Ярослав Сейферт. Ти, Праго, мов хмільний напій…

by Diana

Переклала Євгенія Кононенко
Джерело: Jaroslav Seifert Praha (Věnec Sonetů). Publisher Toronto : Larkwood Books Sixty-Eight, 1987

Від перекладачки:
Вінок сонетів – то цикл з п’ятнадцяти сонетів, де перший рядок наступного починається з останнього рядка попереднього плюс магістральний сонет, сформований з перших (або останніх) рядків усіх чотирнадцяти. А всі п’ятнадцять утворюють цілісний поетичний текст якщо не з наскрізним сюжетом, то зі спільною ідеєю. Але Вінок сонетів буде банальним версифікаційним експериментом, якщо романтична ідея, яка поєднує сонети у вінку між собою, не стає релігійною.
Ілюстрацією сказаного є Вінок сонетів чеського поета Ярослава Сейферта (1901-1986), Нобелівського лауреата 1984 року. Сонетний цикл оповідає про тяжкі місяці кінця другої світової війни у Празі. Чеську столицю могла спіткати доля Варшави, Дрездена, Ротердама та інших нещасливих міст, які зникли в ті непрості роки, а на їхніх місцях виникли якісь нові сутності зі старими іменами. Ліричний герой Сейфертового Вінка, який сприймається як Alter Ego Поета, тяжко переживає військові дії в рідному місті, де лишатися небезпечно. Одначе, він не тікає з Праги, як це робить більшість його співгромадян. Для Поета Прага набуває статусу Землі Обітованої, звідки не йдуть, якщо вже перебувають на ній. Це промовляє магістральний сонет Вінка:
Praha ! To chutná jak hlt vína,
i kdyby byla v sutinách
a kdybych ztratil vlastní práh,
krví se zalkla její její hlína,
z těch nebudu, kdož opouštějí,
budu tu čekat s mrtvými…
(Ти, Праго, мов хмільний напій,
перетворись ти на руїни,
хай впали б мого дому стіни,
і кров’ю брук умився твій –
не йду я з празьких середмість,
лишаюся з її мерцями…)

Спогади про радощі довоєнного життя Праги контрастують із нинішнім станом міста. До Вінка вплітаються молитви во спасіння Праги. І це не просто собі благання порятунку. Це ті молитви, коли доля рідної землі виявляється напряму пов’язаною із долею Поета, який до вищих сил звертається у ствердній формі:
Vím, že to město uchrání
Tvá přímluva, Tvé usmání
a slza na řasách Tvých víček…
(Та знаю, що врятує місто
Твоє заступництво пречисте,
одна сльоза з очей Твоїх…)

Які труднощі виникли в перекладі Вінка сонетів Ярослава Сейферта? Одну специфічну проблему саме цього поетичного тексту хочеться згадати. Неодноразово згадуються сирени як ознака нещастя часів війни.
Ať sirény však nad domy,
dají si radši přilbu s čela,
або:
Sirény schovejte si již
ty smutné barvy paraplíček…

Поет використовує візуальні образи сирен: шолом, козирок, подібність до парасольки. Сьогодні зовнішній вигляд цих потвор війни забувся. Пам’ятається їхнє страшне виття. Тому, щоб передати настрій деталями, які не потребують коментарів, перекладачка свідомо міняє візуальні образи на звукові:
Замовкло гучників скомління,
сигнал тривоги вже мовчить.
або далі:
Сирени, годі, не кричіть!
Хай говірна труба мовчить.

А загалом, проблеми перекладу Сейфертового Вінка, це загальні проблеми перекладу поетичних текстів: що зберегти, чим пожертвувати, що додати, проблеми, які кожен перекладач і кожна перекладачка вирішує сам(а) для себе.

– – – –

Вінок сонетів Věnec sonetů
I
Ти, Праго, мов хмільний напій,
який п’янить мене усоте,
мов дух коханої істоти,
і, водночас, мов дух святий.

Замовкло гучників скомління,
сигнал тривоги вже мовчить,
та в наших душах ще звучить
сирена нашого сумління.

Коли б ти вся упала в прах,
і пережив би я той жах,
й тоді б не зрікся батьківщини.

Твій попіл був би, як вино,
ти б десь лишалась все одно,
перетворись ти на руїни.

Praha ! To chutná jak hlt vína,
Opakuji si stokráte
to jméno dechem naváté
a sladší dechu milenčina.
Ať sirény však nad domy,
dají si radši přilbu s čela,
beztak nám ještě nedozněla
siréna našich svědomí.
Kdybych ji viděl jako vázu,
z níž zůstaly jen střep a prach,
kdybych měl přežít jeji zkázu,
prach její sládl by v mé slině.
Je jako pečeťna listině,
i kdyby byla v sutinách.

