, як чхання чи якусь катастрофу з мафіном. Розмова, яку любила і підтримувала місіс Кроу, була кращою версією сільських пліток. Цим селом був Лондон і плітки були про лондонське життя. Але надзвичайний талант місіс Кроу полягав у вмінні перетворити великий метрополіс на маленьке село з однією церквою, одним помістям і 25 будинками. Вона володіла інформацією з перших вуст про кожну п’єсу, кожну виставку картин, кожен суд, кожне розлучення. Вона знала, хто одружувався, хто помирав, хто був у місті, а хто – поза його межами. Вона згадувала той факт, що щойно бачила, як повз проїхало авто леді Амфлебі, й насмілювалася припустити думку, що та їхала відвідати свою дочку, яка минулої ночі народила дитину; так само легко, як сільська жінка говорить про дружину сквайра, яка їде на станцію, щоб зустрітися з містером Джоном, який мав би зараз повертатися з міста.
І оскільки вона вела ці спостереження протягом десь 50 минулих років, то накопичила дивовижну кількість інформації про життя інших людей. Коли містер Смедлі, наприклад, сказав, що його дочка була заручена з Артуром Бічемом, місіс Кроу відразу ж зауважила, що тоді вона буде двоюрідною племінницею місіс Файебрейс, і в певному сенсі племінницею місіс Бернс, за її першим шлюбом з містером Мінчіном з Баквотер Ґрандж. Але місіс Кроу зовсім не була снобом. Вона була всього-на-всього колекціонером людських відносин і її надзвичайний талант в цій сфері, сприяв сімейній і домашній атмосфері її посиденьок, адже просто дивовижно, скільки людей є двадцятиюрідними братами й сестрами, особливо якщо вони про це навіть не здогадуються.
Бути впущеним до будинку місіс Кроу прирівнювалося до членства в клубі, а необхідні пожертвування складала плата певною кількістю пліток кожного року. Перші думки, які виникали в головах багатьох людей, коли ставалася пожежа в будинку, проривало труби або ж покоївка втікала з дворецьким, були такими: я збігаю і скажу про це місіс Кроу. Але тут, знову ж таки, слід зазначити певні особливості. Певні люди мали право забігти на обід; інші, а їх було найбільше, мусили приходити між п’ятою та сьомою годинами. Клас, який мав привілей вечеряти з місіс Кроу, не був чисельним. Напевно, тільки містер Ґрегем і місіс Берк справді вечеряли з нею, бо вона не була багатою жінкою. Її чорне плаття було злегка поношеним; її діамантова брошка завжди була тією ж самою діамантовою брошкою. Вона любила чай, тому що чайний столик можна було накрити за невеликі кошти, і чай був наділений гнучкістю, яка підходили до її компанійської натури. Але, незалежно від того, був це обід чи чай, їжа мала певні неповторні особливості так само, як сукня та прикраси ідеально підходили їй і мали свій неповторний стиль. Буде спечено особливий торт, особливий пудинг – щось таке ж невід’ємне від цього дому, як і більша частина людей, які тут працювали: стара покоївка Марія чи старий друг містер Ґрегем, чи старий ситець на кріслі, чи старий килим на підлозі.
Той факт, що місіс Кроу інколи мусила розвіятися – правда, як і той факт, що вона таки інколи бувала гостею на обідах та чаюваннях інших людей. Але в товаристві вона виглядала потайною, уривчастою і недовершеною, немовби вона лише випадково заглянула на весілля чи вечірку, чи похорони, щоб перехопити якісь уривки новин, необхідні для поповнення власних запасів. Хоча її рідко коли переконували присісти; вона завжди була на ногах. Вона виглядала недоречною серед крісел та столів інших людей; вона мусила мати свою оббивку і свій комод, і свого містера Ґрегема біля нього для того, щоб виглядати доречно.
Йшли роки і ці маленькі виїзди в світ майже припинилися. Вона звила своє гніздо таким компактним і таким досконалим, що зовнішній світ не мав ні пір’їнки, ні гілочки, щоб довершити його. Її близькі друзі були такі віддані, що вона довіряла всім новинам, які вони приносили і які вона пізніше додавала до своєї колекції. Їй не було необхідності залишати своє власне крісло біля каміна взимку чи біля вікна влітку. З роками її знання ставали не глибшими – глибина не була їй властивою – а більш цілісними, більш довершеними.
Тому, якщо нова п’єса була успішною, вже наступного дня місіс Кроу могла не тільки внести цей факт з вкрапленням цікавих пліток з-за лаштунків у власне сховище, але й згадати інші прем’єри у 80-х та 90-х роках й описати, у що була одягнена Еллі Террі, що зробив Дюз, як мило містер Генрі Джеймс сказав щось – напевно ж, нічого особливого; але коли вона говорила, здавалося, всі сторінки лондонського життя за минулі 50 років злегка зашаруділи задля здивування когось. А їх було чимало: і картинки на них були чіткими, і яскравими, і з відомими людьми, але місіс Кроу зовсім не жила минулим – вона зовсім не возвеличувала його над сьогоденням.
Більше того, вона завжди була на останній сторінці, теперішньому моменті, саме він важив для неї найбільше. Прекрасним фактом про Лондон був той, що він завжди пропонував щось нове для ока, щось свіже для розмов. Треба тільки бути насторожі; сидіти у своєму кріслі з п’ятої до сьомої години кожного дня тижня. Сидячи в своєму кріслі, в оточенні гостей, вона час від часу кидала швидкий, ніби пташиний погляд, через плече у вікно так, ніби спрямовувала свій поганий зір на вулицю, а поганий слух – на шум автомобілів й автобусів і крики рознощиків газет під вікном.
Так, щось нове, можливо, відбувається цього ж таки моменту. Не можна витрачати надто багато часу на минуле, але й не можна приділяти всю свою увагу теперішньому.
Не було нічого характернішого і, можливо, дивнішого, ніж запал, з яким вона підводила очі й зупинялася на половині речення, коли відкривалися двері й Марія, досить огрядна та трохи глуха, оголошувала про прихід нового гостя. Хто ж зараз мав увійти? Що він чи вона могли додати до розмови? Її спритність визначати те, що може бути їхнім талантом, її вміння закидати його в загальний кошик – були такими, що все виходило якнайкраще; і це було частиною її особливого тріумфу, за якого двері ніколи не відкривалися надто часто; її коло ніколи не було більшим, ніж вона могла охопити.
Отже, щоб знати Лондон не тільки як прекрасне видовище, ринок, суд, вулик індустрії, а як місце, де люди зустрічаються і розмовляють, сміються, одружуються і помирають, малюють, пишуть і грають, управляють і видають закони, треба знати місіс Кроу. Адже саме в її вітальні численні фрагменти величезного метрополіса, здавалося, об’єднувалися в одне живе, зрозуміле, цікаве й підходяще ціле. Мандрівники, які роками знаходилися поза межами країни, пошарпані й висушені під сонцем люди, які щойно повернулися з Індії чи Африки, з далеких подорожей і пригод з дикунами та тиграми, приходили прямо до її маленького будинку на тихій вуличці, щоб ступивши всього лише крок, потрапити в саме серце цивілізації. Але навіть сам Лондон не міг вічно підтримувати життя в місіс Кроу. Це факт – одного дня місіс Кроу вже не сиділа в своєму м’ягкому кріслі біля каміна, коли годинник пробив п’яту; Марія не відчинила двері; містер Ґрегем відокремився від комоду. Місіс Кроу мертва, але Лондон – ні, і хоча Лондон все ще існує, Лондон ніколи не буде тим самим містом знову.