II
Перетворись ти на руїни,
стань здобиччю лихих стихій,
щоб розлетівся попіл твій
над згарищами пожарини,

лишилась ти б, мов вищий код,
і музика в мені б звучала
мотивом вічного начала
на пінній каламуті вод.

Коли б прийшло мені знаття,
що ось кінець мого життя,
і йде вже відлік на хвилини,

й тоді б від тебе не тікав,
хай навіть з голоду вмирав,
хай впали б мого дому стіни.

I kdyby byla v sutinách
a voda s větrem dělila si
i popel zbylý z její krásy
a to, co přežilo by strach,
žila by jako věčný vzkaz
a píseň, která zní mi v uchu,

jak obraz na plynoucím vzduchu,
vznášející se mimo nás.

Kdyby smrt začla počítati,
stojíc už zmaru na dosah,
jen do sta, jen do padesáti,
nebudu prchat z palisády,
i kdybych potácel se hlady
a kdybych ztratil vlastní práh.

III
Хай впали б мого дому стіни,
навколо Храму б я блукав
і в пітьмі під дощем збирав
твої каміння і рослини.

Як після березневих злив,
коли змести торішнє листя,
фіалки, наче аметисти,
світилися з твоїх ґрунтів!

Ти вся мінлива, мов хмарини,
ти інша кожної хвилини,
ти, мов малюнок димовий.

Став під склепінням катакомби,
а з неба вже не дощ, а бомби,
і кров’ю брук умився твій.

A kdybych ztratil vlastní práh
a ve tmě bloudil kolem Dómu!
Co počal bych bez jejích stromů,
bez jejích dešťů na hradbách?
Znám všechny její meluzíny.
Když v březnu poodhrnou list,
fialka, drobný ametyst,
třpytí se pod ním v misce hlíny.
Je oblak, s kterým jdu, a vím,
že ve vteřině bude jiná,
je proměnlivá jako dým.
Stůj však na klenbě katakomb,
i kdyby stála v dešti bomb,
krví se zalkla její hlína.

IV
І кров’ю брук умився твій,
коли броня ламає й трощить
хребці і ребра тої площі,
де Тинський Храм стоїть святий.

Стріляли з Лєтни крізь пожежі,
в диму здригалася земля,
але заквітчане гілля
обороняло древні вежі.

Ти маєш позначку на лобі:
хрест з попелу. Та в цій подобі
ти прорікаєш добру вість.

Ріка все змиє і сповиє,
немов коса навколо шиї.
Не йду я з празьких середмість.

Krví se zalkla její hlína
když drtil ocelový pás
dlaň náměstí a lámal vaz
uliček pod věžemi Týna.
A děla střílející z Letné
srážela větve a ty též
brániti chtěly starou věž,
když v kouři rozkvétal jsi, květne !
Je znamenána na čele
slovem vyřčeným pro naději
i křížem svého popele.
Jen když si řeka ovíjí
jak cop, jenž padl na šíji !
Z těch nebudu, kdož opouštějí.

V
Не йду я з празьких середмість.
Той хто, наляканий, тікає,
її дарів не помічає
і хліб залишений не з’їсть.

Я ж вдячний за черству скоринку,
якої ржавий ніж не брав,
й за те, що спрагло випивав
з кропильниці води краплинку.

І хусточка, яка майне,
сильніше зворушить мене,
аніж хода під прапорами.

Лиха годино ти моя!
Читаю вірші стінам я
і залишаюся з мерцями.

Z těch nubudu, kdož opouštějí
buď ze strachu či přemíry
zoufalství, nebo z nevíry
i to, zač mnohý děkuje jí.
Za skývu chleba, jež nám zbyla,
když rezivěl nůž na střence,
za trochu vody v kropence,
která nám ústa pokropila.

A šáteček, jenž zamává tu,
víc možná někdy slíbí mi
než všechny vlajky cizích států.
Čtu verše jen svým čtyřem stěnám,
hodina zlá je, těžko je nám,
budu tu čeka s mrtvými.

VI
Я залишаюся з мерцями,
а там, на цвинтарі, весна
до поетичного рядна
пришиє синіми стібками

маленькі клаптики трави,
і виріб той мене розчулить
і нагадає про минуле
й про тих, кого забули ви.

А я згадаю навмання
поблякле вже тепер вбрання,
що в нім вони гуляли з нами…

бінокль, який блищав із лож,
і плащ, в якім, здолавши дрож,
тебе чекав я біля брами.

Budu tu čekat s mrtvými,
až jara, šitá u básníků
prchavým stehem okamžiků
z modravých tkanin nad nimi,
ověnčí trávou jejich hrob:
vždyť žádná ústa nevypraví
tak jako tento chomáč trávy,
dneska mi drahý dvojnásob.
Prožívám jejich dny a žaly,
i když vybledly kostýmy,
těch, s nimiž kdysi tančívali.
I binokl vidívám v lóži,
i plášť, když čekám na nároží
od jara pozdě do zimy.

VII
Тебе чекаю біля брами.
Зима минула. Навесні
вже Прага в іншому вбранні,
розшитім білими вітрами.

Вже квітень. Сонечко ясне
святкує з нами іменини.
Із гілочкою розмарину
де ти чекатимеш мене?

От руку я в руці тримаю,
що рукавичку вже знімає
і на стискання відповість…

Годинник б’є щопівгодини,
а я чекаю біля Тину,
мов під дверима впертий гість.

Od jara pozdě do zimy,
od zimy opět do dnů jara,
kdy vítr bílé krajky párá
a zdobí Prahu jinými.
Je duben. Slunce ze džbánu
rozlilo mléko. Budou křtiny !
Připrav si proutek rozmarýny
a pověz, kde tě zastanu.
A pod podloubím u Týna
už v ruce držím ruku její,
když rukavičku rozpíná;
poslouchaje hlas půlhodin
čekal bych tam jak hůl a stín,
jak ten, kdo čeká u veřejí.

VIII
Мов під дверима впертий гість,
сумирно, віддано чекаю,
але ніхто не відчиняє,
аж під дощем долає млість.

Тим часом вітер звіє з литок
легкі форбітки чарівні,
і зашаріються вогні
у тьмяних вікнах кармеліток.

Сирени, годі, не кричіть!
Хай говірна труба мовчить!
Щоночі Прага не всипує.

Невже красі її будов
загрожує загибель знов,
і пугач лихо пророкує?

Jak ten, kdo čeká u veřejí
trpělivě a oddaně
a jemuž padá do dlaně
jen déšť a krůpěj za krůpějí.
Jakmile vítr svane s lýtek
družičce závoj krajkový,
v té chvíli trochu zrůžoví
i šeré okno karmelitek.

Sirény schovejte si již
ty smutné barvy paraplíček,
vždyť, Praho, ty tak špatně spíš !
Komu zas dáme na pospas
všechno to hezké kolem nás,
kdyby smrt volal opět sýček?

IX
А пугач лихо пророкує,
та ми шукали сходи в храм
і в темряві юрмились там,
де полум’я свічок рятує.

У підземеллі небесам
молились, сповнені тривоги,
і цвяхами пробиті ноги
ми зрозуміли саме там.

Хай та, хто з нами, чарівна
і юна, наче ця весна,
благатиме Його не всує:

не гнівайся, мольбу прийми!
Та, певне, що полова ми,
як Бог із нас усіх кепкує.

Kdyby smrt volal opět sýček
a my zas schody do chrámu
hledali ve tmě k neznámu
jen s plamenem svých olejniček ?
Až budem žalovati nebi
a až nám budou nejblíže
studený kámen u mříže
a nohu probodené hřeby,
ať Ta, jež dneska okolo má
mladistvý půvab dívčích čel
a je tu u nás v květnu doma,
přemluví Toho, jenž se hněvá.
Nebyli bychom víc než pleva,
kdyby Bůh na nás zanevřel.

X
А Бог із нас усіх кепкує,
віддавши Прагу на ганьбу,
пустивши хижаків юрбу,
яка її дере й шматує –

зроби, щоб похоронний глас
не руйнував би празькі вежі,
Бо Прага в Тебе на одежі –
найкраща зі злотих прикрас.

Спаси від страху упізнати
скривавлені знайомі шати,
подерті, між руїн страшних.

Та знаю, що врятує місто
Твоє заступництво пречисте,
одна сльоза з очей Твоїх.

Kdyby Bůh na nás zanevřel
a poručil jen pro potupu
to město dáti drápům supů
a dešti padajících střel,
vezmi si je, než zapraští
krov jeho věží, plných zvonů.
Dame Ti je jak zlatou sponu,
ať zatřpytí se na plášti.
A zbav nás bázně, zažeň strach,
ať bĺý šat a závojíček
neválejí se na troskách.
Vím, že to město uchrání
Tvá přímluva, Tvé usmání
a slza na řasách Tvých víček.

XI
Одна сльоза з очей Твоїх
змогла зміцнити празькі мури.
Весна лікує від зажури
дерева, одягає їх.

Чи хтось зумів би повторити
її немислимий мотив,
який понад гіллям злетів
медове світло лити в квіти?

А босі ноги в дні весни
зламали крила сатани;
оплач в години безнадії

тих, хто вагався або втік,
одна сльоза з очей Твоїх
страшне прокляття з міста змиє.

A slza na řasách Tvých víček
podpírat bude jeho zeď.
Zas jaro řekne stromu: Kveť,
a obleče jej do rolniček
a do písní, jež nedovedem,
když vystupujíc na špičky,
postříká květní kalíšky
barvami, světlem, vůní, medem.

Ty, jejíž bosá chodidla
kráčejí v květnu mezi stromy
a šlapou ďáblu na křídla,
plač za toho. kdo zdráhá se;
jediná slza na řase
tu kletbu nad střechami zlomí.

XII
Страшне прокляття з міста змиє
п’янке пожвавлення юрми.
Забудемо про бомби ми
і про недавні веремії.

Рвемось до повного життя,
щоб жити з почуттям свободи,
не уникати насолоди,
не думати про небуття.

Аби ж вернулися назад
до нас в оселі мир і лад,
бо спав так довго на мечі я

і тяжко засинав в броні.
Тепер кричу я уві сні
від спогадів про ті події.

Tu kltebu nad střechami zlomí
a zapomenem na pumy,
městem zas život zašumí
jak kdysi v čas jen povědomý.
Žít zplna a ne po troše,
z pocitu vůle, jenž je vžit,
nemyslit na smrt, ale být,
být pro život, být z rozkoše.
Aby se ticho bezpečí
vrátilo opět v tyto domy.
Špatně se spává na meči
a ještě hůř spí bezbranní.
Často jsem volal ze spaní
to, co na srdci leželo mi.

XIII

А спогади про ті події,
про те, як в підлій маячні
у фанфаронському вбранні
про честь кричали лиходії;

як крізь головокружну тьму
вели над прірвою без Бога,
і як сміялись зі святого
й ділили здобич: що кому;

і як мотузкою міцною
людей в’язали, щоб одною
вагою загнуздати всіх;

і як я говорив із тьмою
та з тишею глухонімою,
я в цих рядках для вас зберіг.

To, co na srdci leželo mi,
když hanba, zvyklá na veteš,
strojila se jak krásná lež
a chtěla mluvit o svědomí.
Když sesouval se svět a závrať
vedla nás téměř nad propast,
když bylo pro smích slovo vlast
a kořist dělila si chamraď.
Když dobře utažený řemen
svazoval davy lidských těl,
by nesly větší tíhu břemen,
i když jsem mluvil k okenicím
zavřeným, slepým, neslyšícím,
já pro vás přece zpívat chtěl.

XIV
Я в цих рядках для вас зберіг,
як вже лиш вітер був зі мною,
і без підказки під стіною,
без ліхтарів я йшов, як міг.

Заради тебе я загину,
в твоє ім’я усе зроблю!
Як жінку, Прагу я люблю,
горнусь до неї, як дитина.

Ти вередлива й первосутня,
в руках тримаєш місяць-лютню,
і ти – незмінний вартовий,

хто хід часу оберігає;
йде час і не відпочиває,
а Прага – то хмільний напій.

Já pro vás přece zpívat chtěl,
když už jen vítr naposledy
vedl si svou bez napovědy
v té tmavé noci bez světel.
S tím jménem na rtech půjdu k ní
jak dítě, třeba do plamenů.
Já miloval ji jako ženu,
jíž choulíme se do sukní.
Tu rozmarnou, jíž v podpaží
zní luna jako mandolína,
i tu, která bdí na stráži
a drží ruku v orloji,
jenž jde a jde a nestojí.
Praha ! To chutná jak hlt vína!

XV
Ти, Праго, мов хмільний напій,
перетворись ти на руїни,
хай впали б мого дому стіни,
і кров’ю брук умився твій, –

не йду я з празьких середмість,
лишаюся з її мерцями,
її чекаю біля брами,
мов під дверима впертий гість.

А пугач лихо пророкує,
а Бог із нас усіх кепкує,
одна ж сльоза з очей Твоїх

страшне прокляття з міста змиє.
А спогади про ті події
для вас я в цих рядках зберіг.

Praha ! To chutná jak hlt vína,
i kdyby byla v sutinách
a kdybych ztratil vlastní práh,
krví se zalkla její její hlína,
z těch nebudu, kdož opouštějí,
budu tu čekat s mrtvými
od jara pozdě do zimy
jak ten, kdo čeká u veřejí.
Kdyby smrt volal opět sýček,
kdyby Bůh na nás zanevřel,
jediná slza v řasách víček
tu kletbu nad střechami zlomí.
To, co na srdci leželo mi,
já pro vás přece zpívat chtěl.